ФЕСТИВАЛЬ ДУХОВНОЇ МУЗИКИ — ЗА І ПРОТИ - Культура - dt.ua

ФЕСТИВАЛЬ ДУХОВНОЇ МУЗИКИ — ЗА І ПРОТИ

19 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 19 вересня-26 вересня

Рік культури в Україні... Погодьтеся, звучить переконливо. Проте всі діячі культури в легкому збент...

Рік культури в Україні... Погодьтеся, звучить переконливо. Проте всі діячі культури в легкому збентеженні, бо «рік культури» для них означає лише те, що бюджетні кошти виділяються суто на популярні заходи масового штибу (читай — на попсу). Про істинну культуру, про високе мистецтво, про духовність, про національні традиції не йдеться. Це саме по собі зрозуміле, а точніше — побічне явище в сучасній Україні. Більшість (утім, майже всі) свято вірять, що культура та її майбутнє в руках наших меценатів, тобто бізнесменів, котрі готові підтримувати її матеріально. Цей запаморочливий міф давно слід розвіяти, оскільки в усьому цивілізованому світі культура — одна з першочергових турбот держави, а меценати можуть лише виявляти свою добру волю, і ніхто не вправі їх зобов’язувати. Але хай там як, поки що залишається сподіватися лише на меценатів. Успіх більшості культурних проектів залежить від здатності творчих організаторів знаходити спільну мову з керівниками та представниками комерційних структур, переконувати їх у необхідності задуманого, а для цього потрібно бути й дипломатом, і лицедієм, і — що вельми важливо — мати прямі зв’язки (чи бодай знайомства) із цими людьми. Ще певний час можна так протриматися, але чим далі, тим складніше. Не думайте, що комерсантам вигідно займатися меценатством. Вони це роблять собі на шкоду, оскільки наше законодавство поставило спонсорську діяльність у кабальні умови. Ця ситуація може вирішитися позитивно лише в тому разі, коли сама держава, її владні структури займуться культурою впритул. Ця гіпотеза, дуже схожа на міф, навряд чи найближчим часом стане дійсністю.

Якщо культурний проект малого обсягу не вимагає великих людських, творчих і матеріальних ресурсів, то з масштабними проектами, фестивалями справа інакша. Фестивальне життя, так званий фестивальний рух в Україні, — це велика проблема. Як правило, після проведення фестивалю (якщо це вдається) як у творчих, так і в комерційних організаторів розпочинається головний біль, як не залишитися в збитку, а головне — не бути боржниками того самого бюджету, куди надходять чималі податки від проведеного заходу. Я, правда, дещо перебільшую, фестивалі — це збитково де-юре, а де-факто ніхто собі на шкоду не працює. Мої невеселі міркування про культуру на цьому закінчуються, бо я не хочу вкидати читача в тугу й депресію, фестивальне залаштуння — видовище нерадісне.

Восени знову пожвавлюються театрально-концертні й фестивальні сезони. Хай там як, а культурне життя не стоїть на місці, і ми разом із ним просуваємося вперед. Цього разу воно повело нас на схід, у тихе містечко Донецької області Святогорськ, де на схилах крейдових гір стоїть одна з найстарших святих обителей — Святогорський чоловічий монастир. Місце дивовижне. Біля берегів Сіверського Донця, на гірських кручах, серед буйної зелені, виблискують на сонці бані храмів святої обителі. Саме містечко розмістилося на іншому березі річки, а тут, удалині від мирської метушні, живуть ченці, суворо дотримуючись свого затворництва.

На території монастиря вже вдруге проходить всеукраїнський хоровий фестиваль «Співочий собор на Святих Горах», благословенний Митрополитом Донецьким і Маріупольським Іларіоном. Творчий директор фестивалю — відомий український композитор Михайло Шух. Зазначимо: проведення такого заходу, нехай навіть присвяченого духовній культурі, у такому місці — справа складна, яка викликає багато спірних запитань. Адже монастир — це не фестивальна арена, навіть якщо там лунає переважно духовна музика. Тому складності, з якими зіштовхнулися організатори, а згодом — учасники, гості та слухачі, легко було передбачати. Намісник отець Арсеній був проти того, аби хори співали в Свято-Успенському соборі, і в результаті співати довелося перед собором. Узагалі, більшість концертів фестивалю у Святогорську проходила на відкритому повітрі. Можна собі уявити, як незручно було колективам і слухачам. Адже хоровий спів, за винятком народно-хорового, не розрахований на відкритий простір, для цього потрібна відповідна акустика. Храм винятково підходить для хору, але, на жаль, не в нашій православній традиції пускати фахові хори (за рідкісним винятком) у церкву, хоча в усьому світі вже давно стало нормою виконання духовної музики, зокрема й сучасних композиторів, професійними колективами саме в храмі. І в цьому немає нічого поганого, бо духовна музика також розвивається, як і будь-яка інша. Парадокс у іншому. Якби в храмах виконували лише ті піснеспіви, що сучасні православній церкві, не виникала б безліч запитань на тему «чому не можна». У цьому всі ми справедливо вбачали б збереження традицій, обмеження нововведень, так званий «канон» церковного співу. Але тут зовсім інша ситуація. Адже давні розспіви, приміром, знамениті розспіви Києво-Печерської лаври, невменний, демественний спів не так часто почуєш у сучасному храмі. Лише окремі регенти, і вони справді знавці в своїй галузі, піднімають цей пласт хорової культури, розшифровують стародавні записи й адаптують їх для сучасного хору. Якщо хтось хоче почути подібне, можу порекомендувати бажаючим служби Іонівського храму на території нового Ботанічного саду, де співає чоловічий хор під управлінням Дмитра Болгарського. Але, на жаль, я навряд чи ще можу назвати подібні церкви. Є, звісно, регенти-подвижники, котрі використовують у службі кілька стародавніх піснеспівів. Але складність виконання передусім пов’язана з «нетрадиційністю» музики, іншими словами — наші стереотипи, а хористи цьому вельми піддаються, побудовані зовсім на іншому. Адже те, що помилково називають традиційною церковною музикою, — це музика XIX століття, і не найкраща, проте канонізована. Ця проблема глибока, серйозна та варта наукових досліджень. Я кажу про це тому, що тут, на фестивалі, усі ми зіштовхнулися з точнісінько такою самою ситуацією, характерною для більшості православних церков — законсервованістю мислення.

Але в храм не пустили не лише світські професійні хори, котрі співають духовну музику класиків і наших сучасників, а й хор Духовної семінарії та Академії Києво-Печерської лаври. Отож винятку не зробили ні для кого. А либонь на фестивалі зібралися найкращі колективи України: київський хор «Хрещатик» під управлінням Лариси Бухонської — основна дійова особа фестивалю, чоловіча хорова капела ім. Ревуцького під управлінням Зіновія-Богдана Антківа, жіночий хор Київського музичного училища ім. Гліера під управлінням Галини Горбатенко, хор Донецької музичної академії ім. Прокоф’єва під управлінням Аліме Мурзаєвої. Це основні дійові особи. Були ще й «неосновні», котрі приїхали на «Співоче поле» під відкритим небом (що й планувалося) наступного дня фестивалю.

Виконавців було багато, різних складів, різного рівня, різних традицій, а в цілому в мене склалося досить дивне враження, і це було відкриття: колективи навчальних закладів, передусім жіночий хор Київського училища Гліера під управлінням Галини Горбатенко, а також хори Донецької консерваторії й училища виглядали переконливіше, ніж фахові. З’ясувалося, за оцінки співають краще, ніж за зарплату. Якось несправедливо розподілили фестивальну програму між колективами. «Хрещатик», котрий узяв на себе основну частину фестивальної програми, також виступив у ролі експериментального хору — брав участь у майстер-класі професора Бостонського університету Андре де Квадроса, уродженця Індії. Із хористами він розучив три мініатюри. Індійський хор — саме по собі протиріччя, адже в Індії немає багатоголосся, проте індійський композитор, здобувши освіту в Європі, вирішив поекспериментувати, і вийшло щось подібне до музики з індійського кіно. Малайзійська пісня взагалі не викликала ніяких азіатських асоціацій, а більше — американських. Хористи й публіка тішилися, і атмосфера на майстер-класі професора з Бостона була веселою й невимушеною. Ще один зарубіжний гість — голова Краківської спілки композиторів Польщі Єржі Станкевич — прочитав лекцію про сучасну хорову польську музику з безліччю музичних ілюстрацій.

Останній день фестивалю пройшов у Донецькому оперному театрі ім. Солов’яненка. Кульмінаційним він став тому, що врешті-решт зібрався повний зал слухачів, на відміну від того, що було впродовж трьох попередніх фестивальних днів у Святогорську, який стоїть у чудовому місці, але, на жаль, удалині від великих міст. І спочатку в мене виникло стійке відчуття: я знаходжуся на закритій виїзній сесії київських хорових колективів.

Фестиваль відзвучав, залишивши в тиші та спокої стіни Святогорського монастиря та попрощавшись із ним до наступного року. Хотілося б, аби його організатори й наступного разу змогли переконати намісника обителі в необхідності такого пісенного свята.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво