«ФЕРДИДУРКЕ»: ФОРМУЛА ПРОВОКАЦІЇ - Культура - dt.ua

«ФЕРДИДУРКЕ»: ФОРМУЛА ПРОВОКАЦІЇ

19 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 19 квітня-26 квітня

Вітольд Ґомбрович! Найзапекліший у скептицизмі, наймолодший, найправдивіший, найскандальніший польський письменник...

Вітольд Ґомбрович! Найзапекліший у скептицизмі, наймолодший, найправдивіший, найскандальніший польський письменник. Культовий. Його європейськість далеко переросла межі Європи й досягла Аргентини, його роман «Порнографія» — найпорнографічніший у світі, його «Космос» — найчорніший, його «Фердидурке» не має аналогів.

Це, мабуть, чи не єдиний митець, який у кожному творі привселюдно бабрався у своїх нечистотах і мав сміливість не ховатися за маски героїв, говорячи: «Це я, Ґомбрович, польський письменник!» У творчості нечистоти стають ціннішими за чистоту, бо без них не існувало б чистоти як такої. Це польський Ніцше, хоча поляки твердять, що й Ніцше теж був польським.

До свого останнього роману «Космос» Ґомбрович ішов через «хаос», і хаосом — після жорстокої війни «форм» — закінчуються всі його твори. Цей шлях починався з першого роману «Фердидурке», назва якого є значущою у своїй абсурдності, з твору, що був розхристаною заповіддю й енциклопедією усіх його наступних книг. Уже найперший резонанс «Фердидурке» засвідчив, що до Ґомбровича не можна ставитися байдужо — ще перші читачі поділилися на захоплених і обурених. «Фердидурке» стала символом бунту проти традицій.

Нині, завдяки видавництву Соломії Павличко «Основи», Польському інституту в Києві та перекладачеві Андрію Бондарю, маємо «Фердидурке» українською. Ситуація майже парадоксальна: кілька років тому в «Основах» вийшов тритомний «Щоденник» Ґомбровича, щоденник письменника, твори якого практично не відомі українському читачеві. Але й у цьому парадоксі є дещиця життєвості та навіть символічності. Річ у тім, що 1963 року, скориставшись із перебування Ґомбровича в Західному Берліні — після 23-річного проживання в Аргентині, куди саме Провидіння закинуло письменника напередодні війни, — тогочасна комуністична польська влада підняла у пресі несамовиту кампанію проти письменника, проголосивши йому анафему як «національному зраднику». Відтак, письменник, який усе життя боровся з фальшем та деконструкцією, деформацією себе як особистості, заборонив друк своїх творів на батьківщині, аж поки не видадуть його «Щоденник». На це влада не пішла, і до середини 80-х польська культура жила в ситуації трагіфарсу, коли про Ґомбровича писали книги, захищали дисертації, а натомість ніде не було й сліду його книжок, які переписувалися, привозилися із закордону, друкувалися в самвидаві.

«Народження книжки ніколи не буває приємним, але ці пологи з усіх моїх були найгіршими. Крім того, мене опосідав і найзвичайнісінький страх, адже «Фердидурке» була неабиякою провокацією…» — писав Ґомбрович. Майже всі перші рецензії й інтерпретації були настільки недолугими (окрім рецензії Бруно Шульца!), що письменник мусив просто змиритися з поразкою роману, зазначаючи згодом, що поляки дозріли до розуміння твору лише через десяток років. Саме стільки часу знадобилося письменникові, аби знову взяти в руки покинуте прозове перо. Центральна у творчості Ґомбровича — проблема Форми, тому знеформлення його задуму, його самого як митця і людини так дошкульно йому боліло.

Його твори читали у звичному на той час — психологічному — ключі, хоча Ґомбрович у своїх інтенціях був надзвичайно далекий і від неореалістичного психологізму, і від фройдівського психоаналізу. З цього непорозуміння, з поранень від недолугих і зверхніх порад усілякого менторства від літератури, з цієї деформації починається «Фердидурке» — великий трактат про Форму.

Людина формується під пресом чужого погляду. «Світ існує тільки завдяки тому, що завжди запізно відступати», — говорить оповідач із «Фердидурке». Слова і вчинки, продиктовані нам ситуацією, збігом обставин, шаблоном суспільної поведінки під назвою «так заведено», відчужуються від нашої сутності й існують уже окремо від нас самих, але вони, закріплені за нами чужим поглядом, накидають нам свою форму, і ми вже мусимо підтримувати її і тим впадати в усе більшу брехню, в підступну пастку неавтентичності. Поступово переконуємо себе, що це і є наша справжня форма, починаємо вірити в цей фальшивий образ самих себе, намальований клоакою культури на туалетному папері.

Що спонукало Бруно Шульца назвати «Фердидурке» «глибоким діагнозом самої сутності культури», ключем до розуміння її механізмів? Прагненням Ґомбровича було досягнення людиною самототожності, оголення її перед собою й перед іншими. Це той ніцшеанський концепт Ґомбровича, який говорить про те, що тільки гола людина, звільнена від масок, забобонів, конвенційних жестів та інших форм культури, може бути до кінця вільною. Йдеться про проблеми формування особистості у зіткненні з суспільними стереотипами, куди входять дошкільне й шкільне виховання, різноманітні ідеології й моди, форми мови і поведінки, які чигають на людину від самого її народження й не відпускають до останнього дня. Яким ядучим сміхом глумиться письменник над «зрілими» й «дорослими», котрі поглинають усе «незріле», вчать і повчають, накидають свої фальшиві форми. Ґомбрович показав низьке, тваринне походження цих форм, явив у своїй творчій лабораторії всю їхню злиденну генеалогію.

Людина неминуче починається з дупці, попи, жопки. Її починають звідти, з цього досконалого інструменту виховання. Саме «жопкою» дорослі заганяють її в «недорослість», несформованість, навіюють їй прагнення бути схожою на інших. Тому на початку роману гімназійний учитель приходить до 30-річного героя і справляє йому «жопку», тобто заганяє в недозрілість (накидає суспільну роль недорослого) й відправляє до школи. Цей винахід Ґомбровича — геніальний. Адже йдеться про орган, воістину центральний для всього нашого тіла, центральний і фізично, і «духовно». Письменник переконливо демонструє, що із жопки ростуть нам не тільки ноги, а й інші частини тіла, у тому числі й голова. Саме з цього «низького» місця (та що там — топосу!) починається суспільна людина, яка, «дозрівши», пройшовши всі кола посвячення в дорослі, ховає його під одягом, зраджує його і саму себе. Ad fontes! Людино, поглянь на це оголене і тому правдиве місце, згадай, звідки ти почалася!

Через те Ґомбрович усе життя захоплювався незрілістю, молодістю, її неоформленістю та бунтівним духом. «Я пророкую, що молодість іще дужче дасться взнаки в майбутньому; глибше, страшніше вона проникатиме нам у почування», — писав автор «Фердидурке» в грудні 1967 року, тобто за кілька місяців до масових революційних рухів молоді в різних частинах світу. Але молодість як якість і значення сучасності, моди, що стає самоціллю, — теж одна з «форм», тобто агресивних одиниць людської психомахії, інструмент піару.

Видана 1937 року, «Фердидурке» спочатку не знайшла глибокого розуміння. Але вже за два роки історія прийшла Ґомбровичеві на допомогу. Війну, зазначав письменник, також можна розглядати як конфлікт форм. «Гітлерівці, комуністи фабрикували собі грізне, фанатичне обличчя, фабрикація вір, ентузіазмів, ідеалів дорівнювала фабрикації гармат і бомб… Ці довоєнні роки були, можливо, ще ганебнішими, ніж сама війна».

Але Ґомбрович — не філософ, не теоретик, як може здатися читачеві цієї статті. Він передусім митець. Думка не має самостійної, самодостатньої сили, вона існує тільки у зв’язку з життєвою матерією, утворюється під її натиском і диктатом. Письменник неодноразово наголошував, що митець не мусить перейматися відкриттям правди, головне — аби твір вдався, аби він був здатний жити. Для Ґомбровича писання прози — це також змагання з мовою.

Що означає перекласти «Фердидурке» українською? Це зовсім не означає — перекласти з польської. Це означає стати воїном і відбути криваву війну з мовою, яка є більше Ґомбровичевою, ніж польською. Йдеться про твір, де сюжет побудовано виключно на трансмутації лексичних значень слів і фразеологічних зв’язках між ними, йдеться про твір як театр мови і дефіляду значень. Для перекладача важливо було не тільки витримати катування, муки і тортури мови на собі, йому треба було, щоб вони перейшли й на українського читача у своєму джерельному, первісному, непритупленому значенні, аби читач теж відчув на собі це солодке ґвалтування духу, перейнявся цим мазохізмом і навчився отримувати з того насолоду. Переклад не залишає байдужим, адже Бондар філігранно проходить тією тонкою межею, де зіштовхуються фразеологічна польськість з українською ментальністю, і на цій межі, як і на будь-якому пограниччі, значення розростаються. А ще — контрастне протиставлення стилів, улюблений прийом Ґомбровича, саме завдяки якому письменник намагався утримувати відстань до Форми, інтертекстуальні стильові алюзії, які треба було трансплантувати в український контекст, пародії на схоластичну шкільну мову, теревені селян однією з польських говірок, перекладені лемківським діалектом, — усе це вимагало не просто лінгвістичної, а й мовно-історичної, культурологічної, географічної, демонічної чутливості.

Однак, хоч яким вдалим є переклад, неодмінно виникають сумніви: чи зрозуміє його український читач, чи сприйме? На це покладено великі надії. У «Заповіті» Вітольд Ґомбрович писав, що Польща перебуває між Сходом і Заходом, тут Схід і Захід взаємопослаблюються — тож Польща є країною «послабленої форми». Україна для нас також видається такою. «Отже, на цих рівнинах, відкритих усім вітрам, віддавна відбувалася велика Компрометація Форми та її Деградація». Цей географічний і духовний простір, у якому живемо й ми, був для Ґомбровича простором вічної бунтівливості, молодості, яку письменник цінував понад усе. «Фердидурке» написана саме для нас.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво