Федір Стригун: «Ми завжди до всього не готові — до епідемій, до жнив і навіть до щастя»

Народний артист України Федір Стригун переніс свій бенефіс, присвячений 70-літньому ювілею, на кінець листопада. У зв’язку з нинішньою
соціально-епідеміологічною ситуацією у місті, та й у країні. А напередодні президент Віктор Ющенко підписав указ про нагородження керманича заньківчан орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня — за визначний внесок у розвиток українського театрального мистецтва. Справді, з театром пов’язане майже все життя Стригуна. У його доробку — понад 100 сценічних образів, 16 кіноробіт. Як режисер створив 30 вистав. Про свій ювілей Федір Миколайович говорить дуже стримано.

— Я цей день узагалі стараюся якось оминути, бо це задушливий день. І тепер відкладаємо — через епідемію. Може, в цьому є якась закономірність?

— А яка, власне, може бути в цьому закономірність?

— Знаєте, мені здається, що ми чомусь завжди до всього не готові — до епідемій, до жнив і навіть… до щастя.

Мабуть, ми тому й бідні, бо дурні, а дурні — бо бідні? І нема на те ради. Тому я зараз і ставлю «Сватання на Гончарівці». Дуже багато cтецьків у нас з’явилося в соціумі — куди не поглянь, скрізь свій Стецько!

— Чи були у вашому житті події, які ви можете назвати визначальними для життя та кар’єри?

— Були. Перша — вступ до театрального інституту. А вступав я двічі. Дуже вдячний своєму професорові Володимирові Олександровичу Неллі, який визнав мене, сільського 17-річного хлопця, перспективним і взяв до себе в науку. Він побачив, розгледів, яким я буду через 10 і 20 років. І актором, і режисером я став завдяки Володимирові Олександровичу.

Він казав: «Ви будете ставити вистави, бо у вас це є в природі».

Другою визначальною для мене подією стало те, що я прийшов саме в театр імені Заньковецької. Третя — коли знайшов у собі мужність — а на це справді треба було зважитися — взяти на себе художнє керування театром Заньковецької. Це також був дуже різкий поворот у моєму житті.

І, звісно, багато важить те, що я театрів часто не міняв: у моєму житті були тільки запорізький і львівський.

— Ви, взагалі, фаталіст?

— Ні. Все своє життя покладався тільки на свою працю, свій розум, терпіння та любов, і ні на що інше.

— Чи можете назвати людей, котрі мали на вас вплив? І взагалі, чи були такі люди?

— Неллі. А ще — Ізабелла Соломонівна Радовська, викладач історії російської літератури у театральному інституті, і Олександр Зінов’євич Крижевський, який читав у нас сценічну мову, старший викладач Микола Федорович Писар і викладач історії української літератури Лука Григорович Сокирко.

Але найбільший вплив на мене мала і має Таїсія Йосипівна Литвиненко — і як актриса, і як дружина. Вона завжди берегла мене — і від дурниць усіляких теж.

Багато взяв я від режисера театру Заньковецької Олекси Миколайовича Ріпка, який мене формував, і від головного художника нашого театру Мирона Володимировича Кипріяна. Він талановита людина, в якої, крім театру, більше нічого в житті немає, — як і в мене. Добре й легко було мені з Іваном Миколайчуком: тут можна говорити про взаємовплив, але багато речей саме в дружбі з ним стали підтвердженням тих речей, у яких я, може, навіть сумнівався. Ото й усе.

— Є роль, яку мріяли зіграти, але з якихось причин не зіграли?

— Знаєте, все життя мріяв зіграти Гамлета. Але втілив цей задум як режисер із власним сином Назаром. Мені ця вистава подобалася, сильна вийшла вистава. На жаль, часи тоді були такі, що Назар мусив піти з театру… Я дуже задоволений, що поставив Гамлета, і ще мрію до нього повернутися. Можливо, звернуся й до «Ромео і Джульєтти». Адже ці п’єси завжди сучасні й потрібні — і не тільки молоді.

— Кількома словами, Федоре Миколайовичу, про драматичні сторінки доль ваших батьків…

— Драматичні сторінки були, радше, у долях моїх дідів, бо одного діда, Олексу, розстріляли в березні 1938 року. А дізнався я про це недавно, коли списки відкрили. Маминого ж батька, Ларіона, розстріляли 1942-го — німці. Оце було драматично. А для тата й мами… Вони так любили й шанували одне одного, жили одне для одного, що я до їхніх останніх днів не міг надивуватися, як вони, попри все незлагоди в житті та побуті, тримали одне одного. Вони завжди були для мене взірцем мужності, вірності, правди.

Батько помер у мене на руках. Я був із ним в останню його хвилину і бачив його останній подих. Жалкую, що не був із мамою у хвилину її смерті. Саме прем’єра в нас у театрі наспіла. Не встиг, і дуже жалкую.

З другого боку, в цьому теж є якийсь дарунок долі, бо про батька я все до кінця знаю, а про маму… Інколи мені здається, що мама живе до цього дня, бо я не бачив, як вона помирала.

— Що найбільше цінуєте в жінці?

— Самопожертву. Коли жінка жертовно ставиться до дітей і чоловіка. Жінка завжди ризикує собою і завжди є на межі життя і смерті, тому що вона дає життя. Завжди в жінках ціную глибоку любов. Мені здається, що чоловіки на таку глибоку любов не здатні. Жінки — чуттєвіші, сердечніші, саме завдяки розуму серця вони — натури глибші. А розум серця я ціную більше, ніж раціональний розум.

— Як би ви продовжили фразу «Театр для мене — це…»

— Як у Карпенка-Карого: «Сцена — мій кумир, театр — священний храм». Тільки так. До театру ставлюся як до релігії. Вважаю, що в театрі є сповідь, очищення, пізнання життя, розуміння життя, ставлення до життя, спрямування свого життя. Я ставлюся до театру не як до «искусства» — в сенсі «искусственного», тобто штучного, а як до життя. Хоча чудово розумію, що в театрі все моделюється. І мені дуже близька фраза Шекспіра «Світ — театр», і пушкінська «Над вымыслом слезами обольюсь».

— Чи доводилося вам колись заздрити іншій творчій людині? І якщо доводилося, то в чому та заздрість виявлялася?

— Нікому ніколи не заздрив. Талант завжди викликав у мене подив, бо я дуже люблю талановитих людей. І якось так у моєму житті склалося, що вмів відділити себе від них. Я бачив талановитіших, але не у всьому.

Може, найбільша моя помилка полягає в тому, що я себе недооцінював? Дуже недооцінював. Мені здавалося, що я менше розумію, менше можу… Мені чужа така риса як нахабство, натомість у мене були дуже розвинені самоаналіз, самокритичність, що мене завжди сильно стримувало. Може, з одного боку, це й добре. Але, з другого боку, я тепер розумію, що, напевно, міг би більше зробити, якби був зухваліший... У цьому велику роль зіграли мої витоки — я починав із самих низів. Маю на увазі і своє походження, і місце народження. Я тільки тепер розумію, що свого часу міг би більше зробити в кіно.

Міг би зайнятися й кінорежисурою, бо дуже люблю цей жанр. І, може, міг би досягти в цій сфері успіху.

Заздрощів ніколи не відчував, міг тільки радіти й дивуватися. Міг порівнювати, аналізувати й знаходити своє місце в ієрархії талантів — і не тільки, припустімо, московських, а й українських.

Бачив їхні вади, але бачив і позитивні риси. Я завжди знав, що мені з цього переліку треба, а що — не підходить, зайве.

Моя природа — театр.

Люблю живе слово, живий зв’язок із глядачем.

Люблю діалог із глядачем, люблю живе мистецтво. Люблю незафіксоване. Може, саме в цьому причина моєї відданості театру, бо він, як жодне інше мистецтво, не зафіксований і дуже швидкоплинний.

Можна грати одну й ту саму виставу 500 разів, і всі вони будуть різні. Починаєш виставу — і відчуваєш, що в тобі народжується щось таке, чого ти ще не переживав. Дивуєшся й думаєш: «Боже! А звідки це?» Це і є «натхнення», про яке ми всі говоримо, але мало коли його відчуваємо.

— Якби зараз перед вами постало завдання сформувати умовну трупу з ідеальних акторів, хто б увійшов до першої п’ятірки?

— Я знаю цих акторів, міг би їх назвати, але хочу уникнути образ, бо «того назвав, а того не назвав»… Узагалі, мені колись хорошу фразу сказав Доміан Іванович Козачковський: «Театр складається з п’яти «Т»: театр, талант, такт, темперамент, труд. І ще є шосте «Т» — терпіння». Так, перші п’ять «Т» — дуже важливі, але найважливіше все ж таки терпіння. Терпіння до інших, терпіння до себе. Терпіння — це завжди бути готовим, але не за рахунок інших. Мене вчили, що в театрі найстрашніше — це коли актор іде по трупах. Ні, так далеко не зайдеш. На чужому горі успіху собі не побудуєш. Ніколи!

…Одного разу мені випало півдня аналізувати своє життя. Причому сидів на тому ж самому місці, де сидів тоді, коли вперше потрапив до Києва. Світало, робити було нічого, дошкуляв холод, ось я й присів на сонечку. А тепер прийшов на те ж саме місце через 50 років. Просидів годин, напевно, з п’ять і знову проаналізував усе своє життя і виявилося – мені ні за що не було соромно. Не можу докорити собі за нечесний вчинок, бо прийшов до людей із відкритим і чистим серцем. Моя перша емоція і перша відповідь на життя — подив: «не може бути!».

Цей подив мені дуже допомагав. Ніколи не любив «спорту» в мистецтві. Колись, ще у школі, бігав стометрівку і завжди прибігав першим. Одного разу біг, і щось мене ніби штовхнуло — озирнувся, щоб подивитися, хто біжить за мною… А коли побачив очі тих, хто біг за мною, — зійшов з дистанції й розсміявся: «Навіщо?» Відтоді перестав займатися спортом. Узагалі не визнаю змагань — і в мистецтві зокрема.