ФАНТАСТИЧНІ ЗУСТРІЧІ «КИЇВКОНУ-2003» - Культура - dt.ua

ФАНТАСТИЧНІ ЗУСТРІЧІ «КИЇВКОНУ-2003»

11 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 11 квітня-18 квітня

Була собі колись стара добра фантастика. Служила вона для комуністичного виховання молоді, а тому контролювалася відповідною організацією...

Була собі колись стара добра фантастика. Служила вона для комуністичного виховання молоді, а тому контролювалася відповідною організацією. Саме під егідою ВЛКСМ рівно п’ятнадцять років тому в Києві відбулася всесоюзна нарада КЛФ (клубів любителів фантастики). У кожному разі, верхам тоді здавалося, що все під егідою та контролем.

Насправді у фантастичному й навколофантастичному середовищі завжди вирували волелюбні настрої. Фендом — співдружність людей, котрі пишуть і читають фантастику, — корениться в тих-таки КЛФ радянських часів. Часи змінилися, а фантастам, критикам, видавцям, фенам і просто читачам, як і раніше, хочеться регулярно зустрічатися в різних точках пострадянського простору, ламаючи списи в палких суперечках про майбутнє і літератури, і світу. А в перервах просто неформально спілкуватися у своїй начебто вузькій, але на диво широкій географічно тусовці.

Конвентів (фестивалів фантастики) на території СНД проводиться досить багато: їхнім завсідникам, власне, можна й валіз не розпаковувати. Відсутність «свого» конвенту в столиці України досі сприймалася неоднозначно: з одного боку, фестивальний графік і так жорсткий (колись же й книги писати треба!), а з іншого — якось прикро. Адже наприкінці 80-х — початку 90-х у Києві проходив «Чумацький шлях» — кажуть, було гарно.

І ось з’явився «КиївКон».

Ідею маленької дівчини зі звучним ім’ям Громовиця Бердник і вражаючим запасом енергії підтримали насамперед у Національній академії наук України. НАНУ надала для бази конвенту Будинок учених, де й відбувалися семінари, диспути, «круглі столи» та презентації фестивалю. Офіційним спонсором «КиївКону—2003» виступив видавничий дім «Орфей», у книгарнях якого протягом фестивальних днів можна була зустрітися з популярними письменниками-фантастами. А таких у столицю України приїхало чимало — з усіх куточків СНД.

Був Геннадій Прашкевич із Новосибірська, висунутий нинішнього року на Букерівську премію, член Пен-клубу, поет, прозаїк і перекладач, але насамперед — усе ж таки фантаст старої школи Єфремова та Стругацьких. Були улюбленці молоді, обласкані накладами москвичі Сергій Лук’яненко і Василь Головачов. Юлій Буркін із Томська, Володимир Васильєв, відомий також як «Воха», що є живим уособленням літературного «брейн-дрейну»: Миколаїв — Москва. Генрі Лайон Олді (Дмитро Громов і Олег Ладиженський) та Андрій Валентинов, що видаються також у Москві, але прописані в Харкові. І, звісно, кияни: знамениті Марина і Сергій Дяченки, молоді й перспективні Володимир Аренєв, Олексій Андрєєв та багато інших.

Був присутній і заморський гість — Роберто Квалья, прозваний на батьківщині «італійським Шеклі», але на пострадянському просторі він поки що не має перекладачів та читачів. Більш відомі у нас Гаррі Гаррісон, Річард Бах та Пірс Ентоні надіслали «КиївКону» свої вітання і напуття.

Тусовка — а тусовочний момент на конвенті завжди якщо не домінує, то принаймні лежить на поверхні, — безперечно, вдалася. Запам’яталися «фішки» «КиївКону» — приміром, на жодному фестивалі фантастики не бачили такої кількості охоронців, які до того ж мали бейджики «Дозор» (що його шанувальники творчості Васильєва і Лук’яненка миттю поділили на «Денний…» і «Нічний дозор»). Було багато зустрічей і неформального спілкування, цінованого завсідниками конвентів значно більше, ніж офіційна програма.

Будь-який конвент — весела подія, але «КиївКон» почався із сумної ноти. Почесним президентом фестивалю задовго до його відкриття було оголошено Олеся Бердника, українського фантаста і філософа, романами якого «Зоряний корсар», «Серце Всесвіту» і «Чаша Амріти» свого часу зачитувалася вітчизняна молодь. Його книги перекладені десятками мов світу, а на батьківщині письменник за крамольні ідеї був репресований і кілька років провів у таборах. Буквально за два тижні до конвенту Олесь Павлович помер, і його дочка Громовиця присвятила «КиївКон» пам’яті батька.

Зараз у видавництві «Український письменник» готується до друку книга Олеся Бердника «Подвиг Вайвасваті». Шанувальники творчості письменника переконані, що його ідеї не лише залишаються актуальними, а й здатні допомогти Україні визначитися з вибором правильного шляху розвитку. Однак не секрет, що основна категорія читачів — молодь віком 15—25 років — вибирає сьогодні зовсім іншу фантастику.

Яку саме? І чи ту, що варто було б? Про це багато сперечалися на «КиївКоні». Приміром, Геннадій Прашкевич переконаний, що фантастика стала зараз на явно тупиковий шлях — фентезі. Класична НФ (наукова фантастика; не плутати з «спейс-оперою» — жанром масліту, де лише декорації «екшну» мають наукоподібний характер) вимагає від письменника серйозних наукових знань і оригінальних новаторських ідей. А жанр фентезі, на думку Геннадія Мартовича та його однодумців, знімає з автора будь-яку відповідальність за написане. Фентезійні барони, дракони і принцеси не потребують логічного обгрунтування. І максимум, що може запропонувати така фантастика читачеві, — відхід від реальності, тоді як класичні науково-фантастичні романи стимулювали жагу знань, творчу енергію і, в остаточному підсумку, прогрес.

Генрі Лайон Олді з товаришами готовий заперечити: адже наука — це не лише фізика, хімія і біологія; є ще й історія, психологія, соціологія, релігієзнавство тощо. Саме на базі гуманітарних наук будується справжня фентезі (знову ж таки, не плутати з маслітівськими сагами про баронів-драконів). У плані інформування читача і пробудження в ньому потягу до пізнання справжня фентезі не поступається НФ. Однак знання — це лише один із трьох китів, на яких тримається література. Необхідно також викликати у читача співпереживання з героями книги й естетичну насолоду від тексту. Якщо, звісно, ми говоримо про літературу, а не масліт.

Ось ще одна проблема, якої, до речі, практично не помічають на конвентах, але інколи дуже однозначно трактують за межами фендому. Літературні критики з середовища «мейнстріму» готові записати в масліт усю фантастику. А записавши, посипати голову попелом із приводу того, що молодь узагалі перестала читати. Хоча, як свідчать недавні соціологічні дослідження (по Росії), пік захоплення молоді віртуальною реальністю вже пройдений: покоління 12—13-річних повертається до книги. Але — у переважній більшості до тієї ж таки фантастики. Що, виходячи з наведеної вище установки, не додає оптимізму.

Справді, фантастика — комерційно вдячна нива для письменника. Безперечно, є велика спокуса, домігшись успіху у певному жанрі й напрямі, решту життя тиражувати вдало знайдене кліше. Тим більше що прорахувати формулу успіху не так уже важко. Олді і Валентинов перелічили основні складові фантастичного твору, приреченого на масовий тираж. Це сага мінімум на три товстих томи, все одно у жанрі «спейс-опери» чи «драконової» фентезі, написана сценарною мовою: відеоряд — звук — дія. Головному позитивному героєві 25—27 років (одноліток або «старший брат» середнього платоспроможного читача). У книзі має бути наявна одна на том (не більше!) постільна сцена; одна сцена, де героя катують і принижують; плюс неодмінна «м’ясорубка» у фіналі — байдуже, на мечах чи бластерах. Вітається іронія і трохи молодіжного сленгу.

Слід визнати, такої фантастики справді дуже багато. І дуже мало письменників-фантастів мають мужність не лише не користуватися викладеним «рецептом», а й не йти власним торованим шляхом, інколи розчаровуючи видавця, та й основну масу читачів також. «П’ятеро письменників і троє авторів» серії «Нить времен» московського видавництва «Эксмо» — Дяченки, Олді й Валентинов — презентували на фестивалі свої нові речі, що готуються до видання. Всі три книги обіцяють стати сюрпризами для шанувальників творчості наших співвітчизників, які давно і з успіхом видаються в Росії.

А.Валентинов, відомий як винахідник жанру «криптоісторії», назвав свій новий роман «Сфера» «божевільною річчю» — уся його дія відбувається уві сні, справжньому або штучному. Д.Громов та О.Ладиженський, які зробили ім’я «сера Олді» на серйозному переосмисленні міфологічних сюжетів, написали гротескний, «балаганний» роман «Шутиха». А подружжю Дяченків взагалі важко якось визначити свій «Пандем» — у кожному разі, для їхньої творчості ця книга геть несподівана.

Чимало несподіванок приніс і розподіл нагород «КиївКону». Взагалі, суб’єктивність присудження премій конвентів давно стала притчею во язицех у «фантастичному» середовищі і нікого особливо не дивує. Андрій Валентинов, одержуючи приз за роман «Спартак» у номінації «найкраща фентезі», ані найменшого подиву щодо оригінального трактування жанру своєї книги не висловив. А ось премія в номінації «найкраща україномовна фантастика» (до речі, ноу-хау «КиївКону») чимало здивувала лауреата — Василя Шкляра (роман «Ключ»). Цей київський письменник як ніхто розбалуваний преміями, у тому числі й грошовими, — але про те, що його творчість можна визначати як фантастику, довідався вперше.

Два призи конвенту були присуджені посмертно: у номінації «найкраща НФ» — киянинові Борису Штерну за роман «Вперед, стайня!» і «Чаша вічності» за внесок у фантастику — Олесю Берднику.

І ще одна тема не могла не спливти на конвенті, який проходив в Україні. Питання виникло в російських журналістів: «Як живеться російськомовним фантастам в Україні? Чому ви видаєтеся не у себе, а в Москві?» Комусь із «наших» така постановка питання видалася дивною: а яка різниця де? «Варяги» знайшли і звичайне пояснення: країна ж майже одна, у кожному разі — коріння спільне...

І нікому було викрити «імперські традиції». І поговорити про знайому до болю (нам, не росіянам) ситуацію з українським книгодрукуванням — теж нікому. І тільки в останній день конвенту на сцені з’явився голова Всеукраїнської асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів Олександр Афонін. Отримуючи один із «заохочувальних призів» конвенту, він урочисто пообіцяв: через рік всебічно підтримати «КиївКон—2004», забезпечити присутність на ньому вітчизняних видавців, а також невдовзі створити в Україні структуру, яка б сприяла просуванню фантастики всього пострадянського простору за кордон.

Багато хто в залі звернув увагу, що Олександр Васильович не знав, куди подіти ліву руку: спочатку засунув було в кишеню, а потім заклав за спину. Сподіватимемося, не для того, аби без проблем схрестити пальці.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво