Євротреш, або Симуляція нового - Культура - dt.ua

Євротреш, або Симуляція нового

10 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 10 червня-17 червня

Переглядаючи славнозвісний фільм Мела Ґібсона «Страсті Христові», розумієш, як ця стрічка, попри свій фізіологічний натуралізм, яскраво зображує настання події Нового — початок християнства...

Переглядаючи славнозвісний фільм Мела Ґібсона «Страсті Христові», розумієш, як ця стрічка, попри свій фізіологічний натуралізм, яскраво зображує настання події Нового — початок християнства. Послання Христа є абсолютно новою дискурсивною подією — Новим Заповітом — як для іудеїв, так і для римлян, тому вони не можуть її адекватно сприйняти: перші розцінюють цю подію виключно як загрозу своїй владі і власному символічному статусу, а другі зацікавлені лише в тому, щоб не було бунтів. Ісус — злочинець для римлян і нечестивець для іудеїв. Вони не сумірні новій формації, бо вона не вписується в їхні власні, виходить за їх межі. Це новий словник, нова риторика, і її не поясниш старими термінами («не вливають вина молодого у старі бурдюки, а то попрориває вино бурдюки, а вливають вино молоде до нових бурдюків»). Це те ж саме, що в рамках двовимірної системи координат описувати тривимірну: третій вимір віддалений як від іудейського, так і від римського законів. І те, що «завіса у храмі розірвалась надвоє» (християнський варіант «кінця метафізики»), вказує на новизну християнського дискурсу: нам більше не треба покладатися на жодну форму трансцендентного, що претендує на панування, бо вже немає перегородки, яка її відділяла і, таким чином, конституювала.

Це матрична подія, і вона не менш актуальна й на сьогодні — не тільки в релігійному сенсі (хоча в релігійному, безумовно, теж), а й у соціальному, політичному, науковому чи мистецькому. Як свого часу писали Майкл Хардт і Тоні Неґрі, християнська суб’єктивність виступила як цілковита протилежність імперському праву та іудейському закону, кинувши їм виклик з інших етичних підстав як новий онтологічний базис. І ми повинні стати для нинішньої Імперії тим, чим було християнство для Римської імперії. Це проект, який виступає і втручається у теперішню глобальну ситуацію від імені пригнобленої істини.

Що це за Імперія? Чим вона характеризується? Візьмемо для прикладу свіжу диснеївську комедію «Лисий нянька: спецзавдання». Фільм, звісно, про те, як супермен рятує сімейні цінності: головний герой, якого грає Він Дізель — офіцер спецвійськ, — отримує завдання охороняти дітей, батько яких загинув, а мати мусить відлучитися для допомоги американській розвідці. Діти «складні» (неначе бувають «прості»), і він вводить для них армійську дисципліну. В їхній школі це тільки вітають (до речі, директорка — теж колишній офіцер спецвійськ), бо це нібито йде дітям на користь: вони мужніють, стають успішними, можуть за себе постояти. Але коли в одного з них знаходять нарукавник зі свастикою (який згодом виявляється елементом театрального костюма — хлопець відвідує гурток і грає у виставі), всі обурюються, бо «це ганебно». Кожен не проти військової дисципліни — навпаки, вважається, що «трохи дисципліни нікому не завадить», і цей мілітаризм розчиняється у повсякденному житті, ним просякнутий весь побут (навіть звичайні сусіди-корейці перетворюються на терористів), але коли йому про це нагадують нацистським символом, він протестує і відкидає його, бо насправді це і є його істинне обличчя. Фашистська екстрема відіграє роль рядженого пугала, тобто виконує функцію легітимації: поки вона наявна, на її тлі загальнопоширені практики здаються «центристською» нормою. Це підтверджує і помпезне святкування 60-річчя перемоги у Москві — цей апофеоз штучної костюмованої пам’яті, що стирає спогади людей: його ідеологічне підґрунтя полягає в тому, щоб зі згадування про фашизм вивести сучасний тероризм. «Неофашистська дисципліна» взагалі й існує сьогодні для того, аби приховати, що насправді наші суспільства, як сказав би Дельоз, є суспільствами контролю. Наприкінці фільму після вистави під оплески залу офіцер спецвійськ обіймає за плечі хлопця у формі нациста. Цей більш ніж промовистий симбіоз і є однією з істин нинішньої всесвітньої Імперії.

Кілька років тому до обговорення теми «Привид волі: тероризм на екрані, тероризм в житті» у кіноклубі Києво-Могилянської академії графіті-райтер Lodek намалював афішу, на якій був зображений диснеївський Мікі-Маус із автоматом у руках у масці Мікі-Мауса. Тобто це не терорист ховається за маскою Мікі, не потрібно шукати приховане справжнє всередині, а треба звернути увагу якраз на зовнішнє: що коли сам зовнішній образ маски із автоматом і є суттю глобального Мікі-Мауса? Своєю широкою розповсюдженістю етикетки-наліпки він симулює суміщення та синхронізацію світових процесів — як от «earth TV», що наживо показує різні, переважно благополучні, куточки земної кулі, яка там у цей момент погода, температура, котра година, як люди лежать на пляжі чи йдуть по вулиці, — тобто демонструє, що нічого надзвичайного не відбувається, створює ілюзію, що всюди взагалі-то все гаразд. Справжнє, приховане за маскою обличчя Мікі є також маскою, і створення такого роду масок і становить практику симуляції. Стратегія не в тому, щоб сумістити реальне із симуляцією, а в тому, щоб замінити реальне знаками реального.

І це не просто умоглядні розмірковування, що доводить, скажімо, ситуація у Києві, де ринки закривають, а продуктові магазини масово перетворюють на зали гральних автоматів або салони гардин чи білизни. Що вже казати про те, що великою мірою визначає наше життя, — про шум. Ідеться не про «шум буття» — звичайний шум серед шумів. Дедалі актуальнішою для нас стає постмодернова індустрія всепоглинаючого інформаційного шуму — як писав Кундера, «стічна вода», колективний потік поверхового сумбуру, велике теплувате болото, в якому змішані політика, плітки, телезірки, бездумне слідування стандартам і яке ненаситно привласнює всі точки зору. Простори цього шуму безмежні, але злободеннішим для нас є все-таки шум масштабного українського «євроремонту» — все те буріння, свердління, гуркіт, стукіт, грюкання, яке оглушливо вивергають «тимчасово»-нескінченні і всюдисущі варварські забудови, надбудови, знесення та перепланування. Цей шум постійний, від нього немає спокою і порятунку, ніде сховатися. Звичайно, тиша існує лише у космосі. Але ті спокійні місця у Києві, які я знав, перестали бути такими: тут практично вже не можна навіть перепочити, бо шум громоподібно вривається у ваше життя. На нас просто тупо не зважають, нас не беруть до уваги — так, ніби нас і немає. І при цьому ще кажуть, що Київ — європейське місто: столична влада сама ж перетворює його на принципово неєвропейське, втілюючи (тілесна метафора тут не випадкова) будівельні ідеї московської адміністрації.

Одним із головних результатів «євроремонту» в культурній сфері можна назвати «євротреш». Це дешева попса, прийнятний і схвалюваний несмак, який претендує на щось більше, ніж вульгарний та низькопробний кітч. Український уряд на ковзанах чи в етнографічному музеї у Пироговому, можновладці гуртом садять дерева, віце-прем’єр Томенко на «Таврійських іграх» на велосипеді пропагує здоровий спосіб життя, програма «Відродження українського козацтва» від Ющенка, «Довженко-фільм» — як «Парамаунт Пікчерз» від Білозір, уже не згадуючи про омріяний «український Ермітаж», майстер-класи «трипільського гончарства» чи відбудову Десятинної церкви, — все це недолугий треш, культурна лажа, бутафорська буфонада, що навіть прагне бути прикладом для наслідування. Симптоматичне і проведення в Україні такого конкурсу незначущої попси, як «Євробачення», що, роздуте до планетарних масштабів, подавалося — смішно сказати! — мало не як головне завдання для гуманітарної частини уряду. Хоч як це сумно, але Руслана має рацію, коли співає «I am wild», чим фактично видає з головою загальноукраїнську ідентичність. На жаль, європейськість у нас на популярному рівні й далі маніфестується всіма цими «дикими» шоу: розуміння Європи у масовій українській свідомості певною мірою відповідає тому, як «дикуни» розуміють «цивілізацію». Перемога Руслани на торішньому «Євробаченні» (прикметно, що воно проходило в Туреччині) засвідчує, що Європа, зі свого боку, очевидно, потребує «дикого» іншого, таким чином і сьогодні слідуючи власній давній дискурсивній традиції. Те, що цьогорічне «Євробачення» виграла Греція, вказує на намагання Європи повернутися до своїх «автентичних витоків», «корінної ідентичності»: більшість населення Франції, Голландії чи Великої Британії, підігріте ультраправою пропагандою, негативно налаштоване щодо європейської конституції саме через боязнь напливу «диких» мігрантів, які нібито ставлять під загрозу їхню «французькість», «голландськість» чи «британськість». Це також не менш давня європейська дискурсивна традиція.

Українська симуляція — це реальність, яка приховує, що, у кращому випадку, вона — банальне ніщо, бездумна лакуна, примітивна форма із вихолощеним смислом, а в гіршому — тривіальна підробка та фабрикація. Квінтесенцією симулятивності є продаж сувенірних банок із «законсервованим повітрям Майдану»: вже сама спроба консервації свідчить про неминучу втрату її об’єкта. Культурна симуляція в Україні — це вдавання, що в нас є те, чого ми не маємо, це маскування відсутності нового якісного культурного продукту. Натужною симуляцією нового приховується той факт, що після помаранчевої революції в Україні насправді не з’явилося нічого культурно нового.

Фікція. Це слово Енді Ворхол — а він мав чудовий культурний нюх — заповідав написати після його смерті на могильному камені…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво