ЕВРІПІД ЯК ЕКСПЕРИМЕНТ

Для античних греків театр був формою громадянського обов’язку; в сучасному світі постановку античної трагедії можуть собі дозволити хіба що експериментальні студії-лабораторії. Нещодавно в Державному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбулася прем’єра евріпідівської «Медеї». Спектакль поставив Олександр Балабан.

Братися за постановку античної трагедії в сьогоднішньому Києві не тільки складно, а й ризиковано. З-поміж академічних київських театрів лише франківці насмілилися поставити драму Софокла «Цар Едип», і то лише запросивши з Грузії режисера Роберта Стуруа. В театральному середовищі вважається, що сучасний глядач, розбещений легковажним сценічним кічем, не піде дивитися похмуру трагедію (справді, нащо навантажувати психіку фатумом, кровною помстою й іншими негараздами, якщо можна провести вечір, спостерігаючи щоденні маленькі трагедії від новітнього деміурга Нагієва?). До того ж постановники зіштовхуються з непідготовленістю акторів до гри на софоклівські чи евріпідівські мотиви, адже традиція теперішнього театру потребує зовсім інших акторських технік, несумісних із мистецтвом трагедії. Ось і виходить, що трагедія знаходить прихисток у театральному андеґраунді, пройшовши сумний шлях від загальнонародного свята в давніх Афінах до експериментальної розваги театральних інтелектуалів. І на те нема ради.

Зрештою, кожна епоха бере від текстів Есхіла, Софокла, Евріпіда те, що може в них осягнути. Сьогоднішній експериментальний інтерес до трагедії — це, звісно, пошук нових інтерпретацій давно відомих текстів, але водночас і спосіб саморозвитку для театрального творчого середовища. Ініціатор проекту Олександр Балабан вважає, що одна постановка «Медеї» розвиває театральну трупу краще, ніж роки роботи в репертуарних театрах, які зі зрозумілих причин працюють із драматургією трішки іншого штибу. Втілити експериментальний проект на абсолютно некомерційних засадах вдалося в київському Центрі Курбаса, більше відомому як наукова лабораторія. Керований театрознавцем Неллі Корнієнко, центр уже вісім років займається культурологічним дослідженням театру, час від часу здійснюючи власні експериментальні проекти. «Медея» — друга спроба такої «лабораторної» вистави. Для її створення було зібрано творчу групу з різних театрів та навіть мистецьких галузей. Керувала проектом доктор мистецтвознавства Неллі Корнієнко, наукове супроводження здійснювала кандидат філософських наук Олена Левченко.

Вистава, що є експериментальною за форматом, не дуже віддаляється від річища Евріпідового тексту. Режисер намагався актуалізувати ті драматургічні моменти, котрі глядачеві було б легко співвіднести з сьогоднішніми реаліями. Біль скривдженої й ошуканої жінки знаходить відгук у глядачів усіх епох, але з часів написання «Медеї» за її головною героїнею усталилася слава найжахливішої жінки в історії європейської літератури. Проте Медея у виконанні Ганни Александрович постає в трохи несподіваному образі жертви божественного свавілля та людської підступності. Медея за Олександром Балабаном — зовсім не бездушно-байдужий монстр, ладний помститися кривдникам будь-якою ціною; на наших очах відбувається перетворення хворої від кохання жінки на приречену месницю, що калічить долі не тільки близьким, а й самій собі. «Я не хочу бути нікому суддею, — пояснює свою позицію Олександр Балабан. — Завдання режисера — бути адвокатом кожного зі своїх персонажів». Навряд чи античним грекам спало б на думку співчувати Медеї. Евріпіда навіть звинувачували у порушенні правил трагедії, адже вважалося, що трагедійному героєві треба співпереживати; Медея, убивця власних дітей, не викликала ні найменшого жалю в античній душі. Сучасна ж культура європейської толерантності вчить нас поваги до різноманітних жертв, меншин та інших упосліджених категорій. Така етика дозволяє знайти виправдання Медеї й, можливо, краще зрозуміти її психіку.

Створюючи виставу, автори настільки занурилися в лабіринти античної міфології, що їм вдалося показати життєвість та універсальність описаних стародавніми греками колізій. Мова «знакового театру» дозволяє в камерних умовах творчої лабораторії передати весь масштаб давньої трагедії. Серед цікавих семіотичних знахідок режисера — вправи акторів із грубими мотузками, які по ходу дії перетворюються з простого елементу одягу на складні знаки трагічної плутанини людських стосунків. В одній зі сцен звучать вірші Михайла Семенка, на перший погляд, ніяк не пов’язані з «Медеєю». Віднайдені режисером паралелі між долею найвідомішого українського футуриста і трагедією Евріпіда жодним чином не артикулюються у виставі, проте внутрішня спорідненість цих текстів впливає на глядацьке несвідоме.

Дмитро Лук’янов у ролі Ясона, невірного чоловіка Медеї, грає людину, котру легко кидає хвилями життєвого моря. Він не в змозі відповідати за свої вчинки за олімпійськими мірками. Грузинські актори Володимир Левицький (цар Креонт) та Ліа Сванідзе (няня) додають середземноморського міфологічного шарму в похмурий антураж вистави. Дуже сучасний і влучний типаж створила Аліна Копйова в ролі Главки, доньки Креонта. Молодій акторці Ганні Александрович вдалося витримати роль стрижня вистави. Її акторська фактура різко дисонує з глядацькими очікуваннями стосовно зовнішності Медеї, що дозволяє Ганні творити нестандартний сценічний образ.

Вистава, що буде показана в Центрі Курбаса всього кілька разів, є зразком успішної творчої лабораторії, — вона однаковою мірою розвиває і глядачів, і виконавців.