ЄВГЕН КУРМАН: ПРЕМ’ЄРА — ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК - Культура - dt.ua

ЄВГЕН КУРМАН: ПРЕМ’ЄРА — ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК

25 травня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 25 травня-1 червня

28 травня нинішнього року на сцені київського Молодого театру відбудеться прем’єра. Цікавий новий спектакль не лише тим, що його поставив відомий режисер Євген Курман...

«Перевіримо, як ти знаєш свою роль»
Євген Курман: «Театр вимагає служіння...»
«Перевіримо, як ти знаєш свою роль»

28 травня нинішнього року на сцені київського Молодого театру відбудеться прем’єра. Цікавий новий спектакль не лише тим, що його поставив відомий режисер Євген Курман. Усі ролі в ньому грають непрофесійні актори — вихованці столичної школи-інтернату №21.

Ми вже розповідали читачам («ДТ», №8, 2001 р.), що в цьому навчальному закладі з кінця лютого ц.р. почав працювати театральний майстер-клас, організований фондом «Мистецтво, культура і наука». Як першу сценічну пробу взято чарівну казку бельгійського письменника Моріса Метерлінка «Синій птах».

Від початку роботи над постановкою минуло майже три місяці. Позаяк після 28 травня весь процес народження спектаклю мимоволі сприйматиметься крізь призму прем’єри, ми вирішили поговорити з Євгеном Курманом напередодні цієї знаменної події.

— Коли ми з вами зустрічалися минулого разу, репетиції лише розпочиналися. Пригадую, ви казали: основне завдання проекту — допомогти дітям повірити в себе. Чи вдалося досягти поставленої мети?

 

Євген Курман: «Театр вимагає служіння...»

— Гадаю, про це говорити поки що зарано. Тільки прем’єра покаже все, що вдалося і чого не вдалося зробити. Адже навіть на генеральних репетиціях ще в щось віриш, чогось чекаєш, на щось сподіваєшся... Розмірковувати сьогодні про певні речі, які відбулися, навіть не хочеться. Театр — дуже специфічний світ: ось щось виникло і раптом — раз — зникло кудись. Особливо часто на це наштовхуєшся, працюючи з інтернатськими вихованцями. У них немає, так би мовити, моменту чіткої фіксації. Тобто нарепетирувано певні речі, усе гаразд, а невдовзі повертаєшся до них — і виявляється, що юні актори все забули.

— Чому так трапляється?

 

— Важко сказати. Хоч ми і працюємо три місяці, для театру завжди часу мало. Психофізичний апарат людини — надзвичайно складний механізм. Він дуже пручається, не хоче підкорятися. Людині важко змусити себе грати так, як потрібно, щоб це було правильно й органічно. Людина звикла жити у певному режимі, і перебудувати його досить складно, для цього потрібна величезна внутрішня праця.

— На вашу думку, що дає дітям праця над спектаклем?

 

— Гадаю, на ваше запитання немає однозначної відповіді. Кожен з учасників постановки виносить щось своє. Один став розкутішим, інший навпаки — був занадто розкутий і його потрібно було «збирати», вчити концентруватися, утримувати увагу на чомусь. Третій у щось повірив, четвертий відкрив для себе світ художньої літератури. Адже світ театру вони для себе ще не відкрили. Вони ще не дуже добре розуміють, що це таке. Як кажуть, лаштунків ще не нюхали. Все, що відбувається досі, — так би мовити, робота в класі.

Звісно, ці три місяці не минули для них безслідно. І найголовніше — вони самі це усвідомлюють.

— Поклавши руку на серце, ті сподівання, які ви пов’язували зі спектаклем три місяці тому, справджуються?

 

— Коли процес підходить до завершення, бачиш: задумане так чи інакше видозмінилося. Так буває завжди. Щодо сподівань... Чесно кажучи, у мене не було якихось грандіозних очікувань, планів. Мені просто було надзвичайно цікаво попрацювати з цими дітьми.

— Ризикну припустити: цікаво тому, що ви, зокрема, керуєте дитячим театром «Інкунамбула», і вам захотілося попрацювати з представниками іншого соціального середовища, спробувати «розшифрувати» їх.

 

— Не приховую, суто дослідницький інтерес також був.

— Чи дуже інтернатівці відрізняються від хлопчиків і дівчаток з «Інкунамбули»?

 

— Дуже. Узяти хоча б саму організацію праці. До «Інкунамбули» діти ходять самостійно, за власним бажанням. Тут — навпаки. Ми приїжджаємо і намагаємося з ними щось створити. Іноді їм цікаво, іноді — ні. Різні початкові умови праці диктують зовсім різні методики роботи. Крім того, я ще раз переконався: театр — цілком добровільна справа, цілком добровільний вибір. Людина, яка хоче грати в театрі, має по-справжньому цього хотіти.

Дуже впливають на психіку і психологію інтернатських вихованців умови їхнього життя. Їм, повторюю, набагато важче утримувати увагу, концентруватися. Якщо діти з «Інкунамбули» здатні працювати по 3—4 години без перерви, то тут дуже жорстко: щопівгодини вони «пливуть», втрачають інтерес.

— А в плані обдарованості чи знайшлися серед інтернатівців справжні «зірочки»?

 

— Безперечно, але, як і в кожній справі, їх небагато.

— Чи є щось таке, чим діти з інтернату переважають своїх однолітків з «Інкунамбули»?

 

— Життєвим досвідом, хваткою. У цьому плані вони дуже здібні: коли ми розбираємо, аналізуємо якусь ситуацію, вони все підхоплюють блискавично, буквально на льоту.

Складніше з умінням керувати собою (адже саме в цьому секрет майстерності актора). Інтернатівцям не завжди це під силу, часом емоції і нерви беруть гору. Театр вимагає служіння, в ім’я його потрібно чимось жертвувати. Вони ж ще не розуміють сенсу такої жертви. Водночас, коли вони відчувають бажання щось зробити, у них все виходить.

— 28 травня прем’єра. Що далі?

 

— Значення всього проекту в тому, аби не влаштовувати показухи, а довести: з цими дітьми можна працювати нормальними методами, а не «з-під палиці». Тобто я приходжу сюди і займаюся саме режисурою, а не дресурою. Я не примушую їх: «Зроби це, стань так, руку — туди, скажи те» і т.п. Таке не заведено в принципі. Звісно, потрібно чимало часу на те, аби вони самостійно засвоїли, відчули матеріал. Але іншого шляху я не бачу. Тому ми спектакль показуємо, але аж ніяк не завершуємо роботу над ним. Ми продемонструємо лише, так би мовити, перший проміжний фініш. Адже спектакль, як і дитина, народжується в день прем’єри, потім учиться ходити, росте, дозріває, дорослішає. Та візьміть будь-яку прем’єру: через десять вистав це два різні видовища. Навіть у суперпрофесійному театрі. Тому дуже важливо не завершувати нашу роботу. Ми її перервемо з об’єктивних причин — у дітей розпочнуться канікули, але восени знову зустрінемося.

Дуже цікаво було б проїхати з «Синім птахом» по інших інтернатах. Є й у дирекції фонду «Мистецтво, культура і наука» плани з приводу подальшого існування спектаклю. Отож він неодмінно житиме.

— Ну й останнє запитання. Який у вас настрій перед прем’єрою?

 

— Скажу так: я підходжу до прем’єри не в ейфорійному, а в діловому, робочому настрої. Адже багато що розпочнеться лише після неї. Дуже важливим для дітей буде момент відчуття професійної сцени. Це неодмінно виведе і на новий рівень сприйняття театру.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво