Євген Гришковець: «До довіри глядача я ставлюся дуже відповідально» - Культура - dt.ua

Євген Гришковець: «До довіри глядача я ставлюся дуже відповідально»

15 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 15 квітня-22 квітня

Чотири роки тому, під час других відвідин Києва зі своїми монодрамами «Как я съел собаку» й «ОдноврЕмЕнно», Євген Гришковець передбачав, що мода на нього невдовзі мине...

Чотири роки тому, під час других відвідин Києва зі своїми монодрамами «Как я съел собаку» й «ОдноврЕмЕнно», Євген Гришковець передбачав, що мода на нього невдовзі мине. Але відтоді він став ще популярнішим — якщо на фестивалі «Мистецьке березілля» актор грав свої спектаклі на сцені Молодого театру, глядачева зала якого вміщує кілька сотень людей, то нині для нього орендують сцену Російської драми імені Лесі Українки. Це притому, що заповнений зал — неодмінна вимога Гришковця до організаторів гастролей. На спектаклі «ОдноврЕмЕнно» він навіть попросив глядачів зайняти два вільні місця (очевидно, спонсорські, оскільки всі квитки було продано) в першому ряду, щоб не бачити зі сцени зяючих убивчою для кожного актора порожнечею крісел. Власне, із запитань, наскільки виконавцеві важливо грати перед переповненим залом і чим загрожує спектаклю зал напівпорожній, я й розпочав свою розмову з актором, режисером, письменником Євгеном Гришковцем.

— Це жахливо, коли в залі є порожні місця. Причому це не так важливо мені, як публіці. Зрештою, це важливо всім. Бо коли публіка приходить і бачить, що зал наполовину порожній, у неї відразу виникає відчуття присутності на третьосортному, не дуже приємному, необов’язковому, нудному заході. Порожнеча залу однаковою мірою давить як на артиста, так і на глядача. Я досить багато розмірковував про феномен глядацьких оплесків і переконався в тому, що тривалі оплески — досить обтяжлива річ для актора. Ти вже все зіграв, втомився від цих виходів, уже вп’яте чи вшосте виходиш з-за лаштунків, але зал стоїть і аплодує. І оплески ці дуже важливі публіці, аби переконатися: тут є сімсот чоловік, і всі одностайно вважають, що вони присутні на чудовій події. Це дуже важливий акт театру, у кінотеатрі вони бувають, але завжди дуже короткотривалі. І вже зовсім точно — людина не сидітиме біля книжки й не аплодуватиме аркушу паперу.

— Євгене, а ви дуже залежите від різних обставин, починаючи від автомобільних пробок і закінчуючи настроєм глядачів?

— Дуже неприємно залежати від обставин, я страшенно переживаю, коли обставини вриваються в моє життя. Обставини в маленькому місті видаються не такими гострими й не так зовні виявляються, але насправді вони анітрохи не менш тяжкі, ніж у столиці. Але в Москві чи в Києві вони ще набувають певних гнітючих зовнішніх форм — багато людей, натовп, пробки... Починаєш на все це сердитися — життя немає і так далі. У романі «Рубашка» описано відчуття людини в пробці, я прямо відчував, як величезне місто висмоктує з мене мій час. Це, гадаю, особливо важко переживати чоловікам: прийняти той факт, що обставини сильніші, що ти не можеш із ними впоратися, що вони позбавляють тебе можливості щось зробити. А коли це накладається на певні фахові обов’язки, то виникають дуже тяжкі переживання.

— Ваше гостре переживання з приводу того, що довелося з’їсти собаку, який був комусь другом, за ідеєю, мало привести вас до вегетаріанства. Ви, врешті-решт, відмовилися від м’яса?

— Вегетаріанцем я не став, хоча досить мало їм м’яса, перестав його любити. Але різну рибу чи бідну курку я споживаю регулярно. Я — подорожанин, постійно в дорозі, складно мати якусь певну їжу, дотримуватися дієти, переміщуючись із міста в місто.

— Як подорожанин ви себе ототожнюєте з певним містом?

— Для простоти відчуттів ототожнюю себе з Калінінградом і щиро кажу про це місто хороші речі. Я точно не москвич. Нині написав повість, яка стала для мене найважливішою подією, де розповідаю про себе й про рідний край — Сибір. Щойно почав розмірковувати про особливості сибірського характеру, як перестав бути сибіряком. Я ж шукав у собі сибірські особливості, знаходив, називав їх, і вони відразу переставали бути моїми. Тому так важливо, не дай Боже, почати намагатися розмірковувати про особливості російської душі, бо тоді ще перестанеш бути й російською людиною. Не маю на увазі відданість певній державній системі — перестанеш бути людиною російської культури, яка думає певною мовою.

— 2001 року ви говорили, що невдовзі втратите популярність, але пророцтво не підтвердилося — у вас ще більше шанувальників...

— Нині інша якість популярності. Тоді був модним. Мода завжди пов’язана з певною вузькою течією, хай навіть актуальною. Тепер є частиною мейнстриму. Відповідно до опитувань «Нашего радио», хто такий Гришковець, знають близько 16—17 відсотків населення великих міст. Це величезна цифра. Йдеться не лише про тих, хто бачив спектаклі або читав книги, це відсоток людей, котрим відоме моє прізвище й котрі знають, що я письменник, артист, а не біолог і не політик. Виходить, уже не можу бути тією модною людиною, якою був чотири роки тому. Мене кличуть уже в інші програми, ставлять інші запитання. Водночас, рік тому написавши роман, за який одержав премію «за дебют», — я знову юний письменник, — виступаю тепер у клубах із групою «Бигуди». Не те щоб хочу бути молодшим, просто освоїв нові території і на них знову новачок. Тому в певних сферах до мене є той, колишній інтерес. Але в театрі, звісно, я вже монстр.

— Класик?

— Так, на другому курсі літінститутів на драматургічному відділенні вивчають мої п’єси, що входять до програми. А написані вони 2000 року. Нині все дуже швидко відбувається. Ще шість років тому не думав про наявність у себе мобільного телефона, це було дорого, і самі телефони були іншої форми. Зараз вони є в усіх і перестали бути предметом соціального статусу.

— Які зміни відбуваються в житті людини, котра стає успішною?

— Більше можливостей, але свободи менше — це основні ознаки. У твоєму житті з’являється більше можливостей не лише фінансових, а й для реалізації творчих планів. Можу знайти гроші, щоб робити той чи інший спектакль, є різні пропозиції від ТБ. І взагалі, можу звертатися по допомогу до різних людей, навіть до можновладців або фінансових геніїв. Неймовірно розширилося коло знайомств, але, з іншого боку, кожен крок треба набагато відповідальніше зважувати.

— Чи варта свобода тих переваг, які дає популярність?

— Поки що не розумію — це процес не миттєвий, не відбувається в один день. Коли ставитися до цього без метушні, відповідально, все-таки виходить певна видимість внутрішньої гармонії. Перекіс можливий будь-якої секунди. Просто якщо хочеш робити те, що робиш, і це приводить саме до таких результатів, це неминуче відбувається. На цю популярність не треба заплющувати очі, не можна від цього відхрещуватися, потрібно ставитися з розумінням і відповідально, як до певних обставин твого життя.

— За ці роки змінилося коло друзів?

— Повністю. У професійному середовищі друзів просто не залишилося — там є і образи, і заздрість, і просто забуття, бо колеги живуть своїм змістовним життям у своїх маленьких світах. Вони навіть не цікавляться, що відбувається в театрах, де я граю. А мені чотири роки тому, коли приїжджав до вас на «Березілля», навіть на думку не спадало, що збиратиму повний зал у Театрі імені Лесі Українки. Бачите, як потішно. Адже спектаклі не змінилися, вони залишилися такими самими безкомпромісними. Важливо також, яка публіка приходить на спектаклі, — приємно чути від театральних бабусь, що такої публіки давно не бачили. Дуже важливо не девальвувати власне слово. Бо якщо знятися в якомусь серіалі або взяти участь у телевізійному проекті як ведучий, довіра до тебе людей, котрі приходили чотири роки тому й котрі приходять нині, звісно ж, зміниться. Для мене саме ці люди є тією константою, для якої я творю, граю. Вони для мене важливіші, ніж якісь невідомі рейтинги телевізійних програм. До цієї довіри ставлюся вкрай відповідально, боюся її втратити.

— Ваші персонажі, як і ви, полонять щирістю. Важко зберігати ці чесноти в умовах успіху, слави?

— Було б важко, якби щось у житті суперечило тому, що пишу й роблю на сцені. Тоді в цьому обов’язково була б фальш. Те, про що ви кажете, є змістом мого життя. Я ж дуже рідко граю «Как я съел собаку», є два інших актуальних для мене спектаклі, які хочу в наступному сезоні обов’язково привезти до Києва, — це «Дредноут» і «Планета». Я ж не артист, зобразити інтонацію я не зможу.

— «Собаки» ви вже давно намагалися зректися, проте продовжуєте її грати. Стали заручником публіки, яка хоче бачити спектакль?

— Я від спектаклю не відмовився, лише закрив там, де грав регулярно, тобто в Москві. Не граю принципово не тому, що так було заявлено, просто з’явилися нові спектаклі. Грати доводиться багато, у минулому сезоні за рік — понад півтори сотні спектаклів у різних містах. Дивовижний, відчайдушний за своєю формою «Дредноут» граю у відносно невеликому залі, «Как я съел собаку» був би фінансово успішніший, але мені важливо грати те, що для мене нині актуальне. Писати книжку, порівняно з грою на сцені, взагалі невигідно, хоч би які були тиражі. Але я роблю це. І ще роблю дивну справу — виступаю з групою «Бигуди». Це ще для мене життєво необхідне і художньо важливе. А «Собаку» продовжую грати в містах, де раніше не грав. Ще скучаю за цим спектаклем, тому разів п’ять-шість на рік граю його.

— Ви щаслива людина? Вам вдалося знайти рецепт щастя?

— Існує різне розуміння щастя. Під ним люди можуть розуміти яскраві спалахи радості. Наприклад, у суботу чи в неділю випив в обід трішки горілки, закусив, а за вікном сонечко, весна, і ти відчуваєш, що в грудях серце підстрибує від радості. Але для мене щастя — певна душевна рівновага та спокій. Уже навчився цінувати внутрішній спокій, не затьмарений ані тривогами, ані амбіціями, ані ревнощами чогось до чогось, когось до когось.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво