Епоха диктатури диригентів завершилася. Кирило Карабиць: «Мені дивом удалося вижити в європейській системі культурного менеджменту» - Культура - dt.ua

Епоха диктатури диригентів завершилася. Кирило Карабиць: «Мені дивом удалося вижити в європейській системі культурного менеджменту»

23 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 23 грудня-30 грудня

Кирило Карабиць сьогодні, мабуть, найпрезентабельніший у світі український диригент. Дуже молодий, але надто відомий на Заході...

Кирило Карабиць сьогодні, мабуть, найпрезентабельніший у світі український диригент. Дуже молодий, але надто відомий на Заході. Недавно він із великим успіхом представив у Страсбурзькій опері прем’єру «Євгенія Онєгіна» Чайковського. Постановку вже встигли назвати справжньою сенсацією сезону. І в маестро є низка нових привабливих пропозицій на Заході. В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Кирило Карабиць розповів про реалії творчого життя наших музикантів за кордоном, чому закінчилася, на його думку, епоха диригентського диктату, а також поділився планами стосовно роботи в Україні.

— Часто чуємо емоційні висловлювання про те, що наше мистецтво — одне з кращих у світі. Чому ж тоді нелегко, а часом практично неможливо реалізуватися музикантам з України на Заході? Як у вашому випадку впала карта? Адже сьогодні ви досить затребуваний у Європі диригент.

— Певному успіху сприяла низка щасливих випадків. До того ж я постійно працював над собою, над власною майстерністю. Роками йшов до мрії — стати диригентом-професіоналом. На Заході конкуренція така велика, що неможливо займатися результативно кількома справами одночасно. Вибираєш одну, зваживши власні сили, нерви та професійні навики.

У Європі можна будувати професійну кар’єру завдяки багатьом чинникам. Але головне — це точне планування. Ти маєш знати заздалегідь, для чого, скажімо, береш участь саме в цьому конкурсі, чому робиш так, а не інакше, навіщо звертаєшся до цього агента чи імпресаріо, а не до іншого.

У мене кардинальний професійний поворот пов’язаний із перемогою в Парижі. Диригент оркестру Radio France — це, з одного боку, серйозна відповідальність, а з іншого — широкі перспективи, значний поштовх для творчості, популярності. До слова, Париж із його художньою аурою — неоціненна сцена, на якій виконавця-професіонала екстра-класу завжди гідно оцінить європейський глядач, слухач та імпресаріо. Через три роки роботи з цим оркестром мене почали запрошувати в інші колективи. Зокрема, рік тому запропонували місце головного диригента в Страсбурзькому оркестрі. А нинішнього року в Страсбурзькій опері я одержав змогу здійснити постановку опери «Євгеній Онєгін».

— Про вашого «Онєгіна» пишуть як про перемогу. Резонанс у Франції. Які плани в оперному жанрі?

— Приємно, що партію головної героїні виконала українська співачка — вихованка Львівської музичної академії Наталія Ковальова. Її успіх став для багатьох наших артистів своєрідним мірилом українського професіоналізму. В Україні, навпаки, діють свої підпільні правила гри, за якими виконавчий професіоналізм найвищого рівня часто підміняється творчими зв’язками. У результаті — істинне мистецтво явно програє...

— Розкажіть про деякі моменти режисерського вирішення спектаклю. Кажуть, режисер Марко Мареллі зумів по-новому подивитися на стратегію стосунків героїв відомої опери.

— Спірних або епатуючих ситуацій було багато. Узяти бодай закінчення другої дії: Ленський бере руку Онєгіна з зарядженим пістолетом і натискає на курок. Причина його дії — сильне почуття до коханого, Ленський не може змиритися з почуттям Онєгіна до Тетяни. Тому — постріл і відразу розпочинається бал. Під звуки полонезу, здавалося б, бравурного танцю, проходить своєрідна жалобна процесія.

— Диригент в оркестрі — постать деспотична. Якими професійними методами змушуєте оркестр звучати як єдиний живий організм?

— Взаємини диригента з оркестром не завжди безхмарні. Особа, котра заробляє більше, ніж «простий оркестрант», і яка до того ж має право говорити більше, не завжди з першого разу сприймається оркестрантами позитивно. На першій репетиції в очах музикантів іноді бачиш ворожість...

Для себе вирішив, що епоха диктатури диригентів завершилася. Іти до творчої мети диктаторським шляхом стосовно оркестру — це дорога в нікуди. Диригент сьогодні має діяти на іншому комунікативному рівні, тобто розуміти не лише музичний бік твору, над яким працює оркестр, а й інтуїтивно ловити нюанси настрою людей у колективі. Ти не маєш права поводитися як Муссоліні, бо ти в колективі та людина, котру будь-якої миті можуть замінити, на відміну від оркестрантів. Така специфіка трудового контракту в форматі Євросоюзу...

— Запитання не зовсім коректне, і все-таки, багатьох цікавить, як оплачується нелегка диригентська праця в Україні та як там — на Заході?

— У кожній сфері діяльності є люди, які досягли значних висот, і їхні гонорари — позахмарні. Що стосується мене, то, скажімо, із грошима, які час від часу отримую в Україні, диригуючи в Національній опері, важко зводити кінці з кінцями. Годує мене французька зарплата, що забезпечує більш-менш вільне життя, житло, медичну страховку. Правда, немає гарантії, що так буде завжди. Десь у підсвідомості присутнє колюче відчуття, що кожен концерт може бути останнім...

— Наскільки розумію, чинник удачі — це своєрідний ключ до дверей диригентського олімпу?

— Приблизно так. Причому потрібно розмежовувати славу, успіх і відчуття щастя, гармонії від успішно виконаної роботи. Як на мене — це різні речі. У роботі ти ніколи не забуваєш про неписані закони диригентського середовища. І якщо хочеш вижити, професійно реалізуватися, то повинен їх суворо дотримуватися. Інакше про тебе ніколи не скажуть «забезпечений диригент». До того ж, коли ти рухаєшся відповідно до законів диригентського бізнесу, творчого виживання, то, повірте, особисте життя — це не для тебе. Увесь час у переїздах. Кожен стрес зустрічаєш із посмішкою, зображаєш радість, коли на душі гірко. Ось так...

— Які особливості роботи з імпресаріо?

— З цього приводу розповім кумедний випадок. Із своїм першим імпресаріо познайомився, коли працював асистентом диригента Івана Фішера в Угорщині. Правда, він, вірніше вона, не перевантажувала себе роботою в зв’язку з моєю професійною діяльністю й багато років поспіль надсилала мені по одному електронному повідомленню на рік, очевидно, аби не забув її ім’я. Та коли виграв конкурс в оркестрі Radio France, наступного ж дня одержав від неї запрошення відвідати Лондон...

— Зараз ви активно працюєте як оперний диригент. Враження від співпраці з режисерами?

— На жаль, в Україні режисерська оперна школа не піддається жодній критиці. Прикро, але після Ірини Молостової практично не з’явилося імен. Сьогодні український глядач у Національній опері бачить продукт, який застарів років приблизно на сто, а можливо, й більше.

Ситуація ж у світовому мистецтві така, що режисер оперного проекту повертає сучасному глядачеві спектакль із інших епох. Співробітництво диригента та режисера в опері схоже на своєрідний енергетичний обмін. Скажімо, тобі обов’язково має імпонувати те, що пропонує режисер. Лише тоді виникає відчуття, що ти знаєш, як втілити його енергетику через диригування. Коли ж такий контакт не виникає — ти просто професійно робиш свою справу, не особливо звертаючи увагу на режисерський задум.

— Так хто ж головний в опері — диригент чи режисер?

— Головний той, хто добре робить музику, — гадаю, усе-таки диригент. Сьогодні режисери переживають творчий бум. Але хоч би якими геніальними були режисерські новації, тільки диригент може зробити оперну постановку затребуваною глядачем. Режисер дає імпульс, відкриваючи велетенський авторський підтекст твору, але якщо диригент вдало не прочитає партитуру, робота в результаті зазнає фіаско. Правда, цю дилему не можна доводити до творчого протистояння. Давайте залишимо співвідношення п’ятдесят на п’ятдесят, аби нікому не було образливо.

— Яка режисура вам до душі — традиційна, авангардні мотиви... Оперні смаки європейської публіки?

— Авангардні постановки в Європі починають набридати глядачеві, котрий постійно відчуває потребу повернення до традиції. Слухач ситий по горло оголеними героями, акторами, що займаються сексом на оперній сцені в режимі on line. До слова, французька публіка воліє сьогодні бачити повернення до першоджерела, нехай трохи переосмисленого в дусі сучасності, а не виверти підсвідомості режисера-постановника.

— Хто з російських диригентів максимально реалізувався на західноєвропейській сцені?

— Валерій Гергієв — фантастичний диригент, кар’єра в нього просто неймовірна. Творчі плани вражають масштабами. Свіжий приклад, він погоджується на постановку «Трістана й Ізольди» в Grand Opera, водночас трупа очолюваного ним Маріїнського театру з величезним успіхом дає спектаклі в театрі Chatelet — щовечора нова російська оперна постановка — «Пікова дама», «Онєгін», «Русалка». При всьому цьому він диригує з Orchestre de Paris практично з першої репетиції. Його могутня енергетика заряджає оркестрантів. Гергієва обожнює Віденська філармонія. Отож на сьогодні — це постать номер один у світі диригентського мистецтва.

— Ваша родина відома подвижницькою діяльністю. Трагічна смерть Івана Карабиця — велика втрата для українського мистецтва. Як держава допомагає вам зберегти пам’ять про цю видатну особистість?

— Складається враження, нібито композитора Карабиця взагалі не існувало... Не існувала людина, чиї пісні свого часу співала вся Україна. Усе, що відбувається, нагадує амнезію на державному рівні. Справа навіть не в моєму батькові. А в тому, що пам’ять — це наша історія, а той, хто забуває історію, даруйте, приречений на вимирання.

Ситуація, яка склалася з виконанням сучасної української музики, досить трагічна. Професійне музичне мистецтво, що всюди у світі виживає за рахунок держави, опинилося в становищі пасербиці. Приміром, для того, аби твір сучасного композитора хтось зіграв, він має всі витрати оплатити зі своєї кишені. А ці витрати, повірте, не маленькі...

— Виходить, гасло «молодым — везде у нас дорога…» — не про українське виконавче мистецтво?

— В Україні відомі професійні художні колективи очолюють люди, чиє фахове становлення відбулося ще в радянський час. Керівники, уникаючи конкуренції, не допускають молоді таланти. Відсутність молодих кадрів нівелює саме поняття школи у виконавчому музичному мистецтві. Можна говорити лише про одиничні перемоги учнів окремих педагогів. Нескладно уявити, що відбудеться з українським театром, коли настане зміна поколінь... Така ситуація спричинить спад, із цієї ями дуже нелегко буде вибратися.

— Як виправити нинішню ситуацію в Національній опері стосовно молодих режисерів і диригентів?

— Потрібно шукати схему роботи, що дасть сили існувати далі. Державі необхідно розробити контрактну систему для основного складу театру. Принаймні, це позбавить театр від людей, котрі, отримуючи зарплату, практично на виходять на сцену. Потрібно знайти мобільну схему, яка в даній ситуації змогла б вивести театр із глибокої творчої кризи.

— Можливо, треба запропонувати своєрідну економічну модель?

— Розумієте, людей, здатних цю модель запропонувати, наразі в Україні немає. Але якби ключ успіху шукали в тих, хто реалізувався на творчих принципах бабусі Європи, вихід можна було б знайти дуже швидко. Але, очевидно, це мало цікавить тих самих творчих директорів передпенсійного або пенсійного віку, котрі, можна сказати, приросли до керівного місця. Напевно, це ще одна з причин, яка спонукала мене шукати творчої реалізації за межами рідної держави.

Я вихований на українській традиції, і мені дивом удалося вижити в європейській системі культурного менеджменту. Часто буваю в Україні, відчуваю енергетичний зв’язок із людьми, котрі живуть тут. Але якби мене запитали: які зміни необхідні тій самій Національній опері (про що мене, очевидно, ніколи ніхто з можновладців не запитає), аби прийти до хорошого творчого результату, я міг би сказати чітко, за пунктами.

— Насичений гастрольний графік утруднює спілкування з близькими?

— Намагаюся знаходити час для спілкування з моєю донею, котра живе в Італії. Моя дружина відмовилася розділити зі мною мої «музичні муки». Для неї власна кар’єра, робота стали важливіші, ніж наше сімейне життя. На Заході взагалі гендерна політика досягла свого апогею — чоловік не має права наказувати. Я ж свою кар’єру не можу, та й не хочу кидати.

— За яких умов ви змогли б працювати в Україні?

— Мені не потрібні позахмарні фінансові умови. Я працював би в Україні на повну силу, якби мені дозволили втілювати свої творчі ідеї. Наразі очікую та сподіваюся змін на краще. У Франції я наполегливим трудом домігся можливості працювати над тим, що подобається. Там я вибираю, які твори диригуватиму, скільки репетицій мені потрібно для втілення мого творчого задуму. Сподіваюся, мої результати зацікавлять і Україну.

У людини має бути на землі таке місце, про яке вона могла б сказати «мій дім». Дуже хочеться, щоб цим місцем для мене стала Україна...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво