Екскурс сторінками українського лінґвоциду

Українська мова відбиває багатовіковий досвід народу, проте історія її розвитку сповнена глибокого трагізму.

За радянських часів втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалося правописом і лексикою. Воно поширювалось і на інші мовні рівні, зокрема на словотвір і синтаксиси. У цій царині спроби волюнтаристського спрямування розвитку мови у бік її зближення з російською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки «цілили в саму серцевину живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення та самовідтворення». Чи довго так могло ще тривати?

Як і в часи Російської імперії, найбільшого тиску в «старшобратніх обіймах» зазнавали українці й білоруси, оскільки спорідненість їхніх мов із російською значно полегшувала завдання «злиття мов». Ключ до розуміння українського лінґвопростору дає книжка, яку впорядковували Лариса Масенко, Віктор Кубайчук та Орися Демська-Кульчицька. Презентація видання, в якій взяли участь М.Коцюбинська, Є.Сверстюк, І.Дзюба, В.Німчук, О.Пономарів, І.Ющук, О.Кочерга та інші, відбулася в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

Упорядники зазначають: «Різниця між радянською й імперською практиками русифікації полягала лише в застосуванні різних асиміляцій методів, зумовлених відмінністю державних устроїв». Свого часу Юрій Шевельов писав із цього приводу так: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною».

Гортаючи сторінки книжки «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінґвоциду», яку було видано у видавничому домі «Києво-Могилянська академія», ми дізнаємося про викривлення історичного дзеркала, потрапляємо за лаштунки правильної історії, її осьової епохи (термін К.Ясперса), опиняємося у сфері деформованої свідомості тих, хто намагався обґрунтувати національні засади української мови з позицій агресії, шовінізму, страху. Ми розуміємо те, що відбувалося в свідомості людей, які ставали речниками і жертвами, коліщатками і гвинтиками системи більшовицького поступального руху.

Сьогодні ми нарешті почали усвідомлювати: збагнути сутність мови, її природу не так-то й легко. Чи не варто задуматись над тим, що ми надто довго спрощено трактували це надзвичайно складне явище?

Варто хоч б тому, що кілька наших поколінь пройшли школу спрощення, жили в силовому полі антиестетичних категорій тоталітаризму, бюрократизму, «витворених і всілякими способами насаджуваних символів, стереотипів, що мали утверджувати велич імперії». Усе, що не вкладалося в рамки, визначені панівною ідеологією, вважалося ворожим.

Так, мову українських перекладів творів Леніна, виданих у 20-х роках, Наум Каганович кваліфікував як «спотворену і перекручену націоналістами, внаслідок чого зміст творів Леніна сфальсифікований і брутально перекручений».

Такий підхід наклав відбиток не тільки на розуміння явищ суспільно-політичного життя нашої історії, культури, а й позначився на рівні загальної лінґвістичної освіченості людей. А це призвело до того, що сьогодні мовознавча думка майже не резонує в культурі народу, в культурі самих носіїв мови. Спрощений підхід до мови виявлявся насамперед у абсолютизуванні функції спілкування, про інші функції говорили мимохідь, а про деякі — й зовсім не згадували.

Якщо робити анатомічний розріз мовних справ будь-якого відрізку часу нашої бездержавності, та навіть і державності, то стає очевидним, як різні спекуляції з нашою мовою — відверті й підступні — нівечили душу українця.

Книжка дає відповідь на запитання, чому можуть зникати мови. Досліджуючи причини зникнення мов, можна виокремити дві парадигми пояснень: мовна смерть і мовне вбивство (лінґвоцид). Перша з них припускає, що мови вмирають природною смертю; друга демонструє: мови просто так, природним шляхом, не зникають. «Здійснення самогубства» для мов не є властивим. Більшість зниклих мов є жертвами лінґвістичного геноциду.

Отже, ця книжка — атлас, за яким у хронотопі української історії можна простежити, коли нашу мову намагалися залишити напризволяще, щоб відродити (не російську), а великоруську мову. Штучно в українську мову вводили деривати, не притаманні нашій мові; залишалися слова, схожі з російськими, натомість питому українську лексику було заборонено. Як пишуть упорядники, «сплановане владою втручання в лексичний склад і внутрішню структуру української мови, спрямовування її в бік максимального зближення з російською мовою мали на меті перервати досягнуту в 20-х роках цілісність української лігатурної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів».

Упорядники пишуть: «Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства. У програмовій статті Андрія Хвилі було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1. Припинити негайно видання всіх словників;

2. Переглянути словники і всю термінологію;

3. Провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні;

4. Переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5. Переглянути український правопис тощо».

Така «чистка» була застосована до термінології, яку створила українська мова. Упорядники зазначають: «З тавром «націоналістичного словника» «Російсько-український словник», який упорядковували С.Єфремов, А.Кримський, було заборонено і видані чотири томи зникли з усіх бібліотек». «Російсько-український словник», який уклали С.Васильківський та Є.Рудницький в Інституті мовознавства в 1937 році, дістав таку характеристику від Юрія Шевельова: «Словник цей стоїть далеко від вимог, які ставляться до академічних словників і далеко від свого попередника».

«Таким чином, якщо російська мова в партійних настановах 1933 року була оголошена «братньою» і до мовознавців було висунуто вимогу добирати в словниках усіх типів в українській частині слова «однозвучні» і «рівнозначні» з російськими, то вся самобутня українська лексика кваліфікувалась як штучно створена і вторована на польську мову...» Найкраще ставлення до української мови та українського етносу взагалі подає відомий український історик Ярослав Грицак. У передньому слові читаємо цитату з його «Нарисів історії України...»: «1970-ті рр. історики визначають як період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність».

Реформа освіти, проведена у 1958 році, ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої іноземної мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови. Короткочасна відлига — прелюдія до темних десятиліть брежнєвщини. Політика зближення націй та злиття мов знову досягла апогею під час застою 70—80-х років. У рамках тієї політики слова, не схожі на російські, викидали з нашої мови або оголошували діалектними, застарілими, штучними, незрозумілими народові тощо.

«Що ж до художньої літератури, то вона за самою своєю мистецькою природою протистоїть уніфікації... Особливо велику роль у відродженні словесного мистецтва відіграло літературне покоління шістдесятників, до якого належали Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук».

Це видання — дзеркало викривленої історії України, за яким — народ, — незламний і сильний. Усупереч політиці лінґвоциду українська мова залишилася жити, оскільки був і є народ.

У виступах багатьох людей досить часто можна почути посилання на цивілізовані держави. Але, на жаль, не всі усвідомлюють, що однією з ознак цивілізованості держави є її ставлення до мови в усіх проявах! Сподіваюсь, книжка «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінґвоциду», стане початком глибокого фахового дослідження трагічної історії українського лінґвоциду.