Джонатан Долімор: «Набагато важче змінити власну культурну ідентичність, ніж природу»

Джонатан Долімор — відомий англійський культуролог, філолог (дослідник літератури Відродження, зокрема ренесансної драми), соціолог та дослідник теорії сексуальності. Він є одним із засновників маґістерської програми «Сексуальне дисидентство і культурна зміна» в університеті Сассекса. Ця програма привертає увагу вчених зі всього світу. Пан Джонатан є також професором англійської літератури в університеті Йорка. Позаторік на українському книжковому ринку з’явилася його наукова праця з контроверсійною назвою «Сексуальне дисидентство», видана видавництвом Соломії Павличко «Основи» (пер. І.Гарника та П.Таращука). Пропонуємо спеціальне інтерв’ю з професором Долімором, опонентом і захисником у численних наукових дискусіях щодо порушеної проблематики.

— Професоре Долімор, як би ви схарактеризували основний напрям пошуків, зокрема, у студіях із теорії сексуальності? Наскільки відомо, такі експерименти з моделюванням сексуальності як наукового об’єкта досліджень і досі викликають палку критику, опір і «наукову» нетерпимість. І все ж таки, знаючи це, ви вирішили завершити книгу «Сексуальне дисидентство».

— Я не знаю, як було б найкраще означити наукове поле, в якому я працюю. Мої дослідницькі книжки було написано на тонкій міждисциплінарній межі філософії, літератури, історії, біографії і, нарешті, автобіографії. На той час, як мені спала думка написати книжку «Сексуальне дисидентство», ніхто не хотів братися за це наукове дослідження з певних, усім відомих, причин. Навіть у нас, у Британії, ця тема не має високого наукового ступеня поваги в інтелектуальних колах. Отже, я не знав, чи буде місце для мого дослідження на наукових поличках. Водночас мої наукові пошуки один редактор мейнстримного видавництва University Press визначив як «божевілля», «сон рябої кобили». На той час, коли книжку було написано, почали з’являтися ґей-студії, і той самий видавець раптом захотів якнайшвидше надрукувати мою працю.

— У чому полягала основна ідея, що спонукала до написання книжки «Сексуальне дисидентство»?

— Напевно, мій власний досвід гомосексуалізму, — це було основним поштовхом, що змушував мене знайти глибинні ключі до моєї природи. Я почав детективні пошуки в минулому і поступово виходив на простори сучасної культури.

— Я знаю, що багато науковців виступають проти «мікстових» досліджень з одночасним залученням матеріалів з літератури, філософії, теології та культурологічних студій...

— Але я — лише «за». Я втратив інтерес до сухих вузькофахових наукових досліджень з одною науковою звивиною. Я погоджуюся, Дмитре, що філософія, теологія та література настільки ж потрібні для комплексних (гуманітарних) студій, як і соціологія, економіка або й інші, «строгіші», наукові дисципліни.

У розділі «Окремі параметри» праці «Сексуальне дисидентство» я сказав своїм читачам: «Ця книжка постає на перехресті багатьох перспектив — таких як життєписи, літературознавство, культурологія, теодицея, суспільна історія, психоаналіз, філософія, фемінізм і нова галузь — дослідження лесбійських стосунків та мужолозтва. На мою думку, ця праця подається в дусі культурницького матеріалізму, хоча й у ньому відкинуто одні позиції, як-от ортодоксальної матеріалістичної традиції, усталені в культурології, а натомість прийнято інші, якими досі здебільшого легковажили. Точніше цю працю треба було б визначати як таку, що відтворює точки перетину вказаних перспектив, що іноді суперечать одна одній».

Періодично виникають одні й ті самі пов’язані проблеми, найчастіше дві. Перша — різнобічна, зчаста гнівна, подекуди нищівна полеміка між панівними та підлеглими культурами, спільнотами й характерами. Друга — аналіз таких понять, як самоусвідомлення, прагнення, переступ, якими оперують мова, ідеологія, культура, належні до панівної сфери, а також — в інших сферах, що опонують панівній. Один такий спротив, що оперує ґендерними поняттями, час від часу загострює це протистояння між панівними та підлеглими структурами. Я називаю це сексуальним дисидентством. Літературні твори, історичні події та субкультури, пов’язані з цим явищем, хоча зазвичай і не згадуються в сьогоденних дебатах (літературознавчих, психоаналітичних, культурологічних), проте залишаються для них чудовим ілюстративним матеріалом.

— Джонатане, скажіть: чому в такому поважаному на Заході часописі, як Times Higher Education Supplement, було висловлене побажання внести ваше «Сексуальне дисидентство» в гуманітарну програму вищої школи?

— Якщо чесно, я не знаю, чому вони так написали. Може, варто в них запитати? Як на мене, то, певне, тому, що нині різні рухи, пов’язані з історією ґендеру та сексуальності (фемінізм, ґей-студії, теорії інакшості, девіантів тощо), настільки потужні, що ми [вчені] більше не можемо їх ігнорувати. Питання сексуальності наразі — обов’язковий компонент серйозних гуманітарних праць.

— Якою, на вашу думку, є роль індивідуальності в історії людства?

— Індивідуальність — це водночас і результат історії, і те, що чинить їй потужний опір. У такому разі індивідуальність — це найбільш істотний парадокс як людської ідентичності, так і людської історії.

— Якими є результати вивчення вами природи гріха, починаючи від праць Святого Августина?

— Вивчення Святого Августина лише підтвердило думку, висловлену тобою раніше, — про важливість застосування теології в гуманітарному полі досліджень. Мої пошуки підтвердили ідею, що збочення — це попервах теологічна категорія і що ця теологічна історія збочень і досі формує їх сприйняття, «функціонування» в модерному сексуальному сенсі. Справді, не можна зрозуміти ненависть до сексуальних збочень (так званих!) без усвідомлення того, що це генетично пов’язано зі страхом перверзії, що в теологічних категоріях було опозицією до «конверсії» (перетворення).

Динаміка збочень свідчить про той взаємозв’язок, завдяки якому протилежні тенденції набувають органічної єдності. У межах метафізичних побудов категорії «іншого» найтиповішою перешкодою є ознака найближчого, тобто такого, що є суміжним, і тому пов’язується в часі чи просторі.

— Читаючи працю, я поступово доходив думки, що в сучасному суспільстві однією з визначальних ідентичностей є гомосексуальність.

— Так, звісно. Саме так я і хотів це показати у своїй праці «Сексуальне дисидентство» на прикладах ґей-чутливості. Але про механізми цього процесу краще довідатися безпосередньо з моєї студії.

— Яким є визначення гомосексуальності у вашому дискурсі?

— Гомосексуальність — це те, що, з одного боку, загрожує іншим формам сексуальності, але, з іншого, є невіддільним від них. Історія, культура — і не лише великі генії та індивідуальності — глибоко бісексуальні, я це довів у цій своїй праці.

У моєму дослідженні термін «гомосексуальність» не міг не позначитися на його конотативній структурі. Поняття гомосексуальності, що його я пояснюю, не набуває рис певної автентичності. Напевно, тут воно уречевлює низку ознак із більш-менш специфічними культурологічними вимірами, але з історією ширшою і складнішою, ніж може собі дозволити конструктивістський підхід. Я вже писав, що гомосексуальність генерує нову, власну історію, яка висвітлює проблему марґінальності, що спричиняє дебати сучасних культурологів, психоаналітиків і філологів. Саме тому сучасний критик ґендерної теорії Джудит Батлер у своїй книжці «Ґендерні негаразди» використовує простір гомосексуальності, щоб розвінчати ґендерну теорію, спростувати її визначальні терміни, включно з тими, що виникли як мода на гомосексуальність.

У цій праці я також наводжу факти, коли гомосексуалізм був зведений до категорії культурно-історичного «ворога». Історія емансипації гомосексуалізму в Німеччині показова жахливою діалектикою, коли поступальний розвиток певної ідеї дає поживу своєму негативному відповіднику. Я подаю в тексті багато прикладів такого явища, тому зараз не спинятимуся на історичних вивертах.

— Чому для початку книжки «Сексуальне дисидентство» ви обрали саме вірш Г.В.Одена «Пошук»?

— Я обожнюю порожні перехрестя під променями сонця — все це показує марноту часу і невміння людини жити. І цей втрачений час, і втрати життя наповнюють усю нашу історію, а не лише сексуальне дисидентство.

— Які ваші припущення щодо проблеми ідентичності людини сьогодні та в майбутньому?

— Кожен мусить знайти у цьому світі власну ідентичність. Але це найтяжче з усіх завдання. Набагато важче змінити навіть власну культурну ідентичність, ніж природу.

— У чому полягає ваш найбільший успіх у житті?

— У тому, що я й досі живий — вижив після страшної хвороби під кодовою назвою ВІЛ/СНІД (і після громадського осуду) та після суїцидальних депресій.

— У чому полягають ваші професійні успіхи сьогодні? Чи визначено поле для подальших досліджень?

— Я ніколи не мав і не хочу мати фіксованих професійних успіхів. Академічне життя мене дуже розчарувало, тож наразі я його полишив. Кінець академічної історії. Або просто кінець історії.

— Джонатане, на завершення нашої розмови: яким може бути вплив «Сексуального дисидентства» на простір сучасної культури?

— Ні, Дмитре, це запитання не до мене. Я знаю лише, що моя книжка була розпродана у світі тисячними накладами. Я не мислю в категоріях глобальних змін і зрушень. Буду радий, якщо кожен, хто прочитає її, винесе для себе бодай кілька думок, які залишаться з ним до кінця. Це все. На більше я не претендую. Більше не претендую...