Джазмени всіх країн... об’єднаються - Культура - dt.ua

Джазмени всіх країн... об’єднаються

14 жовтня, 2011, 12:54 Роздрукувати Випуск №37, 14 жовтня-21 жовтня

Alex Fokin RadioBand запросив у команду Кевіна Спейсі.

© Концерт Alex Fokin RadioBand

Україна вирішила кинути рукавичку... Голівуду. Власне кажучи, на базі українського Alex Fokin RadioBand вже триває активна підготовка, а на початку 2012 року буде дано старт зйомкам міжнародного музичного кінопроекту — «Джазмен».

Формально — це сіквел колись гучної, досі в активному прокаті картини Карена Шахназарова «Ми із джазу» (1983). Нову історію, до речі, написав той самий сценарист — Олександр Бородянський. А на одну з головних ролей у майбутньому фільмі запросили самого Кевіна Спейсі («Краса по-американськи», «Звичайні підозрювані»).

Олександр Фокін

Про джаз і кіно, про попсу й справжню естраду — наша розмова з гостем DT.UA Олександром ФОКІНИМ: відомим музикантом, засновником і керівником Alex Fokin RadioBand, продюсером і режисером-постановником майбутнього фільму.

— Олександре Олександровичу, почнімо з кіно. Дуже вже задум зухвалий. Усім відомо, що «Ми із джазу» — картина, яку люблять мільйони. А тут раптом продовження старої історії...

— Якщо це й продовження, то доволі умовне. Майбутній фільм — окремий цілісний твір. Хоча коріння цієї кіноісторії (і ми цього не приховуємо) саме в просторі знаменитої картини Карена Шахназарова, в якій колись блискуче грали Ігор Скляр, Олександр Панкратов-Чорний, Микола Аверюшкін (вони і в нас з’являться на початку стрічки). Однак у «Джазмені» (а саме так називатиметься нова стрічка) — і час інший, і герої інші. При­род­но, не 20—30-ті. А вже наші дні. Минуло багато часу. Зміни­лися покоління... І ось, уявіть собі, внук того Кості Іванова (зіграного І.Скляром) шукає себе на тій-таки джазовій ниві, але вже в нових соціальних і часових координатах! Новий герой — віртуоз-саксофоніст. Його сім’я, що давно облаштувалася в Чикаго, в Аме­риці процвітає... Але хлопцю, так би мовити, не сидиться! І доля закидає його на батьківщину предків. Власне кажучи, в на­ше місто... Де й розгортаються ос­новні події. Про які, природно, я поки що не можу розповісти. Має ж бути у фільмі сюжетна таємниця?

— Так, зрозуміло, це таємниця. А жанр картини — не таємниця?

— Це музична мелодрама, але з елементами комедії. І ще важливе уточнення. Майбутній фільм завершиться потужним музичним фіналом: зоряним джазовим гала-концертом, у якому буде представлено весь нинішній цвіт світового джазу. Спеціальним інтернет-голосуванням ми відібрали десять суперхітів усіх часів і народів. Ще десять дали нам джазові експерти з усього світу. Разом вийшло 20. Тепер ці найкращі, на думку експертів і слухачів, композиції складуть репертуар фінального гала-концерту. А його зйомки увінчають весь знімальний процес, який має завершитися в Києві на Співочому полі наприкінці серпня 2012-го.

— Хто із зірок світового джазу братиме участь у проекті?

— Та практично всі...

— А якщо точніше? Згідно з вашим суб’єктивним рейтингом найбільших джазменів сучасності.

У цьому рейтингу на першому місці в мене Куїнсі Джонс. Великий музикант, найбільш знакова творча постать у сучасному джазі. І не тільки. Досить лише усвідомити, що він фактично зробив Майкла Джексона таким, яким його тепер знають усі. Творчі можливості К.Джонса необмежені.

Далі? Легенда блюзу Бадді Гай. Уславлені на весь світ піаніст і композитор Чік Коріа, гітарист і співак Джордж Бенсон, перший трубач світу Артуро Сандовал. Легендарні гітаристи Ел Ді Меола й Лі Рітенур. Видат­ні піаністи і композитори Джо Семпл, Боб Джеймс, Фредді Ра­вель. Співачка Чака Хан. Моя улюблена група «Чикаго». Най­кращий саксофоніст світу Ерік Марієнтал і барабанщик Валь­фредо Рейєс-молодший зі знаменитої «ударної» династії Рейєсів, яких ми вже небезпідставно (завдяки достатній кількості спільно зіграних концертів) вважаємо нашими «штатними» музикантами. У нашій гардеробній уже є їхні власні смокінги... Одне слово, зібрався весь хіт-парад світового джазу...

— У такому разі, хто цей щасливець, котрий збирається конкурувати з такими зубрами у ролі молодого героя-джазмена?

— Це буде не конкуренція, а швидше наочна демонстрація наступності поколінь. Свого героя ми знайшли після тривалого кастингу. Вирішили взяти просто класного саксофоніста. Нехай його ім’я поки що буде моєю таємницею. Він, звісно ж, непрофесійний актор. Але чудовий музикант. Йому 28. Працює в Москві. Відмінно показав себе під час проб у сценах з уже досвідченою акторкою Настасією Микуль­чиною (яка зіграла головну роль у серіалі Віктора Мережка «Сонька — золота ручка»). Він тоді особливо вразив нас своєю органічністю та музикальністю... І потім — у нього є характер, щоб змагатися, щоб довести своє право бути поруч із великими музикантами в одній картині.

— Цікаво, як він «зіспівається» в одному кадрі з голлівудсь­ким зубром Кевіном Спей­сі... До речі, Спейсі довго торгувався з вами за гонорар?

— Розумієте, якщо покірно приймати всі голлівудські планки гонорарів, то, природно, ніяких грошей не вистачить. Як відомо, там надзвичайно роздуті бюджети, і нам вони не під силу. Але я знав, скільки коштували для Спейсі зйомки його авторського музичного фільму «За морем». Бо цей фільм, швидше лінія його творчого хобі, а не змагання м’язами з великими голлівудськими мейджорами. Одне слово, є проекти, які для багатьох великих артистів Голлівуду найменше пов’язані з грішми. Для них це, умовно кажучи, робота за ідею, за натхненням. Це їхнє особисте самовираження. Крім того, Спейсі, в хорошому сенсі, хворий на джаз. Вийти на цього великого актора, не приховую, мені допомогли американські друзі-музиканти. І, сподіваюся, Кевін неодмінно приїде на прем’єру «Джазмена» в Київ. Його роль у фільмі не другорядна, а за тривалістю і сценарною значимістю цілком порівнянна з головною. Та й усе-таки він — батько головного героя. Батьки — діти. Конфлікт поколінь і таке інше...

— Послухайте, якщо сценарист Бородянський погодився на сіквел «Ми з джазу», то чому режисер Шахназаров ніби осторонь?

— Чому ж осторонь? Із ним відбулися попередні переговори. Це ж серйозне питання — продаж авторсь­ких прав (вони з Бородянсь­ким співвласники прав на перший фільм). Тоді Шах­назаров сказав: «Робіть са­мі! Але якщо знадобиться якась допомога у зйомках на «Мосфільмі», все організуємо!»

Втім, у нас основні знімальні локації — Чикаго й Київ... Причому Київ, так би мовити, буде у всій своїй красі.

Сподіваємося вже через рік, у вересні 2012-го, знімальний період завершити. У підсумку я хочу, щоб фільм вийшов як продукт український. Саме тому, що таких проявів у нас нині вкрай мало, і ще тому, що я й мій оркестр — представники нашої країни.

— Тепер до самого оркестру. Скажімо так, історична дата його заснування?

— Власне кажучи, оркестр наш народився на зламі епох — 90-х і нульових. Коли я сам, ще наприкінці 80-х, відчув наближення такого «зламу» не в найкращий бік, то просто вирішив залишити творчість. Років десять не підходив до інструмента і нот. Але ж за плечима був величезний досвід роботи в студії з такими великими українськими естрадними артистами, як Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Іван Попович, Дмитро та Микола Гнатюки, Микола Кондратюк, Ніна Матвієнко...

І ось через десятиліття приходять до мене кілька колишніх колег-музикантів і кажуть: «Допоможи, хотіли б хоч для себе музикувати!»

І тоді ми прийшли, за старою звичкою, в Будинок звукозапису, в одну зовсім порожню студію. А там, окрім розбитого роялю, нічого... Зібрали склад і почали працювати. Відтоді стали «обростати» новими задумами, новими інструментами, апаратурою. Тоді я вже точно знав, яким має бути новий оркестр і як він має звучати. А ті перші чотири музиканти стали його основою. З часом у колективу виробився свій власний стиль. Ми чітко йдемо в ногу з часом, навіть коли граємо світову джазову класику, ну а нову сучасну музику й поготів намагаємося представити з використанням усіх можливих музичних засобів. Не гребуємо навіть електронною та діджейською музикою. Особлива ідеологія — концертний звук оркестру. З 2007 року ми перші почали використовувати в «живому» концертному звучанні surround effect.

Безперечно — єдиний штатний і постійно діючий у світі оркестр так званого шведського складу, тобто комбо. Притому ми — Державний академічний оркестр Держкомтелерадіо України, єдиний такий джазовий колектив на пострадянському просторі.

— Це правда, що ви прибічник одного оригінального принципу: більше репетицій і трохи менше концертів?

Що таке концерт? Це, швидше, більш-менш вдале повторення багатократно відрепетируваного… А для класного оркестру просто конче потрібні злагодженість, стабільність і, головне, достовірність виконання. А вони досягаються лише багатогодинними репетиціями.

Тому розумний баланс між репетиційним процесом і концертною діяльністю дуже важливий. У всьому світі колективи по-справжньому високого рівня дуже багато концертів не дають, а намагаються ретельно, копітко репетирувати, дбайливо вибудовуючи кожну концертну програму.

— У вас багато спільних концертів із великими зірками — Джо­натаном Батле­ром, Роєм Ейєрсом, Еріком Марієнталем, Ліз Мітчелл, Кімом Сен­дерсом, Раймондом Паулсом та іншими.

— Чесно кажучи, ми рано «набралися нахабства» й почали спільні концерти з великими зірками практично через рік після офіційного народження колективу. 9 травня 2001-го ми вийшли на одну сцену палацу «Україна» з найстарішим російським джазовим оркестром Олега Лундстрема. Відчувши смак таких концертів і, головне, їхню очевидну користь для творчого зростання колективу, я почав запрошувати інших суперзірок. Був Джонатан Батлер, феноменальний гітарист і вокаліст стилю R&B. Потім Рей Ейєрс, перший віброфоніст світу, композитор, вокаліст, батько стилів нео-соул і ейсід-джаз. Ерік Марієнтал — живе диво, який грає на саксофоні як бог. На концерті з Р.Паулсом він так прекрасного грав тему з «Довгої дороги в дюнах», що зал прямо ридав. Сам бачив.

Наприкінці листопада ми їдемо до Москви на джаз-фестиваль пам’яті Олега Лундстрема і на інший російський джаз-фестиваль — «Плес». Там зберуться важливі зоряні гості.

— Як часто вам хочеться тепер шукати нову джазову музику, чи все-таки ваша прив’язаність — класика, перевірена часом?

— Звісно ж, немає кращої школи, ніж класика. Причому для всіх різновидів мистецтва. З іншого боку, слід пам’ятати постулат: беручи в репертуар щось нове, особливо своє, треба мати совість. Що я під цим розумію? Коли ти ставиш в одну програму поряд зі справжньою класикою якісь сумнівні опуси (за принципом «своя рука — владика»), має спрацьовувати відчуття творчої совісті. Чи можна конкурувати з перевіреним часом суперхітом? Тому на мене інколи й ображаються українські композитори, яких я називаю «вимерлий клас». Тобто такого словосполучення як «українські композитори» тепер уже не існує. Напевно, окремі з них можуть самі себе вважати такими лише у певних вузьких рамках. Причому, що прикро, — на містечковому рівні і без світових амбіцій. Я чесно прослуховую на аудіоносіях багато творів, які нам пропонують до репертуару. Слухаю й розумію, що до репертуару вони не дійдуть. І це легко пояснити: перманентно низький попит на творчий продукт завжди породжує низький його рівень. А коли раптом виникає запит високого рівня, тут-таки відчувається брак рівня майстерності для його втілення. А тотальна комерціалізація мистецтво прямо добиває. І не тільки мистецтва — інколи й найкращих його представників. Колись одна знаменита російська співачка відмовилася виступати з нашим оркестром тільки тому, що для неї повністю «витягнути» такий концерт — велике навантаження. Виходить, що простенькі шлягери, яких безліч тоді з’явилося в репертуарі цієї співачки, просто «розтренували» її?

— Нині Україна рясніє джазовими форумами, концертами. Така кількість — справді реакція на всюдисущу попсу, тобто прагнення ковтка повітря? Чи?..

— Звичайно, жива музика та живий звук завжди приваблюватимуть слухача серйозного, розумного. Розуміючи це, ми, наприклад, із першого дня взяли за правило свої диски ніколи не записувати в студії, а видавати тільки записи з живих концертів. Тобто у нас взагалі немає студійних записів!

І потім — ось ви кажете про воістину «колорадський» тотальний наступ попси на наше духов­не життя... Але ж треба говорити вже й про те, що внаслідок цього набігу сірості за останні роки практично не сталося жодних реальних проявів нашої культури на міжнародному рівні. Як результат: безліч хороших музикантів грають в інших країнах. Багато чудових вокалістів виступають на чужих престижних сценах. Це вже перетворилося на проблему інтелектуальної безпеки для всієї країни. Як так сталося, що ми залишилися голими-босими?

Але пишаємося можливістю ставити слово «український» поряд із нашою назвою. Так, це справді всеукраїнський колектив. У ньому грають представники всіх регіонів — із півночі до півдня й зі сходу до заходу нашої України.

Хоч би як це дивно звучало, але відступати перед засиллям бездарності нам уже нікуди. Треба починати просувати справді багату традиціями й талантами культуру своєї Батьківщини із затхлого містечкового світу у Світ великий і реальний. Від рівня культури в країні прямо залежить кількість ковбаси в магазинах. І ще. Ми — у себе вдома. І хто, крім нас, винен у тому, що в нас такий дім?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво