Джаз-десант: два шалені вечори

Майже одночасно в Україні виступили три джазові велети. У столичному палаці «Україна» дав концерт американський поп-джазовий квартет The Manhattan Transfer, а підмурки Національної опери «стрясали» Take 6. У цей самий час донеччан тішила ісландська інструментальна ф’южн-група Mezzoforte. Усі три колективи приїхали в Україну завдяки донецькому фестивалю «До#Дж», котрий тісно співпрацює із солідним європейським джазовим продюсером Кетрін Майєр.

Вечір перший. Офіційною датою створення Manhattan Transfer вважається 1 жовтня 1972 року. Склад квартету не змінювався з 1979-го. За майже тридцять п’ять років, що минули з часу створення колективу, музиканти записали 26 власних і спільних альбомів, найкращі з яких — Manhattan Transfer, Coming Out, Pastiche, Extensions, Bop-Doo-Wop, Vocalese, Brazil, Swing. Артистів ушановано численними Grammy. Вони об’їздили з концертами понад вісімдесят країн усіх населених континентів. Співали перед Папою Римським.

Квитки в «Україну» виявилися досить дорогими (до 1500 гривень), публіка партер не заповнила. Проте організатори дали команду спустити глядачів балкону униз, щоб заповнити порожні місця і не засмучувати артистів зяючими дірами. Американці у відповідь не підкачали.

Початок концерту було сприйнято трохи насторожено. Спочатку на сцену вийшов інструментальний квартет, котрий акомпанував: клавішник (він також є музичним керівником) і ритм-секція — електробас, гітара і барабанщик. І відразу вибігли, посміхаючись і ніяково пританцьовуючи, четверо літніх і зовні непрезентабельних, але бадьорих людей: засновник квартету — присадкуватий Тім Хаузер, Дженіс Сігел — автор багатьох зоряних аранжувань групи, Шеріл Бентайн і Алан. За кілька номерів публіка знову відчула довіру до музикантів і почала отримувати справжню насолоду.

Звісно, голоси учасників знаменитого квартету з роками потьмяніли. Особливо порівняно із записами, які я, повернувшись із концерту, знову послухала. Та все-таки сценічний досвід, артистизм, упевненість і відлакованість процесу зробили свою десятиліттями перевірену справу.

Багато років тому піратські записи Manhattan Transfer були вікном у західний світ, ковтком свіжого поп-джазового повітря для шанувальників якісної музики. Звичайно, джаз був і залишається мистецтвом елітарним. Для багатьох із тих, хто тепер сидів у залі, група є уособленням колишнього опору рутині офіційної радянської «естради» (суто совковий термін, який не вживається на Заході).

В «Україні» нью-йоркський квартет виконував перевірені часом хіти. І власні, й ті, які свого часу виконали або записали з найславетнішими партнерами — Френком Синатрою, Стефаном Граппеллі, Бі Бі Кінгом, Боббі МакФерріном, Філом Коллінзом, Еллою Фіцджеральд, Чакою Хан, Луї Армстронгом, Барброю Стрейзанд. Пролунали Candy, Birdland, Route 66, Java Jeve, Twilight Tunes, A-Tisket, A-Tasket. Під час спілкування з публікою музиканти зізнавалися, що в нашій країні вони вперше (у Росії теж були лише раз, виступивши у Кремлі 1997 року), що все їм тут подобається. Згадали і про київське сімейне коріння Алана Пола. Проте головне в концерті — звісно ж, музика... Стилістика квартету — поєднання елементів бродвейського мюзиклу і білого свінгового вокалу — перевірена, потужна американська музична класика, яка артистів не підвела. І хоча проскакували окремі не ідеально проінтоновані нотки, а спів загалом був хриплуватим, фахова майстерність і чарівливість свою справу зробили. Виконували американці і сольні номери: Шеріл Бентайн абсолютно правдоподібно імітувала звучання труби, Дженіс Сігел виконала світло-сумну баладу Moon, Тім Хозер дуже задушевно промуркотів ліричний tune Hurt Strings, а Алан Пол зняв піджак і відмінно видав типовий простий блюз — досить запально, впевнено і з гарною танцювальною пластикою. Незважаючи на те, що імпровізацій майже не було, загальне враження було сильним. Наприкінці, зробивши вигляд, що концерт закінчено, артисти пішли, але публіка шаленіла. І вони повернулися, видавши три найбільш запальні свої хіти, останнім із яких був зірковий забійний That’s Killer Joe з альбому Vocalese.

Вечір другий. Національна опера була переповнена, оркестрову яму накрили помостом, на сцені — лише рояль і шість високих табуретів. Входять високі, міцної статури, одягнені у прості джинси і сорочки темношкірі хлопці. І звучить природна, прекрасна і проста шестиголоса пісня.

Чарівний госпелс, замішаний на ритм-н-блюзі і джазі, багато хто наживо почув уперше. І був вражений тим, як американські артисти віддавалися музиці, побудованій на найтонших і найніжніших нюансах.

Take 6 родом зі штату Алабама, з півдня США — батьківщини афро-американської народної і професійної музики. Тут народилися спірічуелс — хорові духовні гімни, один із найважливіших жанрів в історії американської культури, який вплинув на становлення джазу, госпелс та інших напрямів (госпелс — gospel songs — жанр фольклору, євангельські протестантські пісні темношкірих північноамериканців).

1980-го четверо хлопців із міста Хантсвілл почали співати квартетом. Остаточно група сформувалася 1985 року стараннями студента місцевого коледжу Клода Макнайта. Ідея виникла, коли він заспівав у великій ванній кімнаті, де була чудова акустика, а підхопив пісню Марк... У складі ансамблю шестеро вокалістів: Клод Макнайт (тенор), Джоуї Кіббл (тенор), Марк Кіббл (тенор), Девід Томас (тенор), Елвін Чі (бас) і Седрік Дент (баритон). Щоправда, до Києва замість Седріка приїхав Роджер Райан. Назва походить від суперпопулярного на момент створення групи джазового стандарту Поля Дезмонда Take Five. У 90-х роках джазовий журнал Down Beat сім років поспіль називав Take 6 найкращою вокальною групою. Їх вважають своїми натхненниками і вчителями такі популярні світові колективи, як Boyz II Men, Coming Of Age і ManSound. Команда набула широкої популярності вже після виходу 1988 року дебютного альбому. Диск відразу приніс дві Grammy — у категоріях «Найкраща джазова» і «Найкраща госпел-група». Відтоді секстет записав ще десяток альбомів, із яких останній — Feels Good — вийшов 2006-го, а колекцію ансамблю поповнили ще сім Grammy і безліч інших нагород.

Музиканти самостійно, без розкручування і комерційної підтримки досягли того авторитету і слави, які стабільно супроводжують їх уже вісімнадцять років.

Take 6 є, напевно, не лише найвідомішим, а й справді найкращим у світі колективом, який виконує твори a capella. Вокал Take 6 вражає неймовірною природною чистотою інтонації, умінням зберігати ансамбль, створювати звучання, підвладне хорошим
оркестрам, використовуючи для цього досить скупі засоби (підголоскова поліфонія госпелс сягає корінням традицій спірічуелс). І ще абсолютне володіння голосом: наприклад, цілком вільне маніпулювання «блюзовими нотами» — мінливими вокальними тонами мажоромінору, які глісандують, посилюючи виразність і екстатичність співу.

Музику, яка звучала в залі Національної опери того вечора, наповнювали божественна чистота й абсолютна простота. Виразні засоби госпелс перегукуються з джазом, але вони позбавлені найменшого нальоту еротизму — незмінного його супутника від самого народження. Професіоналізм учасників ансамблю грунтується на вірі, ідеальному інтонуванні та величезній вимогливості до себе. Незважаючи на світове визнання, буквально недосяжність із боку гіпотетичних суперників, музиканти щодня репетирують.

Розмаїття репертуару вони продемонстрували за півтори години, що промайнули як одна хвилина. Програма була різноманітною, але зде-більшого основою її були госпелс, які перемежовувалися кількома піснями у власному акустичному супроводі (рояль і дві гітари), стандартами (яскраво пролунала Grandmother Маркуса Міллера), жартівливою пародією на невдале настроювання хору-оркестру. В усіх композиціях імпровіза-ційна «вишивка» кожного учасника ансамблю чудово поєднувалася з фантазією вивірених, старанно продуманих аранжувань, досить складних і водночас абсолютно не перевантажених. Авторами всіх цих легких звукових вертикалей є самі виконавці — Седрік Дент і Марк Кіббл. Take 6 — справжні віртуози, їхні свінгові госпелс звучали по-різному: камерно й інтимно, як під час служби в маленькій південноамериканській церківці, пафосно-піднесено і грайливо-джазово. Співали з неповторною грацією величезних м’яких і добрих неймовірно-природно-пластичних чорних пантер, із жартами-примовками і стрибками. Запрошували слухачів повторювати короткі мотиви, і зал радісно старався. А багаторазово повторена музикантами фраза You can make it стала для багатьох у залі моментом кульмінації і катарсису. І ніякої пози, цілковита розслабленість, ніби перед нами не суперзірки, а шестеро простих хлопців із Гарлема.

Уже пізніше, у відповідь на запитання, чи співають вони без мікрофонів, музиканти миттєво, зовсім без манірності, узяли ноти на клавіатурі рояля, котрий стояв поруч, і тихо, ідеально збалансовано і виразно-чисто проспівали короткий прощальний госпел. Неначе янгол пролетів...