Двоє зі скриньки - Культура - dt.ua

Двоє зі скриньки

9 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 9 червня-16 червня

16 червня — прокатний старт фільму Олександра Шапіро «Хепі піпл». 16 вересня — виходить картина Алана Бадоєва «Оранж лав»...

16 червня — прокатний старт фільму Олександра Шапіро «Хепі піпл». 16 вересня — виходить картина Алана Бадоєва «Оранж лав». А між ними — літо. Два режисери — дві різні повісті. Перший фільм пройде по українських екранах ... десятьма копіями. Другу картину, кажуть, у Росії вже хочуть пустити на добрій сотні екранів, тому що «оранж» може полоскотати суспільство — і каси, і душі. Перший режисер після сумбурно-похмурих кінопоходеньок усередину себе і в підворіття Києва тепер, здається, вирішив розповісти більш виразну історію – про «двох товаришів», про «двох мажорних друзів», які з нічого робити ставлять перед собою «соцзобов’язання» одне безумніше за інше, і з цієї «дурки-гри» їм не завжди легко повернутися в реальність. Другий режисер (після активної візуалізації вітчизняної і, місцями, закордонної масової пісні у виконанні... співаків з голосами і без — себто активного кліпмейкерства на базисі й надбудові «мистецтва» С.Ротару, М.Поплавського, Н.Могилевської та багатьох інших) повідає повість, від якої знову немає сумнішої на світі: він кохає її, вона кохає його ж, а між ними — СНІД і помаранчеві симптоми листопада й ніби революції, яка тільки в асоціативній назві стрічки.

У зв’язку з майбутніми прем’єрами приємно, що словосполучення «вітчизняний кінематограф» у переломленні на прокат уже не сприймається лякаюче-інтригуюче. (Недавній анекдот про український кінематограф: «Хворий ішов на одужання... Але так і не дійшов».) Помалу практика прокату вітчизняних картин стає нормою. І очевидно, що цю «норму» встановлюють не режисери-скиглії (котрі вічно просять грошей і перманентно незадоволені Мінкультом, директором студії, кремлівськими курантами, політикою партії), а режисери категорії madeself — ті, хто робить себе сам.

Олександр Шапіро і Віталій Линецький на зйомках фільму «Хепі піпл»
Олександр Шапіро і Віталій Линецький на зйомках фільму «Хепі піпл»

Доктор Шапіро

Фільм Олександра Шапіро «Хепі піпл» виходить у прокат не в найкращий «касовий» час — у самий розбіг сезону відпусток. Однак режисеру не до каси. Він повним ходом за російські гроші знімає на різних київських об’єктах новий фільм про секс, брехню і відео поки що під двоваріантною робочою назвою — «Примітивний погляд на речі» (або рос. «Бесспорно») за участю Ольги Сумської, Олексія Горбунова, Віталія Линецького.

Шапіро як голуб миру. Кінематографічного. Маститий російський критик А. Плахов нещодавно наспівав режисерові стільки м’ятних дифірамбів (у зв’язку з космополітичністю і відірваністю від українського «селянського фольклору» попереднього його фільму «Путівник»), що траєкторія польоту цього птаха — уже предмет для вивчення кіноорнітологів.

Учіться, діти... Учіться, як треба літати. Як можна вигадати себе: персональна біографія — теж «стежка» у художній тканині, приклад — «Путівник». Учіться тактики філософського манкірування: ви думали, що я такий, із «наркоманським» підтекстом, а я інший, як білий «парус одинокий» в океані гроз, у насунутій растаманській шапці (отож, і не сперечайтеся). Ще учіться торувати і полірувати дорогу на міжнародні фестивалі: не приймуть відразу, то хоча б звикнуть до думки.

О.Шапіро в очах певної частини кіноспільноти — персона майже міфічна. Вже напевно не такий як усі. Відсторонений, внутрішньо зосереджений, котрий запоєм читає книжки про систему знаків і символів у структурі роману Марселя Пруста «На Сванову сторону». Він і є наша місцева «мрія» мати в рідних осиках якусь «аналогію» чи то Джармуша, чи то Каурісмякі. Такого кіногуру, якому багато чого «по барабану» — окрім мистецтва. Що в нього діється під лисиною — навіть у момент діалогу сказати неможливо. Довге запитання — коротка відповідь. Борсайся потім у цих дискурсах. Його ж спірна «Цикута» спочатку прославила Мінкульт, який фільм заборонив, а потім режисера, котрий цей фільм розкрутив. Далі — «Путівник»: своє, в’язке слово у мистецтві, демонстрація на Берлінале, стриманий критпозитив про картину, яка розкриває топографію вивороту матері міст руських. Ще раніше було багато шелесту з так і не здійсненим його проектом «Матч смерті» — про знаменитий двобій німецьких і українських футболістів; як написали на одному із сайтів, «продюсер фільму згодом збожеволів». Чи не містика? І вже точно є якась «фішка» у тому, що плівка із записом інтерв’ю Шапіро раптом нахабно розмагнічується, залишаючи тільки «файли» асоціацій. Файл перший: «Підземелля мистецтва». На вулиці Артема в нього є підвал. Ніби офіс. Благенькі двері. Не дуже рівні стіни. Скрізь фотографії — проби до нового фільму «Бесспорно». обличчя Сумської, Горбунова і не дуже відомих артистів.

«Що за історія, творець?» — «Сюжет із легкими елементами-натяками порно, тому що юний герой іде в цю індустрію з головою». — «І це звідси «БессПорно»?» — «Усе — тільки Відтіля» (перст показує на стелю). — «Мені важко уявити, як у цьому «Бесс...» зніматимуться лауреати Шевченківських премій, наприклад Роксолана — Сумська». — «А навіщо їм саме це?.. Я навіть цілу місцеву швейну фабрику орендував для зйомок однієї сцени, і 70 швачок-мотористок, які пройшли кастинг, із задоволенням брали в цьому участь... Знаєш, скільки в мене коштує знімальний день?» — «Та мені начебто не треба в «БессПорно». А звідки сюжет?» — «Сценарист Єгор Голованник». — «Вас не стримують передчуття табу, адже все-таки слизька тема, а Мінкульт-заборонник навіть Тарантіно, продюсера «Хостела», тут якось не поважає». — «У нас усе буде пристойно, у межах.»

«Примітивний погляд на речі» Шапіро знімає без перепочинку. День за днем — майже без зупинок. Тему запропонувала Росія, він за неї ухопився. Але поставив умову: зніматиму лише в Києві, в улюбленому місті, яке не засне спокійно, поки Шапіро не перезнімає в ньому всі темні завулки і гламурні вітрини. Оператором призначено 26-річного Бориса Литовченка, людину, яка доти взагалі знімала не велике кіно, а тільки рекламу (Шапіро: «Але ж він талановитий!»). Зовнішня канва сюжету (усередину не заглиблююсь) — кривава навколоментівська драма. Жив юнак Макс (актор Антон Комяхов), у нього був тато майор (Олексій Горбунов). Хлопець втягнувся за допомогою мобілки у зйомки сумнівних «поз» — і пішло-почалося-завертілось, ціла «індустрія»: спочатку школу знімав «за заявками трудящих», потім цілу (голу) швейну фабрику; далі (ближче до фіналу) бойня в палаці «Україна» (народний артист і директор палацу М.Мозговий не перешкоджав знімальному процесу); у фіналі гори трупів, як у «Макбеті» Шекспіра (здається, нічого не наплутав?). Бюджет — півмільйона (доларів). Уже тепер є замовлення на фестивалі. Файл другий: «Щастя — це коли тебе…» Переходимо до наступної проблеми порядку денного.

— Ви задоволені берлінським прийомом свого фільму «Хепі піпл», який на фестивалі ніяк не відзначений, але незабаром виходить в український прокат?

— Я задоволений тим, що фільм там був. І там знають режисера Шапіро. Важливішою за всі рецензії для мене виявилася ситуація в готельному номері, коли я жив у Берліні. Після показу «Хепі піпл» знаходжу засунуту в двері записку німецькою мовою: «Спасибі за фільм. Ми просто втяглися в нього, це кайф! Це найкращий фільм фестивалю!» Це дорожче від «Золотого ведмедя».

— Може, хтось приколовся?

— Та хто? Це були реальні люди!

— На яких умовах із вами обговорюються відсотки від прокатних зборів картин?

— А я не заглиблююсь у ці подробиці. Знаю, що вони обговорюються. Усе гаразд. Але деталі мені малоцікаві. Я не акцентую на цьому увагу.

— Два ваші попередні фільми принесли хоч якийсь прибуток? У вигляді продажу DVD, наприклад?

— Я тільки знаю, що ніхто не залишився в програші.

— Чому настільки обмежений прокат в Україні вашої нової картини?

— А що, в Україні сьогодні є «широкий прокат»?

— Історія в «Хепі піпл», начебто б уже не раз кимось розказана: друзі вигадують собі забави, а потім заграються...

— Це справді історія друзів. Один бізнесмен на ймення Герман, другий пофігіст — його звуть Саша Бамбізо. Першого грає мій друг Костянтин Забайкальський, другого — Віталій Линецький. Їхні герої настільки успішні в житті, що їм стає нудно жити. І от якось одного чудового вечора вони вирішують штучно стимулювати свій життєвий тонус, бо ніщо вже не заводить — ні клуби, ні казино, ні ресторани, ні секс, ні відео. Вони вирішують ставити один перед одним завдання — і виконувати їх, хоч би що трапилося. Починається атракціон. Уяви: один другому каже: ти повинен в одну мить позбутися свого бізнесу! А позбутися не так просто, оскільки механізм вибудуваний чітко. Але гра є гра...

— Якась «Гра» із натяками на Майкла Дугласа?

— Нічого подібного — навіть близько.

— Тоді асоціації з іншим фільмом — «Справа смаку»?

— Я навіть не бачив такої картини.

— Виходить, що в цій «грі» один із них Фауст, а другий Мефістофель? Чи вони по черзі грають ці ролі? «Кто был охотник, кто добыча — все дьявольски наоборот»?

— Краще подивитися. Щоб не сприймати однозначно фінал.

— Тож які вони, по-твоєму, ці щасливі люди? І що таке щастя — це «коли тебе розуміють», як твердять у фільмі Ростоцького «Доживемо до понеділка»?

— Коли розуміють — непогано.

— Линецький грає Бамбіно чи Бамбізо... Він дуже хороший актор, але як ви гадаєте, є у нього «запас перспективи», тих властивостей мінливості і відновлення, які були притаманні, скажімо, Олегу Борисову?

— Віталій — чудовий актор. І в нього є теперішнє і майбутнє буде. Тим більше що він нині дуже закоханий.

— А Бондарчук Федір Сергійович яким побитом до вас потрапив?

— Бондарчук сказав, що я герой, оскільки зробив за 500 тисяч доларів цей фільм. Ще йому подобається моє захоплення філософією. Він прочитав сценарій, приїхав до Києва, хоча доти ми не були знайомі. Потім запитав: «Як мені грати?» Кажу: «Будь таким, який ти є». Він і був таким як є. Причому знімався у своєму костюмі.

— Фінал, напевно, з ухилом у мораліте: не ходіть, діти, в Африку гуляти, бо заграєтеся, як герої «Ідіотів» фон Трієра, і повернутися в реальність виявиться непросто?

— Я б не вписував цю історію в соціальний формат, хотілося б прорватися за рамки зручного світу, який звикли сприймати кіноглядачі.

— А втім, щось у цьому новому кіно змінилося, і напевно, у зв’язку з вами? Розумію так, що немає вже старих «наркотичних» підтекстів і уяви «режисера-наркомана». А хто тепер є?

— Того усього немає. Воно взяло — і закінчилося. Тепер я ігнорую або просто не помічаю те життя, яке було мені цікаве навіть кількома роками раніше — «Опіум», «Зеленка», «Чайковський», те, се. Тепер у мене є бажання повернутися додому, побачити й обійняти кохану жінку... Її звуть Міла. Міла Небесна — вона знімається у моїй новій картині. Нам є про що говорити, нам цікаво удвох.

— Щось у цьому є терапевтичне: ніби хочете вилікувати когось... Чи себе? Доктор Шапіро і його Міла.

— Я, наприклад, не знаю, що може бути далі — після «Бесспорно». Не знайду грошей на «Матч смерті» — поїду на один острівець, я його вже наглянув, зніму будиночок і відкрию ресторанчик української кухні...

— А як же мистецтво — хоча б «у собі»?

— Мені є що читати. Я багато читаю. Інтереси хвилеподібні. Якийсь час захоплювала єврейська тема. Недавно купив на Петрівці надзвичайну книжку про художню систему роману Марселя Пруста — це чудово.

— У зв’язку з «Хепі піпл» і «Бесспорно», де засвічено багато медійних облич, чи немає сповзання у бік «опопсіння» ваших тем і сюжетів, у бік «огламурювання» історій, чого вдалося уникнути, наприклад, у тому самому «Путівнику»?

— Я просто знімаю кіно.

— Найважливіше з мистецтв?

— У Леніна в оригіналі фраза, здається, звучить інакше: найважливішими з мистецтв для нас є кіно і цирк.

— Цирку нам вистачає в житті.

Олег ВЕРГЕЛІС

Алан Бадоєв на зйомках
Алан Бадоєв на зйомках

Алан — Канн-кан

Молодий режисер Алан Бадоєв представляв Україну на недавньому Каннському міжнародному кінофестивалі картиною «Оранж лав» — щоправда, тільки в рамках трьох неосновних показів. Стрічку вже купили для прокату Китай, Корея та Японія. А Бадоєв має намір знімати нове кіно — «Реаліті» із бюджетом близько 10 млн. дол.

Як відреагували Канни на вашу картину? Тільки без перебільшень, якщо можна. Адже було всього три покази — і то, як кажуть, не найпрестижніших.

— Так, у Каннах було три покази. І російських дистриб’юторів там не було. Але були кінокритики і дуже багато прокатників. Словом, справжній кіноринок. Найбільше мене вразило те, що на цьому кіноринку був відсутній український павільйон. Навіть хорвати мали свій павільйон, у якому показали аж дві картини! Хочу віддати належне своїм продюсерам — про наші покази повідомлялося в багатьох журналах. І глядачі цілеспрямовано йшли в кінотеатр «Олімпія» на «Оранж лав». У цьому кінотеатрі показували також такі стрічки, як «Код да Вінчі», «Місія нездійсненна», «Повернення» Альмодовара, «Основний інстинкт-2»... Знаєте, усе ж таки приємно бачити свою афішу поруч із такими картинами й усвідомлювати, що ти перебуваєш у потоці.

— Ви хочете сказати, що були повні зали всі три покази?

— Ні. На першому показі зал був заповнений лише наполовину. Але для всіх прокатників там важливою є думка критиків. І коли ці самі кінознавці згодом написали про фільм у фестивальних виданнях, то багато прокатників, певне, вирішили: «А ходімо подивимося». Вже після другого показу «Оранж лав» з’явилася позитивна стаття, яка називалася: «Починаюча акторка Ольга Макєєва дає фору всім!»

— Таким чином ви, певне, хочете «реабілітувати» непрофесійну акторку, котрій ще задовго до прем’єри перепало...

— Але її фотографія в каннських виданнях була розміщена поруч із фото Елтона Джона, Педро Альмодовара... А продюсер, який відкрив братів Коенів і Джармуша, а також продюсував перші їхні фільми, після перегляду «Оранж лав» сказав, що просто закохався в нашу акторку. Так, ми повністю змінили раніше заплановану концепцію демонстрації в Каннах. Тому прес-показів не було взагалі. Вирішили: якщо вже ми не беремо участі в основному конкурсі, то нічого й розпорошуватися. Тому ми обмежилися лише прокатниками.

— А ви самі були присутні на цих каннських показах чи, мабуть, Альмодовара дивилися в сусідніх кінозалах?

— Я почувався не дуже добре на тих показах. Просто фізично тяжко було сидіти в залі і чути, як прокатники постійно заходять-виходять... Пам’ятаю, що запитав у продюсера: «Це добре чи погано?» — «Подивися скільки візиток». Виявляється, є таке правило — якщо прокатнику подобається картина, то він обов’язково залишить візитку. Потім я зрозумів, що вони мають список фільмів, які вони обов’язково мусять відвідати.

— На кіноярмарок у Канни приїжджають баєри (покупці картин) зі 160 країн світу. Вам надійшли вигідні пропозиції з купівлі-продажу?

— Картина «Оранж лав», як мені здається, трошки в азіатському стилі. В однім із каннських журналів навіть була стаття про фільм під назвою «Інтонації Кім Кі Дука». І в результаті фільм купили представники Китаю, Кореї, Японії. Зараз продюсери, щоправда, уже призупинили деякі продажі в інші країни: якщо ми продамо фільм «по шматочках», то великий (оптовий) прокатник не захоче з нами співробітничати. Зараз ведуться переговори з двома великими компаніями Європи з тим, щоб США, Німеччина й Англія були покриті одним прокатником.

— На деяких російських сайтах уже розтиражовано «вирок» вашій картині: нібито й актора Чадова ви спеціально популяризуєте на гей-сайтах, тим самим підриваючи його кінопатріотичний авторитет, і на революційній темі нібито спекулюєте. Чи це у вас такий піар хитрий?

— Наші сусіди знайшли собі кілька «тем» для обговорення. Наприклад, пишуть, чому фотографії Олексія Чадова розміщені на деяких «спецсайтах»? Насправді ми зробили дуже гарну фотосесію. І Чадову сподобалися кілька фото, які він розмістив на своєму сайті. А хтось використав цей фотоматеріал. Хоча, з іншого боку, актор ставиться до цього з гумором. Навіть каже: «А там дуже непогане сусідство... Поруч напівоголений Мел Гібсон і багато інших. Російська жовта преса хапається за все, що можна вхопити. А адекватні видання про фільм поки нічого не пишуть, адже його ще ніхто не бачив.

— Планувалося, що ваша картина візьме участь у каннському конкурсі дебютантів із режисерським журі і з журі критиків. Але чому стрічку зняли з конкурсу за три дні до завершення прийому заявок?

— Нам потрібно було відправити фільм у Канни до 18 травня. На першому етапі на суд експертів ми представили невеличкий трейлер. А опісля — фільм із незакінченим монтажем, де були вставки на кшталт «Графіка в роботі»... Ні, це нормально. Там це практикується. Ми хотіли зробити звук і графіку в Україні. А все, що стосується кольору, — у Празі. У нашому дедлайні все було дуже чітко розписано: у які строки ставиться звук, коли монтаж... А насправді все вийшло інакше. Коли «приїхав» звук, я його прослухав і буквально «сховався» під стіл. Кажу продюсеру: «Ми не можемо це показувати в Каннах!» Дійсно, найбільш придатний формат для картини — це «режисерський дебют». І були люди, які лобіювали в Каннах «Оранж лав». А що таке лобіювати там картину? Це коли її належним чином представляють, розповідають про режисера...

— А якби вашу стрічку освистали, як «Код да Вінчі» першого каннського дня?

— Тут я над чимось задумався б... Мені було б боляче. Але якось пережив би. Знаєте, це ще нічого, якби мене освистали в Каннах. А от тут?!!

— Хто із акторів був із вами на фестивалі?

— Чадов. Коли Олексій уперше дивився «Оранж лав», то його думка була для мене визначальною. Я боявся, щоб він не відчув, ніби його підвели. Він мій ровесник, протягом зйомок ми дуже здружилися, довіряли одне одному. Під час перегляду він, широко всміхаючись, потиснув мені руку, сказавши при цьому фразу, яка не для преси. Мені відразу стало наполовину легше. Наприкінці картини Олексій сказав: «На сьогодні це моя улюблена роль у фільмі. Тут мені було дуже легко зніматися». Потім він зателефонував Ользі і каже: «Олю, ти така сильна і справжня в цьому фільмі!» Пам’ятаю, щойно ми познайомилися, Чадов сказав мені: «Алане, я хочу, щоб цей фільм не змушував мене розповідати про кохання... Давай краще покажемо це на рівні чуттєвості...» І ми просто накидали ті нюанси, які бувають у житті. Наприклад, коли закохані їдуть у ліфті і мовчать, то що вони роблять? Як вони сваряться? Як миряться? Як знаходять ці «мізки»? Це найголовніше.

— Ви неодноразово казали, що «Оранж лав» буде аполітичною картиною, а помаранчева революція використовується лише як бекграунд...

— Щоб усі заспокоїлися, повідомлю: сценарію, котрий став основою фільму, уже п’ять років! Моєю мрією було зняти цю історію ще в студентські роки. Це наш спільний задум з Ольгою Кржачевською. Протягом п’яти років сценарій увесь час переписувався. Залишалася тільки основна фабула. А коли мені запропонували тему фільму й інший варіант сценарію, то я жахнувся і сказав продюсеру: «Це не те, що я мріяв зробити як режисер... І, напевно, зовсім не те, що ви хотіли б бачити». І буквально за місяць до зйомки я повідомив, що у мене є інша історія. Це драма: він, вона і... СНІД. Політичного і «помаранчевого» нічого немає. Просто героїня дуже любить апельсиновий фреш і запиває ним каву. Уявіть, це було ще й «до революції».

— А може, все ж таки спочатку ви хотіли реалізувати революційну тему, але з’явилися конкуруючі «отці Федори» із «Помаранчевим небом» — і ви вирішили відійти від «змагальності»?

— Про революцію ж теж можна зняти шикарне кіно. Але для цього треба хоча б років п’ять виждати. Щоб уже не було політиків, які хочуть «проплатити».

— Чому ви не взяли на головну жіночу роль професійну акторку?

— По-перше, нам не хотілося, щоб акторка вміла робити «всякі штучки», котрих її навчили в інституті. Наприклад, останній фільм Вуді Алена «Матч поїнт» приваблює тим, що всі діалоги в ньому і багато нюансів — ніби документальні. Люди не заграють зі своїми акторськими фішками. Вони не чухають вухо так, як ще в десяти фільмах. І у фільмі «Мрійники» Бертолуччі цього теж немає.

— Ви що, хочете порівняти свою картину з Бертолуччі?

— Я в жодному разі не порівнюю! Але там теж є певні аматорські флюїди. Тому ми й шукали акторку, яка не законсервована нашою акторською школою в найгіршому її прояві. Було проведено великий кастинг серед акторок театрів, моделей. Зараз знімаємо фільм про фільм, і там грунтовно буде показано другий і третій тури цього кастингу. Тоді ми запросили десять дівчаток у пластичний зал, підібрали для кожної музику і вони там у мене і стрибали, і на голові ходили.

— Не секрет, що бюджет фільму близько трьох із половинною мільйонів доларів. Перші глядачі дивуються: ні вибухів, ні гонитв, ні супердорогих історичних декорацій... На що пішли гроші?

— На якісний продакшн. У нас, до речі, досить дорога декорація. Величезна квартира, оздоблення якої виконано зі справжніх матеріалів. Сучасна комп’ютерна графіка, до того ж звук ми писали прямо на майданчику, а це недешевий процес. Я дуже довго працював зі звукорежисером, казав йому: «Ти розумієш, яка у тебе відповідальність? Якщо акторка один раз так крикнула, то в інший раз це повторити неможливо!»

— Чи не з’їв ваш бюджет гонорар російського актора Чадова?

— Я так розумію: досить великий гонорар. Але точної цифри не знаю. Мої продюсери кажуть: «Треба робити так, щоб гроші було видно на екрані...» Витратити можна все що завгодно. Але краще нехай гроші підуть на гарний звук, графіку, сучасну продакшн-студію, гримерки.

— Чи правда, що ваша акторка непритомніла на знімальному майданчику? Від перевтоми чи нервового напруження?

— Ми дуже довго готувалися до кульмінаційної для героїні сцени. Це йога, вправи на дихання. Ольга так перестаралася, що у неї заніміло і вкрилося плямами обличчя, і вона почала падати.

— Не побоюєтеся, що вам почнуть дорікати кліповою естетикою фільму?

— Цю картину бачили два дуже близькі мені друга. І після перегляду вони сказали: «У цій роботі ми не бачимо в тобі кліпмейкера...» Так, я люблю гарне кіно, але гарним може бути все що завгодно, якщо це грає на концепцію, на думку. А в моєму фільмі є й абсолютно спотворені актори, але вони прекрасні.

— У вас є якась стратегія майбутньої осінньої промокампанії?

— У жодному разі не на «помаранчевій» тематиці. Швидше за все, на постаті Олексія Чадова. На тому, що це фільм про кохання, а не про політику. Поки перші люди не зайдуть у зал і не скажуть, що там дійсно немає політики, то ніхто не повірить. Така вже «карма» цього фільму. Найголовніше для мене, щоб глядачі не вийшли із залу зі словами: «Був смачний поп-корн!» Незабаром плануємо представити картину на Венеціанському фестивалі.

— Як припускаєте, збори у вашої картини будуть більшими, ніж у фільмів революційної тематики?

— Впевнено можу сказати: фільм збере нормальні гроші. У Москві вже ним активно цікавляться.

— Чи покличете свого наставника, у чийому вузі навчалися, ректора М.Поплавського на прийдешню всеукраїнську прем’єру?

— Уявіть, півроку тому мені якось зателефонував Михал Михалич і каже: «Пишаюся тобою!» Насправді він у студентські роки проспонсорував три мої роботи. Я приходив до нього і казав: «Мені треба у відрядження поїхати по Роговцеву — у Петербург і Москву...» І от чотири чи п’ять разів так до нього підійдеш, а потім він скаже: «Ну скільки тобі треба? Навіщо ти хочеш це зняти?» І допомагав... А плюси й мінуси є в кожному з нас.

— Кажуть, ви вже впритул зайняті новим кінопроектом. Що це за робота?

— Моя друга картина називатиметься «Реаліті» (без «шоу»). Зараз думаю, яким чином усе повернути, щоб робота пішла гармонійно — сама собою. Це екшн-драма. Історія п’яти друзів — від п’ятирічних хлопчиків до 25-річних молодих людей. Вони в один день втрачають і дружбу, і сенс життя.

— Чимось нагадує «Таємничу ріку»?

— Так, це прекрасний фільм Клінта Іствуда. Але у нас зовсім інше. У новому фільмі буде «живе» середовище, але дуже жорстка драматургія. Фабулу взято з однієї газетної історії. Колись, будучи студентом, я прочитав статтю про те, як маленький гакер в Америці пограбував три банки. Я взяв цю тему і спробував розкрити її по-іншому. Хочеться зробити динамічний фільм. У майбутньому фільмі десять головних героїв. У мене вже є домовленість із трьома дуже відомими російськими акторами. Решта облич будуть незнайомі. Передбачається, що фільм буде недешевим — близько 9,5 млн. дол.

— Чи не стане у зв’язку з вашою нинішньою кінематографічною діяльністю менше замовників на кліпи?

— Звісно менше, адже «Оранж лав» забрав величезну кількість часу. Ще у мене зараз і дочка в розкішному віці — їй 1 рік і 3 місяці, і я просто не можу від неї відірватися.

— Як досить успішний кліпмейкер, що думаєте про недавнє «Євробачення»? Чи є пояснення тому, що цього разу переміг хард-роковий фінський гурт «Лорді»?

— «Євробачення» — це шоу. Те, що цього року переміг гурт «Лорді», тільки підтвердження тому. Потрібно ж чимось шокувати публіку. І це має бути оригінально!

Катерина КОНСТАНТИНОВА

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво