ДВОЄ З РОДИНИ МИТЦІВ - Культура - dt.ua

ДВОЄ З РОДИНИ МИТЦІВ

12 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №26, 12 липня-19 липня

Виставка матері і дочки — Ганни Файнерман та Любові Рапопорт, що відкрита в залах Національного художнього музею України, є лише частиною великого родинного космосу...

Виставка матері і дочки — Ганни Файнерман та Любові Рапопорт, що відкрита в залах Національного художнього музею України, є лише частиною великого родинного космосу. Сім’я органічно поєднала єврейське, вірменське та українське культурне коріння, а в мистецтві працюють всі — і великі і малі. Виставка «Версії буття» — вдячна пам’ять Любові Рапопорт про матір, продовження їхнього спільного життя в творчих діалогах.

Ганна Файнерман прийшла в мистецтво, коли все, що не було соцреалізмом, лишалося табуйованим. Художники-лірики, митці з тихими, щирими інтонаціями вважалися другорядними, відсувалися на маргінези. Рецепти фахового успіху лежали на поверхні, варто було підпорядкувати власний хист ідеологізованому стандарту, отже, вибір був.

Ганна Файнерман обрала порядність та художню щирість — якості позачасові. Саме тому експозиція залу, де бачимо ліричну поетику Ганни Файнерман, викликає відчуття справжньості у глядача. Композиції митця лагідні, ненав’язливі, позбавлені будь-якої афектації. Сонячні та снігові пейзажі, тиха краса сільської садиби, дитячі постаті серед дерев — все це сюжети добра, співбесіди із щоденням, з його непоказною красою. Недарма навчителем Ганни Файнерман був мудрий лірик, професор Ілля Штільман — людина чеховського типу. Учителя та його студентку єднала увага до маленької людини, до антигероя, який не був ані гвинтиком, ані коліщатком у жорстокій соціальній машині — лишався духовною особистістю.

Розквіт індивідуальності Ганни Файнерман припадає на час хрущовської відлиги. Саме тоді для радянської інтелігенції відкрився світ новітнього мистецтва. Загальне захоплення митців - шістдесятників імпресіоністами Гогеном, Сезаном відчутно в колористиці та в стильових прийомах Ганни Файнерман. Колір уособлює енергетику радості, хвали життю та тихої молитви — вони наповнювали душу художника в діалогах із світом.

Діалоги... Світ пронизують їхні хвилі, «версії буття» теж діалог між мистецтвом матері та дочки, унаочнення контрастуючих способів сприймати світ, в якому живемо.

На відміну від безпосереднього ліризму, навіть інтимності Ганни Файнерман, діалоги Люби з навколишньою природою та людиною були і лишаються буремними аж до драматизму. При зовнішній банальності сюжетів колористичне вирішення їх наповнює композиції могутньою експресивністю. Любов Рапопорт ще школяркою несподівано й самобутньо увірвалася, неначе комета, порушила усталеність ментальності художнього Києва. Мистецтво дівчини аж вибухало силою композиційних структур, колористичною переконливістю, театралізованістю, тонкою іронією. Талант був очевидним, дивовижним, і батьки поступилися найдорожчим — віддали Любі майстерню. Родина зробила все можливе, щоб в заідеологізованих 70-х роках новонароджену творчу індивідуальність не розчавила система, що нищила все неординарне й талановите. Особистість було збережено. Сьогодні вона перед вами.

Живопис Любові Рапопорт в 70-ті роки, коли в мистецтві переважали сентиментальність та надчуттєвість, став символом модерністської деканонізації художніх кліше та руйнування табу. В композиціях Любові все усталене ставало дибки, звичне зрушилось із місць. Тут уявне та реальне змішувалося так, що одне ставало неможливим без іншого — все було тривким, дивним, сотворене підсвідомістю автора. Художник змінює вектори, переакцентовує сенси, створюючи нову систему координат. Безумовно, Люба мала предтеч: німецьких експресіоністів — Хаїма Сутіна, Марка Шагала, Еля Лисицького та інших. Але суть полягала не у стилістичному наслідуванні — Л.Рапопорт самостійно прийшла до неусталеного, модерністського мислення, інстинктивно передчуваючи розлами та трансформації майбутнього.

Фантасмагоричний ракурс мистецтва Любові Рапопорт очевидний. Звичне, повсякденне в композиціях трансформується у вільній театралізованій грі. На банальність Люба реагує гостро гротескно. Мистецтво Л.Рапопорт з дивацькими образами втілює неспокій кінця XX століття — часу «потрясіння основ», або за висловом М.Бахтіна «неготовності буття». Живописні притчі Л.Рапопорт — своєрідне передчуття «хаосмосу» постмодернізму з його зіткненнями та колажуванням несумісного. Гротески Любові — не лише свідчення свободи Її душі, але й бунт художника проти нудної нормативності офіційного мистецтва, під тиском якого виростало покоління сімдесятників. Лише поодинокі, такі як Люба Рапопорт, Сергій Якутович, Сергій Гета, інші вибороли право мати власний художній світ ще в юності.

Ексцентризм Л.Рапопорт із несподіваними деформаціями об’єктів із форсуванням активного кольору ще на початку 80-х років нібито передчуває світ порушених етичних та естетичних норм, згубність плебеїзації суспільного буття. Сьогодні, коли всі кияни змушені бути пасивними свідками архітектурного свавілля новоприбульців, сумним пророцтвом сприймаються мотиви Подолу, написані з ніжністю старі будиночки Києва, такі олюднені та незахищені.

Літературна оповідальність багато важить в мистецтві Любові Рапопорт, але сама живописна фактура заперечує цю оповідальність — виводить сюжет на рівень узагальнюючої метафори, навіть символіки. Парадокс так само, як і гротеск, — спадкові риси образного мислення Люби. Щоб не плакати, вона сміється, ховає розчуленість під машкарою зниженого гротеском образу. Її погляд помічає в людині, в ситуаціях глибинне, сутнісне, саме воно вирішується через колір. Колоризм Любові Рапопорт — якість незаперечна. Можна сказати, що в її підсвідомості колір живе як самостійна істота. Він ніби мріє про якусь особливу блакить. Мабуть, таку, яка є в останньому натюрморті мами — у «Нарцисах» Ганни Файнерман.

В майстерні Л.Рапопорт до пейзажів Києва, до портретів друзів, до безжально-гротескових автопортретів в 2001 — 2002 роках додалися композиції-притчі. В них гротеск відступає перед інтонаціями ніжної злуки. Марк Шагал якось відповів журналісту: «Можна сперечатися, чи є я великим або незначним художником, але я завжди лишався відданим своїм батькам з Вітебська». Ця данина родинній пам’яті напрочуд відчутна у всьому, що написано Любов’ю Рапопорт. «Мемуаризм» є «охоронною грамотою» дочки того народу, який за історію численних катастроф виробив родинну етику та увагу до пересічної людини, особливо до страждальця, так само як вміння подивитись на себе тверезо. Сміх та жарт крізь сльози часто бринять в очах єврея. Ця гостра двоїстість очевидна в драматичних симфоніях Люби: «Я малюю Таню», «Автопортрет», «Ідилія», в інших.

Мистецтво Любові, яке починалося як андеграунд, розвивалося в «діаспорі» родинного мікрокосму, всмоктуючи світову культуру. Воно сформувалося ускладненим, нелегким для дешифрування. Його сприйняття потребує від глядача духовної співпраці. Дошукуючись утаємниченого в творах Люби, розширюємо простір власної душі. Художник відмовляється пояснювати сюжети, але могла б повторити слідом за Марком Шагалом: «Що я маю пояснювати, я відчуваю, що світ стоїть догори ногами... Ще дитиною відчув, що всіх нас огортає неспокій... Коли в творі немає ірреального, як на мене, він не є реальним». Інстинктивність, беззвітність творчого стану, в якому Любов Рапопорт пише власні полотна, робить її мистецтво особливо щирим, навіть сповідальним.

Різними шляхами, у відмінних парадигмах та художніх системах йдуть до теми людяності як головної в їх творчості мати та дочка. Колізії їх біографій, амбівалентність радості — драматизму, все, що особисто пережите, тче фактурний візерунок їхньої гуманістичної творчості.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво