Душа й пітьма. Марина Нейолова. Ексклюзив про найголовніше - Культура - dt.ua

Душа й пітьма. Марина Нейолова. Ексклюзив про найголовніше

12 січня, 2007, 00:00 Роздрукувати Випуск №1, 12 січня-19 січня

Критики так не мають писати: «Цю акторку я дуже люблю». Критикам взагалі не слід піддаватися спокусі: часом дорога розплата за сценічний обман...

Марина Нейолова
Марина Нейолова

Критики так не мають писати: «Цю акторку я дуже люблю». Критикам взагалі не слід піддаватися спокусі: часом дорога розплата за сценічний обман. Та все одно — спокушусь і вперто напишу: люблю, обожнюю. І завжди «обманываться рад», тільки-но бачу її на підмостках — у «Вишневому саду», у «Марії Стюарт», у «Крутому маршруті», у «Солодкоголосому птаху...», у «Шинелі». І хіба Марина Нейолова, яка відзначила цього тижня ювілей, не гідна називатися великою артисткою? У будь-якому разі, вона одна з п’яти дивом уцілілих у нинішній повсюдно торгашесько-сценічній «пітьмі» справді великих лицедійок кінця ХХ — початку ХХІ століття. У цьому самому ряду, як на мій смак, Демидова, Дороніна, Фрейндліх. А Чурикова, на жаль, через виробничі причини, із цього суб’єктивного рейтингу вислизнула, оскільки розмінялася на хазановські антрепризи й рязановські телепідробки на кшталт «Карнавальної ночі-2» (але це зовсім інша історія).

Коли кажуть, що Нейолова майже не дає інтерв’ю, це «майже» слід викреслити. Оскільки жодних інтерв’ю вона не дає взагалі. В останні років десять — точно. І деякі нібито «її одкровення» — писанина хитрунів шляхом інтернет-дайджестування.

Але ось справді-таки — випадок... І, мабуть, унікальна можливість... Так склалися обставини (не без допомоги друзів), що поспілкуватися з акторкою пощастило понад три години. Розмовляли про зіграні та незіграні ролі, про парадокси акторської природи. Про Голландію (де в неї навчається донька і служить чоловік). Можливо, це не зовсім «форматне» інтерв’ю... Та й Нейолова поза поточними «форматами». Не миготить метушливо, не знікчемнюється, не тусується, віддана одному театрові. Важка завіса опускається перед усіма, хто бодай крізь шпарину намагається зазирнути в її приватне життя. І, певна річ, до неї навіть не пробує пристати серіальна погань — усе одно це марно. «Навіть не знаю, про що й розповідати», — каже в першу хвилину зустрічі. — «А я й не хочу вас ні про що запитувати. Просто хочу вас слухати».

«Граючи Єлизавету Англійську, я немовби йду чорним коридором»

— Знаєте, мене часто дратують газетні статті. Раніше я багато читала періодики. А сьогодні, коли щось трапляється на очі, відчуваю, як це не збігається з моїми бажаннями і з моїм настроєм.

Мені здається, деякі рецензенти приходять на прем’єру із заздалегідь заготовленою «шпаргалкою». А потім щось додумують, «змагаючись» один із одним у фантазіях. Спектакль і акторська робота вже мало кого хвилюють. Головне — виділитися, напустити туману. Пам’ятаю, у журналі «Юность» колись прочитала матеріал Костянтина Рудницького. І тоді мене це потрясло. Він так чудово й тонко розібрав постановку, що я сама почала усвідомлювати, про що граю... Тепер у рецензіях — найчастіше міжсобойчики у винахідливості.

Під час репетицій «Шинелі» костюм мені подавали з вікна. Це було на підготовчому етапі. Потім мізансцена змінилася. Але після прем’єри мені розповідають — нібито написали, що шинель подають саме з вікна... Виходить, людина не бачила постановки Фокіна! І все це вигадують наскоком, за шматками чужих фраз. Та й потім, якщо чесно, мені вже давно набридли всілякі їхні «побудови»: а от потрібно було зробити те, а от якби поставили ось так... Потрібно приймати спектакль за тими законами, що їх пропонують творці. І треба намагатися зрозуміти внутрішнє життя цієї постановки, а не нав’язувати свої, часом безглузді «побудови».

Вибачте, якщо я різка в судженнях. Вважаю за краще не говорити на ці теми, оскільки не бачу в них особливого сенсу. Артист і не повинен нічого розповідати, пояснювати. Усе на сцені, там є можливість висловитися. І переконана: завжди можна скласти враження про людину, навіть не спілкуючись із нею, а тільки побачивши її в тій чи іншій ролі.

— У вас, однак, ролей багато, здається, по п’ять спектаклів в одному блоці, коли приїжджаєте з Гааги до Москви. Як ви налаштовуєтеся на настільки контрастні, часом просто пограничні, а іноді й відверто позамежні стани, якщо в одному ланцюжку, один за одним і день у день Єлизавета, Раневська, Акакій Акакійович, Анфіса, Олександра дель Лаго... Це ж можна збожеволі-ти від щоденних вечірніх емоційних перепадів. Я, наприклад, фізично погано почуваюся в залі, коли ви натягаєте «королівську шкіру» Єлизавети лише в одній сцені — смертного вироку Марії. А наступного дня — уже нова «шкіра»...

— Бачите, у чому річ... Мені здається, я ще не втратила інтересу до цієї професії. Навіть навпаки. Що далі — то більше вона мене заворожує якимись процесами. Саме в той момент, коли потрібно вийти на сцену й відчути, що з тобою відбулося щось «не те»...

— Що саме «не те» з вами відбувається перед спектаклем?

— Повністю змінюється організм.

— Тобто ви вже ніби не Марина Нейолова, не мати дорослої доньки, не дружина відомого дипломата. А хто тоді?

— На цю тему можна зробити дослідження — про те, «хто я така» у процесі переходу в ту чи іншу роль. Тільки кому це потрібно? Коли щойно виходиш за межі свого «я», у кожному окремому випадку з тобою починає відбуватися щось незрозуміле. Повсякчас змінюєшся. Виникають нові стани — то жорсткість, то піднесеність, то розгубленість. Цей процес переходу в інше «я», можливо, і є найцікаве в професії. Наприклад, до Єлизавети Англійської зі спектаклю «Граємо... Шиллера!» (режисер Рімас Тумінас) у мене особливий шлях — до неї йду тільки чорним коридором.

— Це як? Розумію, що це не закулісний коридор «Современника»?

— Це похмурий, часом кошмарний коридор. Це рух навпомацки у пітьмі, коли починаю неадекватно реагувати на навколишній світ. Причому відбувається це за два дні до спектаклю. І мене вже тоді починає ламати, морозити: «Не хочу! Не можу! Який жах чекає попереду!». Немов починається якесь внутрішнє відторгнення частини мене самої. Немов невідома сила віднімає мою оболонку, огортаючи нею вже новий незнайомий силует — із усіма його драмами, провалами, трагедіями. Перед «Єлизаветою», уявіть, у мене завжди температура підскакує.

— Це тому що образ королеви-незайманки в режисерській транскрипції Тумінаса настільки складний? Чи тому, що ви себе так налаштовуєте, навіть накручуєте? Адже десятки акторок, зокрема й у Києві, грають Єлизавету, але я не певен, що перед спектаклями вони бодай кашляють — від емоційних розладів.

— Вона на мене тисне... Постійно. Якщо вивчити все написане про неї, то можна знайти чимало неоднозначних відомостей про її характер, про складну особисту долю. Кожний крок її як політика — частіше крапки. І на цій крапці вона стільки років протрималася на троні, не втратила відданості підданих, зберегла віру. Казала: «Дивитися на корону легше, ніж носити її». Це була така тактика — жіноча, підступна. З одного боку — аналітичний розум. З іншого — жіноче начало. Нескінченний внутрішній дуалізм. Адже, як відомо, були навіть сумніви щодо природи її жіночого начала, але в Шиллера — чорно-білі тони трактування цієї долі. Єлизавета — лиходійка, а Марія — жертва.

— Але вже у Цвейга — спроби реабілітації.

— Безумовно. І Тумінас говорив про це, закладаючи свій асоціативно-парадоксально-асо-ціативний ряд у спектакль про Марію та Єлизавету. Деякі глядачі кажуть, що подеколи втрачають нитку оповіді під час перегляду. І начебто знаходять уже свою особливу сюжетну нитку і далі йдуть за нею — уздовж або поперек шиллеровської історії. Якщо запитати мене в той або інший момент, про що я граю, то, боюся, це буде не відповідь, а марення божевільного. Ну ось, наприклад, дуже складна сцена зустрічі двох королев. У моєї героїні — руки за спиною, мовби зв’язані. І засоби виразності в цей момент я повністю втрачаю. Запитую в режисера: «А в мене що, руки відрубані? Я що, повинна стояти абсолютна «гола» на сцені?». Але є важливий момент і в тому, що насправді королеви ніколи не зустрічалися. Шиллер просто вигадав їхню зустріч. І тоді в мені самій уже виникає умовний спосіб: а от якби, то тоді б... І я немов сама лечу, ніби витаю над цим парком, над їхньою зустріччю... І бачу таку картину: дві дівчинки в біленьких шкарпетках (саме біленьких, запам’ятаю назавжди це своє відчуття) біжать полем, не підозрюючи, що на них чекає попереду, поки лунає лише дитячий сміх. Режисер: «Так! Нехай буде дитячий сміх!». Проте в Шиллера немає нічого подібного — який сміх? Це трагедія! Однак знову-таки це мій «ульот» — і подеколи він дуже небезпечний...

— Чим він небезпечний?

— Тим хоча б, що іноді не усвідомлюєш, у якому місці тексту перебуваєш. Такі ось дивацтва в роботі. Часто думаю про Єлизавету... Може, навіть більше, ніж потрібно. Хоча спектакль іде давно. Думаю про її неймовірну самотність у чоловічому світі, де кожний зрадник — Ессекс, Сесіл, Лестер. І не знаєш, звідки чекати підступу. Добре, якщо думка режисера збігається з твоїм відчуттям ролі...

— А якщо не збігається? Сьогодні багато модних режисерів намагаються одночасно бути відповідними різним театрам, створюючи постановки за конвеєрним принципом. Невже їм байдужі ваші муки? Поставив — побіг далі... А ви тут мучитеся.

— Те, що режисер не може водночас ставити і «Ліс» Остров-ського, і якусь «Запіндю», для мене зрозуміло, як Божий день. Постановник, який шанує себе, не має розмінюватися, метушитися. Не можна на одне коліно посадити двох коханок і кожній одночасно читати сонети.

— Однак чимало нині розпіарених (ваш Серебренников, наприклад) і розмінюються, і метушаться, і за це їх постійно сварить преса. Ну от які, наприклад, у вас найприємніші останні театральні враження — поза «Современником»?

— «Ричард» у Кості Райкіна. За формою чітко. Ніщо не вислизає з загального малюнка. Буває так, що спектакль узагалі позбавлений форми. А буває — лише чиста форма. У Райкіна зійшлося.

«Іноді прокидаюся... і відчуваю на собі зморщене личко Акакія Акакійовича»

— Якби ви взяли на себе роль саморецензента: чи багато чого зійшлося в «Солодкоголосому птаху» Уїльямса, де у вас одразу дві ролі — Хевенлі та принцеси Космонополіс?

— Два ці образи — розповідь про те, «як не сталося». Пропустили зустріч, прогаяли долю. Згодом принцеса Космонополіс усе перетворює на якийсь театр, оскільки в житті щось обірвалося. Вона чудовисько, звісно. І її професійне життя, поза сумнівом, закінчене. Так, її останній фільм побив касові рекорди. Але що потім? Що буде попереду? А буде лише миттєвий спалах... Або сумнівна можливість зіграти бабусю якогось головного героя. А для неї це — ніщо. Порожнеча... На цю тему я колись дивилася чудовий фільм із приголомшливим фіналом. Не пам’ятаю назви...

— «Бульвар Сан-Сет» із Глорією Свенсон у ролі Норми Десмонд?

— Так... І в тій картині героїня теж зазнає фіаско — і це проходить через безум. Мені здається, у чомусь схожий фінал міг би бути й у нашому спектаклі. Та режисер вибудував інакше — сходи, йде Олександра дель Лаго.

— Не сумніваюся, ви дивилися відомий спектакль Художнього театру за тією самою п’єсою Уїльямса, де Олександру грала Ангеліна Степанова.

— Я подивилася той спектакль досить пізно. Тільки в записі. І то лише після того, як відіграла кілька постановок «Птаха» на нашій сцені. Не хотілося попередньо вбирати якісь враження. Віталій Якович Вульф, до речі, переживав, що я граю не так, як Степанова. Проте це ніяк і не перетинається з моїми уявленнями про героїнь і про зміст самої п’єси. У МХАТівській версії 1975 року, на мій погляд, були зміщені акценти. Якщо героїня Ангеліни Йосипівни казала: «Поцілуй мене...», то герой Ігоря Васильєва — Чанс Уейн — цілував її в чоло. Однак очевидно, що героїня Уїльямса зняла хлопчика для інших цілей... І якщо вона просить його подати пігулку, то ця пігулка явно не від головного болю. Це інше. У неї в житті й залишилося два «стимулятори», якими ще якось підтримує себе, — наркотики, хлопчик. Оскільки професію втрачено. У таких випадках хтось п’є, хтось молиться. У неї свої способи вхопитися за життя, що минає.

— Степанова, як мені здається, грала перемогу професії, апелювала до теми відродження з попелу.

— Думаю, це зовсім не те, про що писав Уїльямс. Я бачила екранізацію «Птаха» з участю Елізабет Тейлор — відверто погану роботу. Бачила ще одну американську акторку в цій самій ролі — ніяк. Віталій Якович якось сказав, що я зіграла в нашій постановці не тему, а окремий випадок. Та загалом я намагалася грати саме тему, а не окрему ситуацію. Адже в той час, коли у МХАТі ставив спектакль Всеволод Шиловський, багато про що просто не можна було говорити. А Кирило Серебренников і молодий актор Юрій Колокольников добре володіють англійською і, перечитавши Уїльямса, укотре переконалися, що п’єса не про те, про що зазвичай ставлять. Треба пам’ятати про драматурга, який близько дружив із відомими акторками свого часу — Анною Маньяні, з багатьма іншими. А їхні долі — це й наркотики, і алкоголь, і молоді люди. Було й це. А не тільки пігулки від головного болю.

— Марина Мстиславівна, слід розуміти, кінематограф із вашого життя пішов узагалі? Це позиція? Або якась ситуація залежності від поганих сценаріїв, які пропонують?

— У своїй професії я зазд-рісна. У хорошому сенсі. Це трапляється, коли дивишся на екран і шкодуєш: ну чому це граю не я! Однак, знаєте, останнім часом особливо нема чому заздрити. Чи я дивилася не ті фільми? Хоча за великим рахунком я у своєму житті так нічого й не зіграла...

— Ну, як сказати.

— Ідеться не лише про кіно. Я не зіграла Джульєтту. Я не зіграла Ундіну. Я не зіграла Жанну д’Арк...

— ...ви не зіграли Бланш Дюбуа. Ви не зіграли Аркадіну. Ви не зіграли Вассу Желєзнову. Проте ще є час.

— Мені кілька людей пропонували зіграти Вассу. Але режисер Валерій Фокін охолодив запал: «Навіщо тобі Желєзнова?». З ним, як відомо, ми нещодавно випустили «Шинель» Гоголя — теж непростий для мене спектакль.

— У якому Фокін немов зумисне обірвав гоголівський фінал...

— Таке його рішення. Наша «Шинель» іде не на основній сцені. Під час спектаклю на стіні — театр тіней. І ще невеличкі сходи ніби в бібліотеці. У цьому спектаклі я живу немов усередині іржавої шинелі. І чомусь часто думаю про спокусу, яка заволоділа Акакієм Ака-кійовичем. Адже через шинель він зрадив і себе, і свій нехай незначний, але все-таки світ, у якому його не помічали, обливали помиями, а він знаходив утіху в рядку, в округлості літери. Такий був маленький, але все-таки теплий світ, а потім його не стало. Іноді я навіть прокидаюся у своєму ліжку і, схаменувшись, відчуваю на собі... зморщене личко Акакія Акакійовича. Цю його дивну гримаску... Заснула після спектаклю — і прокинулася з ним же. Жах-жах, словом. Потім це, звичайно, відходить. Кудись... Ненадовго. Проте приходить Раневська — із «Вишневого саду». А в неї інші ноги, інша голова, інші руки. І все це наново втікає в мене. І в кожному з них — що Акакій, що Раневська, що Єлизавета, що Анфіса — частина однієї душі, яка постійно блукає в пітьмі...

Якось мій друг Юрій Рост прийшов на спектакль «Поспішайте робити добро» за п’єсою Михайла Рощина. А я вже грала свою роль дещо не за віком. І ось Юра зробив знімок, а потім телефонує: «Який надзвичайний ефект! На фото — тіло дівчинки, а обличчя немов повільно стікає, перетворюючись в обличчя зовсім іншої жінки... Що за фокус?».

«З режисера я пила кров склянками — і ніяк не могла вгамуватися»

— З Валерієм Фокіним ви зустрічалися не лише в «Шинелі», а й у багатьох інших спектаклях «Современника». А з ким із режисерів найкомфортніше вам працювалося — із тим-таки Фокіним, може, з Віктюком? Чи з Тумінасом? Про Галину Борисівну, звичайно, розмова окрема. З ким із них найбільш затишно в процесі?

— А я зовсім не думаю про затишок. Ніколи! Для мене це не має значення. Мені потрібний лише кінцевий творчий результат. Деякі режисери з цієї причини мене бачити не можуть! Литовець Тумінас кричав: «Эту жэнщину убэрите от мэня падальше — мэтров на двэсти, чтобы ана мэня нэ извадила!». Коли вже закінчувалися репетиції «Стюарт», я все одно дошкуляла йому допитами, запитаннями. Я чіплялася до нього скрізь — у буфеті, у залі, біля театру. Я пила з режисера кров склянками і ніяк не могла вгамуватися. А він людина іншого психологічного складу. Багато в чому ми не схожі за темпераментами й за поглядами на театр. Проте перетнулися ж. І, як мені здається, відбулося якесь взаємне запліднення. Коли приходжу на репетиції, то просто зобов’язана любити режисера. А інакше навіщо до нього приходити? Без любові я не можу нічого робити взагалі. Я повинна не лише любити, а знати, що й мене саму люблять. Інакше усе не має сенсу. Усе — фальш і дешева імітація. Ось ви запитуєте про комфортність роботи з відомими режисерами... Проте, на жаль, багато моїх робіт із чудовими постановниками так і не відбулися.

— З ким конкретно?

— З Камою Гінкасом півроку репетирували «Даму з собачкою». Та спектаклю не випустили, тому що був зайнятий Абдулов, а в нього, крім репетицій, ще 38 паралельних занять на добу. І от ми вишивали, вишивали свої візерунки — петелька-гачечок — і майже було дійшли до фіналу. Але просто через дурість наша «Дама» не вийшла. Потім Гінкас випустив уже іншу версію, але без мене. Схожа історія ще з одним його спектаклем, де я мала грати, — «Скрипка Ротшильда». Та на жаль... Однак що тепер — бідкатися? Сподіваюся, залишилися інші ролі. Давно тривають розмови про театральний проект Микити Михалкова. Він мріє поставити «Чайку». Зіграти Аркадіну — заманливо. Тим паче що Микита Сергійович у роботі чудовий. Я знімалася в нього в «Сибірському цирульнику», тому знаю, про що кажу. Часом його хочеться з’їсти від задоволення — тільки тому, що він такий хороший і так любить артистів. У нього навіть готова експлікація «Чайки». І рішення несподіване, незагально-прийняте, скажімо так. Проте...

— Сьогодні він зайнятий двома фільмами одночасно — не до театру.

— Ось так і виходить — кладовище незіграних ролей. А багато чого хотілося б устигти. «Старосвітські поміщики» мені цікаві. У «Мертвих душах», здається, могла б зіграти майже всі ролі — знайшовся б режисер. Інтригує Оскар Уайльд: скажімо, «Віяло леді Уїндермір» — це акварельно, тонко, зчеплене особливим естетським клеєм і начебто написано про одне, а по суті — зовсім про інше, недосказане. Проте багато режисерів мріють про щось більш велике, не про «Віяло» — точно. Чи «Ліром» здивувати, або «Макбетом» шандарахнути. Роман Віктюк колись починав репетиції «Місяця в селі» Тургенєва. І надзвичайні в нас були репетиції. Абсолютно не схожі на те, що він робив. Народжувалося щось кумедне й трагічне. Він планував спектакль тільки на чотирьох — Наталя Петрівна, Вірочка, Бєляєв, Ракітін. Працювати почали після «Пекельного саду» Ренато Майнарді — у нас у «Современнике». І вже тоді Віктюк дуже насторожено до мене ставився. Та й мене попереджав багато хто: «Ти ніколи не зможеш із ним спрацюватися, тому що він кожний пальчик вибудовує і кричить на репетиціях!». Можливо, я справді була для нього якимось порослим мохом символом соцреалізму... Та ось зустрілися. І він почав провокувати мене на різні ідіотичні рішення. Та що казати... Справді чудові були репетиції. Навіть, коли він кричить, ображає, однаково перетворює це на любов.

— Є відомості, ніби Віктюк хоче поставити спектакль про Гітлера — з вами ж у ролі фюрера.

— Що це за новина така?

— Сам же Роман Григорович і заявляв про це — п’єса Юкіо Місіми «Мій друг Гітлер».

— Так?.. Я пам’ятаю цю п’єсу. Проте вперше чую про те, що мала б у ній грати. Безумовно, для такого матеріалу потрібний особливий режисер, який гостро відчуває форму. Роман Григорович раніше відчував. Нині — не знаю. Ми давно не зустрічалися в роботі.

«У Голландії в мене — цілковита обломовщина»

— Марино Мстиславівно, що, крім п’єс, читаєте на дозвіллі? Може, є автори, яких несподі-вано і не без задоволення відкрили для себе останнім часом?

— Те, що я не читаю газет, зрозуміло. Та й від белетристики відійшла — подалі. Читаю виключно мемуари. А якщо література художня, то це Чехов, Бунін, Толстой, Набоков. З мемуарів був період мого захоплення Лілею Брік. Потім — період Толстого.

— А вам не пропонували спробувати себе в педагогічній царині — у ДІТМИСі (ГИТИС) чи в Щукінському училищі?

— Пропонували. Неодноразово. І мене це цікавило. Однак я ще хочу пограти трошки. Треба віддаватися повністю одній справі, а не роздвоюватися. Хоча з молодими режисерами або акторами завжди цікаво спілкуватися. Той самий Юрій Колокольников, який грає Чанса в «Солодкоголосому птаху», запам’ятався мені задовго до репетицій. Побачивши його, подумала: от був би ідеальний Чанс, тільки подорослішати йому потрібно (у п’єсі героєві — 29 років). І раптом я, Галина Борисівна і Євгенія Кузнєцова (завідувач літературної частини «Современника») приходимо на один зі спектаклів Серебренникова — і бачимо Юру... Такий збіг! «Солодкоголосий птах» молодого актора «подорослішав», якщо так можна сказати. Спочатку він зізнавався: не розумію, про що грати. Проте згодом, як мені здається, відчув щось важливе в ролі. Хоча, звісно ж, не всі прийняли і акторські роботи, і сам спектакль. Той самий Віталій Якович Вульф його просто ненавидить...

— По-моєму, навпаки: саме вас він дуже любить.

— Любив. А після «Птаха» казав, мовляв, не слід дивитися таку гидоту.

— Марино Мстиславівно, ви сьогодні живете на дві країни — Росія і Голландія...

— Так, сім’я в Голландії. Донька Ніка в Академії мистецтв. Коли я ближче познайомилася з методикою їхнього навчання, то спочатку розгубилася. Там студентам дають цілковиту свободу самовираження. Вони відпускають їхні фантазії на всі чотири боки — що хочете, то творіть. І графіка, і ліплення, і офорти, і все що завгодно. У цьому є свій плюс. Проте, гадаю, більший плюс був би, якби вони враховували б і наші методики — традиційні. Те, що дає ремесло (у хорошому сенсі слова). Я не консерватор. І розумію, що мистецтво має збурювати емоції. Часто в Голландії приходжу на різні виставки. Потрапиш іноді в якийсь зал, а там розкиданий бруд чи клаптики паперу валяються — це арт-видовище... У Гаазі є прекрасний ставок, де качки плавають. Придивишся: а на кожній із цих качок — спеціальна поліетиленова сукенка. Це теж арт-видовище.

Або височіють в одному з парків фігури оголених чоловіків — гарні, стрункі. Раптом — «клац»: і в нижній частині цих силуетів усередині спалахують лампочки. Люди ходять, радіють, фотографуються на тлі підсвічених красенів. Це їхнє життя. У цьому їхня радість. При тому, що народ там простий і дуже відкритий. Голландія — багата країна, але вона ніколи не демонструє свого багатства, оскільки це непристойно.

У нас є знайома дизайнерка — багата в Голландії жінка — і вона іноді запрошує до себе в гості. Приїжджаємо: маленький будиночок, дуже скромний інтер’єр, сходи такі круті й вузенькі, що можна кілька разів звалитися, допоки піднімешся на горище. А навколо цього будинку — десять гектарів землі (її власність). Причому розташоване все це в одному з найдорожчих місць у країні. Я уявляю, що б улаштували «наші» на цих десяти гектарах — середньовічні замки з червоної цегли, а навколо території — десятиметрові паркани та ще дивізію охоронців би виставили. Звернула увагу, що в Голландії всі жахливо вдягаються. Деякі москвичі — просто моделі на подіумах. А в них — кросівки, черевики, джинси. Середнє покоління взагалі ніяк не виділяється. Для них не це головне. Істинно прекрасною вони роблять свою країну. Коли там квітнуть тюльпани, я розумію, що можна просто збожеволіти від краси. Нічого по-дібного я не бачила ніколи. Є такі квіти, що, здається, вони взагалі не на землі ростуть, а тільки в сні розпускаються. І проходять повз ці квіти тисячі людей, і ні в кого немає бажання щось розтоптати, зламати. Суцільна пасторальна ідилія. Наче й не ХХІ століття, а інше — казкове.

— Не сумно жити всередині такого замилування?

— Ну як вам сказати? Я ж туди відпочивати приїжджаю, а не працювати. У мене там є улюблена канапа, куди вмощуюся з книжкою, і вже тоді настає цілковита обломовщина і суцільне благорозчинення в голландському повітрі. У якийсь момент відчуваєш, що життя там — це нереальні декорації для незіграної п’єси.

ДЕТАЛІ

Марина Нейолова народилася 1947 року в Ленінграді. Закінчила Ленінградський державний інститут театру, музики та кінематографії. Її вчитель — відомий актор Василь Меркур’єв. Мріяла працювати у Великому драматичному театрі в Георгія Товстоногова. Проте з 1973 року — у театрі «Современник». У кіно дебютувала студенткою, зігравши в картині Надії Кошеверової «Стара, стара казка». Загальновизнаним тріумфом акторки стала її робота у фільмі Іллі Авербаха «Монолог». Серед інших кіноробіт — фільми «Дорога Олена Сергіївна», «Осінній марафон», «Ти в мене одна», «Тюремний романс». Останнім часом практично не знімається. У «Современнику» спочатку їй запропонували зіграти в спектаклі «Валентин і Валентина» (замість акторки, яка пішла). Роль Валентини стала для неї щасливим зоряним квитком. Співробітництво з Галиною Волчек подарувало Марині Нейоловій багато чудових спектаклів — «Три сестри», «Вишневий сад», «Анфіса», «Крутий маршрут». Останні десять років Марина Нейолова живе на дві країни. Разом із чоловіком-дипломатом Кирилом Геворкяном і донькою Нікою на початку 90-х вона виїхала до Парижа. А три роки тому вони переїхали до Гааги. Зберігаючи відданість професії і «Современнику», Марина Нейолова спеціально вибудовує свої графіки так, щоб грати в театрі весь свій репертуар. У найближчих планах акторки — Булгаков. Це спектакль для малої сцени — спільно з відомим актором Віктором Гвоздицьким.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво