ДУХ БРИТАНІЇ У МЕЖАХ «УКРАЇНИ»

«Закордон нам допоможе!» — це гасло громадянина Бендера на той час могло мати виключно жартівливий характер. Але через багато років потому воно влучило у саме яблучко пострадянської реальності. Це добре видно у випадку з великим Альбіоном. З одного боку, на світанку нашої незалежності Британський банк жорстоко обдурив українську мрію, відмовившись розрахуватися з нею за вкладами гетьмана Полуботка готівкою. Однак з іншого боку Британська рада, що облаштувалася в Україні, своєю діяльністю в духовному плані, як здається, із лихвою відшкодувала наші втрати в плані чистогану.

Візьмемо, приміром, вітчизняне кіножиття з його гаснучим пульсом і хронічною відчуженістю мас від хорошого кіно — як свого, так і чужого. У такій ситуації Британська рада починала терапевтично мудро, як і слід у тяжких випадках, — із крапельниці. Окремі кінопрем’єри переходили в групові ретроспективи, поки не увінчалися щорічними фестивалями нового британського кіно. Вже третя така акція минула з 27 листопада по 3 грудня ц.р. в «Україні», одному з центральних кінотеатрів столиці однойменної держави. Програму з 10 фільмів становили зовсім свіжі роботи, відібрані, певне, за нехитрим принципом розмаїття.

Незаперечною прикрасою обойми стала стрічка Найджела Коула «Дівчата з обкладинки» (2002). В основі сюжету — реальний випадок, а на екрані — заштатне йоркширське селище Нейплі. Клуб домогосподарок вирішує надати благодійну допомогу місцевому онкологічному центру, а кошти для того взяти з продажу календаря, для якого вони самі ж і позують... в оголеному вигляді. Екстравагантне рішення мало небачений комерційний успіх. Складчасто-целюлітна фактура клімаксу йде нарозхват і доводить героїнь аж до Голлівуду. Отже, життя прекрасне! Доки ти не помер і спроможний на відчайдушні вчинки. Сама стрічка, яка віднайшла у вітчизняній глибинці таку справжню історію, мала одну з найбільших глядацьких аудиторій останнього часу з-поміж англійських фільмів. За свіжими даними Hollywood Reporter, ця картина вже встигла зібрати у світовому прокаті близько 40 млн. доларів, а в себе на батьківщині, скажімо, останнього вересня «Дівчата» стали взагалі чемпіоном із виторгу (16,9 млн. дол.), відтіснивши на друге місце заокеанський блокбастер «Пірати Карибського моря: прокляття Чорної перлини» (12,5 млн. дол.). До того ж Європейська кіноакадемія нині включила акторку Хеллен Міррен, яка зіграла одну з «дівчат», у номінацію «Краща жіноча роль» року. Хіба перед нами не завидний приклад того, як національне кіно може успішно боротися з голлівудським монстром? За певних умов, звісно.

В «Останніх розпорядженнях» (2001) Фреда Шепісі ситуація в усьому симетрично протилежна, але дух життєлюбства тріумфує й тут. Група літніх чоловіків подорожує в компанії з... прахом мертвого товариша, щоб, за заповітом, розвіяти попіл над морем в обумовленому місці. Вони «у товаристві» урни п’ють пиво по пабах, згадують колишні кохання, конфліктують — живуть. Узагалі дух життєлюбства і впевненість в існуванні — попри все — якихось універсальних цінностей так і пронизує побачене кіно, хоч би про що мовилося фабульно. У «Післяжитті» (2003) Елісон Піблз і «Одного разу в Середній Англії» (2002) Шейна Медоуза основними «зачіпками» за життя виступають родинні зв’язки та гумор, у «Принципі похоті» (2003) Пенні Вулкок — узагалі будь-який спосіб «відірватися», а в «Останньому великому пустирі» (2001) Девіда Маккензі зневірені й самотні сколочуються в секту із самоврятування через своєрідну психотерапію. Тільки в постановочно шикарній антиутопії про «кінець Британії» Денні Бойла «28 днів після того» (2002) і в натуралістичній «Це не пісня про любов» (2002) Біллі Елтрингема — про дрімучі звичаї шотландського мужичка-фермера, мабуть, підстав для оптимізму не видно. Проте вишукана притча Асіфа Кападія «Воїн» (2001) і в схожій ситуації точно вказує на центр неминучої фінальної справедливості буття — скрізь і завжди присутні око та воля Бога, який віддає кожному по заслузі.

А ще привертає увагу, що практично в усіх показаних картинах герої перебувають в активному русі. Вони повсякчас кудись їдуть, біжать (від або до чогось), перетинають кордони (кастові, класові, суспільних умовностей) і т.д. і т.п. Таке враження, що кордони як такі взагалі одіозні для відстояного століттями смаку колишньої світової імперії. Тоді як у нашому «антиімперському» менталітеті, навпаки, цей пункт здається особливо акцентованим. Що, власне, і закріплено в назві країни.

У зв’язку з цим несподівано особливий сюжет-пригоду склала сама процедура контакту британських фільмів з українською глядацькою аудиторією. Виявилося, що в цих двох культурних середовищах живуть надто різні уявлення про достойне та недостойне. Як уже сказано, все відбувалося топографічно в самому серці столиці України в однойменному елітному кінотеатрі, переважно в глядацький прайм-тайм, як правило, у заповненій вщерть залі. Все це ніби давало підстави підозрювати, що публіка тут теж зібралася добірна, так би мовити, репрезентативна для «виходу» на єврокіно. Тим часом під час сеансів звичною річчю були дзвінки мобілок і розмови вголос із невідомими абонентами, які повсякчас впліталися у фонограми картин. Питається, навіщо нам таке «Долбі»? Нещодавно швед Гуннар Бергдал і поляк Єжі Гоффман, які приїжджали на «Молодість», у публічних інтерв’ю спеціально звертали увагу на таку собі, «нижче пейджера», етичну особливість нашої цивілізованості.

Ще одна схожа колізія, на мій погляд, проглядалася в специфічних реакціях нашої аудиторії на дуже інтелігентні в художньому сенсі британські кінотексти, які саме через останню обставину були зорієнтовані на автентичну передачу сленгових особливостей лексики персонажів, зокрема нецензурної лайки в їхніх вустах. Кращий у Києві знавець і перекладач західних фільмів із європейських мов загальнозрозумілою, як і належить, сумлінно відтворював цю естетичну особливість тих картин, де сам сюжет диктував такий собі фактурний нюанс. Треба було почути, яким вдячним петеушним реготом молодіжна частина публіки зустрічала відповідні пасажі. А деякі «кіномани» поспішили в дирекцію скаржитися на хуліганство перекладача...

Боже праведний, адже ми це проїхали 15 років тому! Коли в нас ще «не було сексу» і відповідної сленгової термінології, а Кіра Муратова принципово зчепилася з останнім держимордою Держкіно СРСР — мовляв, не приберу з фільму «Астенічний синдром» епізоду з матом, і все тут. І перемогла. І, здавалося б, в інтелігентних колах усім стало ясно: мат у реальності — вияв хамства та жлобства, а в художньому тексті — особливий виразний прийом автора. І один із тріумфаторів російського кіно нинішнього року Геннадій Сидоров ефектно користується таким забарвленням у «Старухах». Так і «в Європі». Невже маємо прикмети відкоту до совкового ханжества? Взагалі у реакціях публіки «України» мені відчулася певна ерозія глядацької культури сприйняття. Не дивно при нашому статусі кіно. Подякуємо ж британців як за фільми, так і за ненавмисне тестування.