ДУХ, ЩО ВИТАЄ НАД ТЕМРЯВОЮ - Культура - dt.ua

ДУХ, ЩО ВИТАЄ НАД ТЕМРЯВОЮ

1 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 1 серпня-8 серпня

Деякі київські галереї радше нагадують чи то елітні клуби, чи то явочні квартири. Потрапити до них простому неінформованому смертному нелегко...

В.Папій. «Лаки»
В.Папій. «Лаки»

Деякі київські галереї радше нагадують чи то елітні клуби, чи то явочні квартири. Потрапити до них простому неінформованому смертному нелегко. Я розумію: на неонову рекламу у бідного мистецтва ресурсів не вистачає, але хоч дикточку з назвою оази культури над входом вивісити можна було б. Невже галерейщики остерігаються некерованих натовпів недипломованих поціновувачів мистецтва? Ще довго їм чекати такої стихії. А от бідних студентів, яким державна культурна політика ще не до решти вилучила мозок, та багатих інтуристів, до чиїх гаманців наша держава просто не в змозі добратися, щиро жаль. Проходять вони попід вікнами, за якими живе прекрасне, і ніколи їм не зустрітись…

Будемо вважати, що автор належить до інформованого прошарку, тому, сполохавши хронічно дрімаючого на сходах кота, він натискає кнопку дзвінка: «Добрий день! Дозвольте долучитись до високого мистецтва». — «Будь ласка!» Сьогодні в галереї «Тадзіо» «Кольорові історії» Світлани Мурованої. Дійсно, все досить картато. Статичні молоді люди на полотнах живуть — або роблять вигляд, що живуть — яскравим повноцінним життям. Але мені чомусь більше подобаються тваринки — коти, собаки, лисиця, пацюк, левиця, саламандри. Їх образи червоною ниткою проходять через творчість цієї художниці, і якщо я не знаходжу в композиції зображень братів наших менших, відчуваю невдоволення.

У галереї «Ательє Карась» живописні та графічні вправи Миколи Кривенка, об’єднані назвою «Вона». Цікаво порівнювати вправно академічно виконані олівцем — ще, мабуть, студентські — зображення оголеної натури і сучасний лаконізм та свідоме знущання над формою «Її» вже досвідченого художника. Досить органічно в ідею проекту вписуються густо пофарбовані в сіро-синій колір справжні жіночі капелюшки. Чи не бабуся митця дефілювала в них Хрещатиком?

Спека! І душа, і тіло прагнуть моря. Чи бодай прохолоди. На Подолі її завжди можна знайти під древніми склепіннями Києво-Могилянської академії. Заодно варто ознайомитись із новою експозицією в Центрі сучасного мистецтва.

Справа — «Трансформація Франкліна» Романа Листвака та Наталі Пінчук. Бідолашний президент Бенджамен — і треба було йому влипнути в оту стодоларову купюру! Мабуть, тільки над Джокондою компілятори святого і праведного знущалися більше. Зліва — «Зручне середовище» Лади Наконечної. Фотографії перпендикулярних структур — вікон, водозливних решіток, надгробних плит і т.п. Мабуть, на меті цей проект має відкрити людству очі на те, що лінії, які перетинаються під кутом 90°, — це погано. Сходити наліво і направо зайняло в мене не більше п’яти хвилин — загальне враження, як від мікроклімату в залах центру: ні жарко ні холодно.

А от плоди праці В.Єфименка в галереї «L-арт» після спілкування з «новим» мистецтвом сприймаються, мов справжній бальзам для душі. Море, нарешті я бачу море. Ніжні хвилі, ласкаве сонце, троянди, бузок, альтанки, парасолі, вишукані панни, не менш шляхетні пани. Дореволюційний світ таким хотілося бачити всім, хто народився після 1917 року. Важко повірити, що ці вельми трудомісткі роботи виконано у 2003-му.

Так само відверто намагаючись викликати ностальгію за тим, чого ніколи не було, організували й виставку «Абсент та відсутність»: солодкий смак декадансу» в галереї «Совіарт». Як не пропагуй на наших теренах цей багатоградусний напій, про який ще Флобер писав, що він убив більше французів, ніж бедуїни, — а рідним він усе одно не стане. Навіть, якщо весь наш народ переселиться до казино та кабаре. Видається, що вищезгадані установи культурного відпочинку та громадського харчування, є єдиним місцем, куди б органічно вписалися загалом досить вправні роботи Олени Онуфрів, Олександра та Іванки Войтовичів. Сумно констатувати, але динаміка росту без сумніву не на користь музеїв та виставкових залів. Що ж, сподіваймося, що наші громадяни всі як один виграють скажені гроші в Нових лас-вегасах та нью-монако і негайно вгатять їх у мистецтво. Надія спивається останньою…

Більшість людей в нашій державі все ж спромоглися хоч раз поспілкуватися з принадами кримської природи. Але навіть ритуальні відпочивальники побачать на полотнах Віктора Папія, що експонуються в «Галереї,36», незнайомий півострів. Адже незвично бачити золотоосінні чи засніжені ландшафти ПБК.

Зазирнувши спершу за скло галереї «Ірена», я ледь не передумав туди заходити — знову ці великі фото, зроблені апаратом з великим об’єктивом. І помилився. Виставка Володимира Безова — живопис, виконаний в класичній техніці. Важко навіть уявити, скільки праці і таланту доклав цей митець до кожної своєї роботи. І ще важче повірити, що головними персонажами всіх представлених полотен є звичайні камені, які ми, взявши до рук і промивши в морській піні, вкладаємо в рюкзак і обов’язково привозимо додому, як згадку про місце, де відчули себе вільними та щасливими. Живопис Володимира Безова не бездумний фотореалізм чи демонстрація майстерності — він гармонійний та насичений майже гіпнотичною енергією, що дає відчуття насолоди, яку, мабуть, відчував сам Творець, вдихнувши життя в камінь…

Ще зовсім недавно я зустрічав його, як завжди, з планшетом у руках, як завжди, заклопотаного організацією чергової виставки, як завжди, привітного. Запитав мене: «Малюєш?» — «Малюю». — «Добре!» Не стало чудового майстра Юрія Химича. Багато років він невтомно працював, намагаючись, як мені видається, залишити нам у своїх роботах всю красу світу. Спілкуючись із його живописом, розумієш, що архітектура може перебувати в абсолютній гармонії з природою і що в людських силах створити цей симбіоз. Кілька поколінь архітекторів та художників можуть пишатися, що їх вчителем був Химич. Ще в 1980 році на кримській практиці з малюнка та живопису Юрій Іванович говорив нам: «Не лінуйтесь малювати все, що тільки промайне поряд з вами — навіть начерк із кількох ліній допоможе вам через багато років відтворити в пам’яті побачене». Пригадую, в автобусі, який віз велику гамірну групу студентів до Севастополя, Химич поторсав за руку якусь пасажирку і, вказавши на нас, мовив: «Ви знаєте хто це? Це все мої діти!» Ви не помилялися, Вчителю!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво