Драматична акторка. Театральна казка

Поділитися
Була собі драматична акторка. Вона так бундючилася, немов якась знаменитість. — Обережніше! — сказала вона завідувачу трупою, коли він викликав її в кабінет...

Була собі драматична акторка. Вона так бундючилася, немов якась знаменитість.

— Обережніше! — сказала вона завідувачу трупою, коли він викликав її в кабінет. — Не упустіть мій талант! Не будете цінувати, піду в інший театр, адже я натура піднесена!

— Та невже! — відповів завтрупою і лише на мить підняв очі від сітки розкладу вечірніх репетицій, що лежала на столі.

— Ось дивіться, — із гідністю парирувала драматична акторка, — у мене ціла добірка преси. Ах, як я грала у Вологді!

— А тепер будете грати в Керчі! — зловтішно констатував завтрупою.

— Господи, але ж там жахливий театр, геть необладнана сцена, — вигукнула акторка. — Я не витримаю цього! Я зламаюся!

І зламалася.

— Ну от! — сказала акторка, — я ж казала, що занадто талановита для цього репертуару.

— Тепер вона нікуди не годиться, — подумав завтрупою, сумно дивлячись на зломлену духом акторку, та все ж змилостивився і знайшов де прикласти їй сили — направив в інший провінційний театр, у протилежному кінці країни.

— Ось тепер я прима! — вигукнула драматична акторка.

— Я завжди знала, що посяду високе становище: хто тямущий, той не пропаде!

І вона усміхнулася про себе, адже на людях великим акторкам нічого показувати свої справжні почуття. Потрібно бути холодною і відчуженою. Вигляд у неї був такий гордий, ніби вона їхала в кареті і кидала оком на глядачів, котрі викрикували слова захоплення.

— Дозвольте запитати, ви задіяні в репертуарі? — звернулася акторка до своєї сусідки по гримерці й поблажливо посміхнулася. — Ви дуже милі й у вас відчувається гідність. Шкода тільки таланту обмаль. Але це вже не купиш, чого немає — того немає.

При цьому акторка так гордо випрямилася, що й не помітила, як вилетіла з театру. Адже сусідка по гримерці виявилася дружиною головного режисера.

— Ну що ж вирушу в плавання по хвилях мистецтва. Тільки б не застрягти тут, на периферії.

Але вона застрягла!

— Ах, я занадто талановита, я не створена для цього світу! — зітхнула акторка, сидячи на сцені в порожньому глядацькому залі. — Та все ж не треба занепадати духом, адже я знаю собі ціну.

І вона витягувалася в струну, кріпилася, тримала поставу і духом не занепадала. Перед її поглядом пропливала режисери, драматурги, сценографи, критики, навіть один театральний композитор, директори театрів, шматки старих театральних журналів...

— Бач-но, пливуть! — буркотіла драматична акторка. — І жоден не здогадається, хто стирчить тут, на цій провінційній сцені. Це ж я тут стирчу! Я сиджу! Он пливе костюмерка. У неї тільки й думок, що про костюми. Костюмеркою вона й залишиться. А от балетмейстерка мчить... А крутиться ж, крутиться ж як! Не задирай носа! Дивися, із фуете не вийдеш і звалишся зі сцени! А от шматок газети. Усі давно вже забули, що за рецензія була на ньому надрукована, а він, дивіться, який бундючний... Одна я сиджу тихо й сумирно. Я знаю собі ціну і цього у мене ніхто не забере.

Раптом у світлі прожектора блиснула чиясь тінь. — Ах, герой-коханець! Справжній брильянт! — завмерла від захоплення акторка. А це був звичайний бездарний актор, на вигляд досить пристойний, котрий вважав себе зіркою сцени. Акторка з ним заговорила.

— Я — прима! — сказала вона. — А ви, певно, перший актор?

— Так, щось типу того, — поважно відповів презентабельний невдаха.

І вони розговорилися, кожен вважав іншого і себе справжньою коштовністю, а всі інші на світі здавалися їм задаваками. Драматична акторка розповідала:

— Я працювала в столичному театрі. Там були чотири чергові режисери, не рахуючи головного. І ви не можете собі уявити, до чого доходило їхнє чванство. Адже у них тільки й справи було, що репетирувати зі мною різні п’єси.

— А вони блищали? — запитав невдаха, котрий продовжував здаватися акторці брильянтом.

— Блищали? — перепитала акторка. — Ні, блиску в них не було, зате переваги над іншими хоч відбавляй. Всі вони були різного зросту, але трималися завжди разом, шеренгою. Так і виступали проти артистів. Крайній із них, Товстун, виділявся. Репетируючи, він репетував на нас удвічі голосніше, аніж інші. І при цьому хвалився, що коли піде, то весь театр полетить у тартарари.

Другого режисера звали Ласуном. Куди він тільки тикався в процесі репетицій — і в солодке, і в кисле, і в сонце і місяць. Його акторки особливо любили. Третього звали Довготелесим. Він дивився на всіх згори, був похмурим, розмовляв тужливим голосом і ставив одні тільки трагедії. Четвертий, на прізвисько Златоперст, носив золоті каблучки не тільки на всіх пальцях рук і ніг, а й у вухах, носі, язику і навіть в..., ну, загалом сама-то я не бачила, але субретка розповідала. Ну а п’ятий, найменший, Пер-музикант, був головним режисером, узагалі жодного спектаклю не поставив і дуже цим пишався. Просто незрозуміло, навіщо його в театрі тримали. Може, для того щоб гастролі закордонні влаштовував? Хвальками вони були, хвальками й залишилися, а я ось через них потрапила в цю глуху провінцію.

— Зате тепер ми сидимо тут разом і сяємо, — поблажливо заперечив актор.

Аж раптом хлинув потік нових спектаклів, актор виявився затребуваним і помчав на сцену.

— Ось і він одержав роль, — зітхнула драматична акторка. — А я залишилася тут. Я не можу просити. Певно, я занадто талановита. Але я пишаюся цим і це шляхетна гордість!

І вона сиділа в порожньому репетиційному залі і передумала багато дум:

— У мене така витончена натура, що можна подумати, ніби я народилася від сонячного променя. Недарма мені так бракує його в цьому задушливому репзалі. Була б я більш згідливою і менше норовистою, залишилася б у столичному театрі. І не проливала б зараз сльози. Втім, не буду плакати, це не в моїх правилах.

Якось після спектаклю вона йшла вулицею і їй зустрілася ціла ватага глядачів.

— Ай! — вигукнув один із них, найбільш розв’язний. Він тицяв пальцем на акторку. — Диви, що за штука!

— Я не штука, а актриса! — заявила обурено, але її ніхто не слухав.

Стару драматичну акторку важко було впізнати. Її колись розкішні світлі кучері були перефарбовані в чорний колір, обличчя змарніло і сукня теж була чорного кольору. Але в чорному виглядаєш стрункішою й акторка уявляла, що її фігура стала стрункішою, ніж колись.

— Ось нова п’єса! — переможно закричав режисер провінційного театру. І відразу призначив акторку на роль. Вона стояла у своїй елегантній чорній сукні на кормі бутафорського білого корабля. І уявляла себе героїнею «Титаніка».

— Біле пасує до чорного, — погодилася з режисерським рішенням акторка. — Тепер усім глядачам мене добре видно! Тільки б не піддатися морській хворобі, це мене зломить!

Але завдяки багаторічному сценічному досвіду, вона не піддалася морській хворобі і не зламалася.

— Проти морської хвороби добре мати сталевий шлунок і притому ніколи не забувати, що ти стоїш вище від простого смертного. Тепер я зовсім поправилася. Хто шляхетніший, той, виявляється, і витриваліший, — пишалася собою акторка.

«Крак!» — охнув спектакль. Його переїхала сувора критична думка.

— Ох, ці нестерпні театральні критики, писаки, котрі кепсько пахнуть! — зарепетувала драматична акторка. — Я не витримаю їхніх нападок!

Однак вона витримала. Критична думка помчала далі, ганити інші спектаклі, а акторка відсапалася від пережитого хвилювання і так і залишилася стояти на сцені у світлі вогнів рампи.

Ну й нехай собі стоїть.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі