ДОЗВОЛЬТЕ ПРЕДСТАВИТИСЯ: «СЕСТРА АНЖЕЛІКА»

29 лютого в Колонному залі Національної філармонії вперше в Україні відбулася прем’єра опери Джакомо Пуччіні «Сестра Анжеліка». Історія цього твору драматична. Одному з найулюбленіших творів Пуччіні випала нещаслива доля. У Радянському Союзі «Сестра Анжеліка» виконувалася єдиний раз — 1969 року, і то в концертному варіанті. Зі світових прем’єр опера також випала на довгі десятиріччя. У чому ж причина?

«Сестра Анжеліка», за задумом композитора, середня частина оперного триптиха. Як відомо, саме з Дж.Пуччіні розпочався сценічний досвід оперної «триєдності». Композитор активно протестував проти порушення структури триптиха: «Плащ», «Сестра Анжеліка», «Джанні Скіккі», де трагедійні мотиви змінюються лінією «протируху» — традиціями «ігрової» комічної опери. І правда, якщо «Плащ» і «Джанні Скіккі» можуть бути цілком самодостатніми оперними мініатюрами, то «Сестра Анжеліка» справляє неоднозначне враження як із естетичної, так і з музичної точки зору.

Мабуть, складно заперечити, що, за рідкісним винятком, оперні твори мають шаблонову фабулу: лінію любові та смерті. Опери, позбавлені цих мотивів, рідко сприймаються тріумфально. Згадаємо хоча б «Скупого лицаря» С.Рахманінова, де головна ідея — влада грошей, і через брак жіночих персонажів відсутня любовна лінія.

У «Сестрі Анжеліці» відтворений вищий прояв святого почуття материнської любові. Анжеліка, яка має знатне походження, вирішила присвятити своє життя Богу, сховавшись у католицькому монастирі та залишивши маленького сина. Червоною лінією через оперу проходить мотив смирення людських бажань. Для Анжеліки неважко відректися від усього. Та лише одна думка не дає спокою: як живе її син? Лише через сім років із вуст тітки — Принцеси вона довідується про смерть дитини й вирішує покінчити життя самогубством, щоб обійняти своє дитя в іншому світі.

Сюжет сповнений символікою. Людина розглядається в нерозривній єдності з власним внутрішнім світом (пристрасті, бажання, прагнення), природою (оточення квітів, можливість лікування та умертвіння за допомогою трав), божественною силою (молитви, покаяння, явлення Божої Матері з мертвим сином на руках). Знакову роль відіграє і фонтан з образом Діви Марії, в якому дивовижна, сповнена світіння вода (символ очищення та переходу), передрікає смерть. Мимоволі згадуються слова Миколи Бердяєва, що смерть настає для нас не лише тоді, коли ми вмираємо самі, а тоді, коли вмирають наші близькі. І лише факт смерті порушує питання про сенс буття. Для Анжеліки сенсом життя був її син, і вже одна звістка про його загибель для неї смертельна.

Як видно з одного лише стислого переказу сюжету, опера надзвичайно складна для сценічного втілення. Містика та символіка потребує особливих спецефектів, деталей, які на загальному плані так чи інакше втрачаються. По-справжньому обіграти символіку, мабуть, під силу тільки при відеоверсії опери. Адже в такому випадку можливе використання різноманітних спецефектів, застосування техніки зйомки з подачею предметів великим планом, частими змінами кадрів, поступовим переходом від одного ракурсу до іншого, подвійної експозиції зображень на екрані тощо.

У даному випадку навіть театральні можливості набагато звужуються, оскільки постановочна версія відбулася в рамках філармонічної сцени. Приміром, лише оркестр, знаходячись поруч із солістами, анулює можливість використання всього сценічного простору. Отже, опера або подається в концертному виконанні, або потребує умовної режисури, залучення простору залу, балконів, лаштунків тощо. Так, режисер спектаклю Тетяна Зозуля, художник-постановник Сергій Лукашев і художник-декоратор Володимир Білоконь) вирішили проблему, створивши невеличке узвишшя у вигляді імпровізованого помосту. А на авансцені розташували фонтан із фігуркою Діви Марії та живі квіти — як символ єднання Анжеліки з природою. Власне, тут Анжеліка (заслужена артистка України Ірина Семененко) і перебуває велику частину опери. Таким чином, виникає ілюзія просторового роз’єднання сестер-монахинь, виписаних Пуччіні досить грайливою жанровою музикою, і самітниці Анжеліки — ліричної, скореної долі.

Ще одна немаловажна деталь опери, що утруднює сценічну постановку — відсутність зовнішньої дії. Музика опери — це в основному монологи та діалоги. Та якщо в Моцарта в діалогах розкривався характер, то в Пучіні в «Сестрі Анжеліці» не настільки яскраво простежується індивідуальний мовний стиль дев’яти (!) сестер-монахинь. Відсутня індивідуальність і в зовнішньому вигляді героїнь (художник по костюмах — стиліст Тетяна Неведомська). Усі сестри одягнені в білі ряси, що відповідає сюжету, зміна можлива, мабуть, лише при постмодерністській режисурі — у такому випадку звична відповідність між формою й змістом повністю втрачає сенс.

До того ж в опері відсутні чоловічі персонажі. А виключно жіночі монологи та діалоги (навіть не дуети, терцети та ансамблі) швидко стомлюють слух. До середини твору складається враження не камерної опери, а однієї з нескінченних вагнерівських сцен. Пуччіні навряд чи сподобалося б таке порівняння, проте, попри свою камерність, опера все одно здається затягнутою.

Цілком зрозумілий факт відродження «Сестри Анжеліки» саме Марією Каллас. І секрет тут не стільки в самій опері, скільки в особистості виконавиці. Коли на сцені блищала Каллас, публіці було все одно, що вона виконує. Яскравий талант цієї акторки та співачки спроможний був «відродити» будь-який твір і наповнити його навіть тими емоціями й почуттями, про які не підозрювали самі творці. Адже окрім всього іншого, незважаючи на героїнецентризм опери, партія Анжеліки не надто розгорнута. Це не варіант «Мадам Баттерфляй», де навіть за віртуальної умови відсікання багатьох персонажів, стрижнем опери все одно залишається Чіо-Чіо-сан.

У даній же філармонічній постановці стрижнем був образ Принцеси — тітки Анжеліки, який виконала народна артистка України, недавній лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка Людмила Юрченко. Передусім слід відзначити надзвичайний за красою та багатством тембру голос, майстерність володіння ним, уміння вибудувати фразу й бездоганно відповідати музиці не лише характером звуковилучення, а й мовою жесту та міміки. Правий був поет: «Талант — єдина новина, що завжди нова».

...«Сестру Анжеліку» хотілося б побачити в складі триптиха. Можливо, тоді вона сприйнялася б по-іншому. Хоча й сьогоднішня прем’єра (на чолі з диригентом-постановником, заслуженим діячем мистецтв України, Росії, лауреатом Національної премії ім.Т.Шевченка Володимиром Сиренком), безумовно, важлива подія для культурного життя столиці. Адже просто необхідно знати й зрозуміти твори, в яких відбиті пошуки відомого композитора і на тлі яких «Богема», «Мадам Баттерфляй» чи «Турандот» визнані вершинними.