Довженкові золоті ворота - Культура - dt.ua

Довженкові золоті ворота

10 вересня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 10 вересня-17 вересня

Видатному українському митцеві Олександру Довженку — 110 літ. Дата загалом не ювілейна, одначе в Україні її відзначають...

Видатному українському митцеві Олександру Довженку — 110 літ. Дата загалом не ювілейна, одначе в Україні її відзначають. На батьківщині кінорежисера, у місті Сосниця на Чернігівщині, 11 вересня відбудуться урочистості за участі керівників уряду та інших поважних гостей. Буде, зокрема, вручено Державну премію імені Довженка творцям фільму «Мамай» (режисер Олесь Санін). Гості свята відвідають музей Довженка, до якого входить хата, в якій народився й виріс майбутній митець. Ознайомляться вони і з оновленим кінотеатром імені Довженка. Будуть й інші заходи. Зокрема, на Національній кіностудії імені Довженка, де, крім традиційного мітингу біля погруддя митцеві відбудуться презентація нового молодіжного кінозбірника «Любов — це…» і прийом гостей. «Любов — це…» зможуть побачити й ті, хто прийде в неділю, 12 вересня, до Будинку кіно о 17.00. Там же, тільки у п’ятницю, відбулися Довженківські наукові читання. Справжні любителі кіно будуть із нетерпінням чекати появи Довженкових фільмів у форматі DVD. На книжкових полицях мають з’явитися нові видання про життя та творчість Довженка — їх автори В’ячеслав Кудін та Микола Шудря.

«Мій час — край загибелі мого народу.

Як встати йому на своїх окривавлених ланах? (…)

О дике поле Європи!»

О.Довженко.
Щоденник, 6.11. 1945

Олександр Довженко — саме його ім’я є однією з ікон української свідомості. Віддавна, треба сказати. Ще в кінці 1920-х Юрій Яновський писав Миколі Хвильовому: «Довженко — козирна карта нашого кіно і нею кілька років уже затуляють вітер з усіх боків. Візьмемо з колоди її — і решта буде некозирна».

За рік до того, у Москві, відбулася прем’єра Довженкових фільмів «Звенигора» та «Арсенал». Залишився спогад іншого видатного режисера, Сергія Ейзенштейна, щодо цієї події. Утрьох (до них приєдналася ще одна знаменитість — Всеволод Пудовкін) вони збираються й влаштовують такий собі пікнік геніїв. «Відчуття молодості й творчої наснаги нового ренесансу (…). І як тепер на карнавалах одягають маски, так троє молодих режисерів, хмільні від того дивного мистецтва, в якому вони працюють, розігрують між собою велетнів минулого. Мені припадає Леонардо, Довженкові — Мікеланджело».

От під ким вони себе «чистили», от якою уявлялася традиція, в якій вони себе мислили. Одначе з погляду сьогоднішнього дня є очевидним: ще одна грандіозна утопія наскочила на рифи людської природи, вступила в суперечність із законами історії. Не виходить із розковуванням людства, із ствердженням «царства свободи». Уже за кілька літ у листі до свого друга Івана Соколянського (у грудні 1932 р.) Довженко напише, що він «повний почуттям огиди і безкінечного жалю»: «Не знаю навіть, кому й жалітися. Я втратив рівновагу і спокій, спасибі їм. Часом мені здається, що я вже ні на що не здатний, і коли я пригадаю всю свою силу і всі свої творчі плани, я питаю себе: куди ж воно так хутко поділося; яким суховієм висушило мені волосся і який злодій налив мені в душу смутку? Я збирався ще працювати півстоліття».

Це писалося наприкінці 1932-го, коли в Україні запанував голод, вочевидь штучно організований владою. Довженко знав про це надто добре, бо коли знімав свою стрічку «Іван» мав можливість не тільки бачити, а й відчути на собі, що то значить жити й працювати за мінімуму харчів. Який там Ренесанс, чи то пак національне відродження, коли людей просто нищили, як мух, — кремлівською хлопавкою? Й до того ж націю обезголовлювали, вибиваючи-викорінюючи її інтелігенцію. «Мне хочется умереть, — напише він письменникові Всеволоду Вишневському у квітні 1937 року. — Я думаю об этом уже месяцы (…). Раньше ни при каких обстоятельствах жизни я об этом не думал, не умел, был вне этой сферы думанья. Значит, что-то есть».

Про доволі тверезу оцінку того, що відбувалося в Країні Рад, свідчать і доноси, написані людьми, які належали до оточення Довженка. Словом, ілюзії стосовно нового видання ренесансної епохи, настання нестримного гуманітарного розвитку розвіялися доволі швидко. А все ж не до кінця. Довженкова віра в людину як таку, його любов до рідної землі, до України мали епічні обшири. Він справді, за власним визнанням, писав картину буття двома пензлями: маленьким, котрий помічає й виписує найдрібніші деталі, й великим, настановленим на те, щоб писати розмашисто й крупно. Здається, Довженко-епік почувався комфортніше. От, наприклад, летить він літаком над Україною. І — «як прекрасно жити!.. Линемо в сонячнім світі (…) Вже не почуваю під собою ні Київщини, ні Полтавщини, тільки планету цілу, оповиту білим чистим покривалом. Спокій! Ясність… Високий одпочинок для душі». І — поява симптоматичної постаті: «Мені хочеться думати, що поруч мене сидить Леонардо да Вінчі й дивиться разом зі мною у вікно на сніги-хмари. Сива довга борода його божественно зливається з білизною освітлених просторів, і в строгих очах великого творця світиться радість».

Зблизька все прозаїчніше, й оптика титанів при цьому кудись зникає. «Одна лиш зовнішність людей, — нотує він у щоденнику 6 жовтня 1954 року, — спонукає до найгірших роздумів. Це якщо говорити про одяг і житло. І самий вигляд людей не дуже тішить. Обличчя розумні, бо люди справді розумні, але це такий суцільний заклопотаний, затиснутий будень. Як нелегко дається народу трудовий героїзм! Як далеко до комунізму! Як ще нудно й важко в наших селах. Це все ж щось на зразок майже колимального (від «Колима», очевидно. — С.Т.)».

Так, усе він, Довженко, бачив і розумів. Який там комунізм, коли українські села більше схожі на концтабори, коли люди працюють без вихідних (за кріпацтва навіть не було такого!), і за «палички»… Ні, прекраснодушним його не назвеш. І цинічним теж. Хоча… Стосовно цього в нього сумління не зовсім чисте. Бо ж пишучи про циніків, до них зараховував і самого себе: «Коли подумаю про Москву, про Київ — про письменників, інженерів людських душ (яка іронія!), про критиків, художників та інших «діячів», квітучих, вгодованих, про їхні квартири-музеї, і згадаю їхні наскрізь брехливі, безсоромні розмови про народ, про село, і згадаю себе — усіх нас, що ухопилися за рятівничо-мізерне і вульгарне «кожному за потребою» і «ми проти зрівнялівки». Так, одначе все це нітрохи не заважає йому в тому ж щоденнику занотовувати щось на зразок установки-зобов’язання: «…синтезувати нову комуністичну психологію. Виразно зобразити всі можливі її прояви в роботі, в спрямуванні, в етиці і естетиці. Мусять (отже, так — мусять, хоч би там що, вивестись із шаманських жестів, з алхімічно-ідеологійної «пробірки». — С.Т.) родитись у картині люди нової нашої безпрецедентної доби — комунізму. Фільм про Великих маленьких людей, що творять нову еру на землі — еру комунізму».

Дивитися з надхмарних висот і уявляти себе ренесансним громовержцем, здатним міняти світ за лекалами краси і досконалості. Все ж він — знову і знову — впадав у той мало не апокаліпсичний стан віри: хоч би там що, а чудеса можливі. Бо ж люди прекрасні, й природа навколо — сама тобі Божа благодать. І відтак у щоденнику можуть бути поряд записи про людську ницість, нікчемність Лаврентія Берія та Михайла Чіаурелі, й слідом — про «Золоті ворота в комунізм. Юнацтво мріє збудувати їх серед степу і щоб через них текли води Дніпра по степах України».

«Творець, — записував Довженко в щоденник, — мусить любити життя й показувати, що воно прекрасне. Без нього люде б мали сумнів. Себто творець мусить писати… правду». Але неважко помітити: у тому ж щоденнику ніби два автори, і в кожного своя правда, своє уявлення про Україну (а саме вона є головним предметом його думок, спостереження). Один — тверезий літописець, котрий бачить реальність такою, якою вона є — без прикрас. Другий, або ж власне «творець», цю реальність доволі рішуче заперечує.

Тільки-но Довженкове перо починає накидати обриси майбутнього твору, як сама дійсність одразу тане без вороття. От, наприклад, запис від 8 червня 1951 року: «Шведи». «Написати повість», — нотує Довженко. Про нащадків шведів, котрі застрягли в Україні ще від Катерини. По Другій світовій війні репатріація, радянські колгоспники-шведи повертаються на свою історичну батьківщину. Там оселяють їх «у горах, на убогих кам’янистих ділянках. Убогість і відсутність перспектив». Немає «польоту, нема великої мети. Вони стали духовно оскудівати». Звісно, що просяться назад, в СРСР, до своїх колгоспів. Їх відпускають. «Приїхали на Батьківщину і стали будувати комунізм».

Погодьтеся, це виглядає як пародія. Але ж текст належить людині, котра так добре бачила «колимальне» суперпокріпачення повоєнного українського села! Що це, боягузливе окозамилювання, особливий тип цинізму (який же сам і шпетив)? Чи той, добре знайомий з історії української літератури й мистецтва спосіб міфологічного мислення, який наглухо блокує тверезу реалістичність сприйняття дійсності, коли йдеться про творення власне мистецьких текстів?

Останні десять літ подарували нам не так багато нових матеріалів про життя і творчість видатного митця. А все ж більше, ніж за два десятиліття до того. До того ж нині ми все частіше починаємо розуміти одну просту річ: Довженка давно визнано класиком світового кіно, і в цьому напрямі не варто напружуватися і переконувати кого б то не було в тому, який він великий і могутній. Слід спокійно простежити його життя і творчість — у всій їхній непростій гармонії та дисгармонії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво