Довірся тиші... Вісім «миттєвостей» з Валентином Сильвестровим - Культура - dt.ua

Довірся тиші... Вісім «миттєвостей» з Валентином Сильвестровим

26 жовтня, 2007, 12:41 Роздрукувати Випуск №40, 26 жовтня-2 листопада

Українському композиторові Валентину Сильвестрову виповнилося 70 років. Його ім’я належить золотому фонду музики ХХ століття поряд з іменами Арво Пярта, Альфреда Шнітке, Софії Губайдуліної, Едісона Денисова...

Українському композиторові Валентину Сильвестрову виповнилося 70 років. Його ім’я належить золотому фонду музики ХХ століття поряд з іменами Арво Пярта, Альфреда Шнітке, Софії Губайдуліної, Едісона Денисова. Світова популярність прийшла до Сильвестрова 40 років тому, коли він здобув дві найпрестижніші міжнародні композиторські премії (1967-й — міжнародна премія ім. С.Кусевицького, США; 1970-й — премія конкурсу Gaudeamus, Нідерланди). Саме через ці перемоги творча доля Сильвестрова на батьківщині складалася дуже важко. Його твори практично не виконувалися, сам він був виключений зі Спілки композиторів, навколо нього тривалий час існувала обстановка морального тиску, цькування, офіційного замовчування. Повернення музики композитора широкому українському слухачеві відбулося нещодавно. Нині Сильвестров — народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, кавалер ордена «За інтелектуальну відвагу». Та це не заважає йому залишатися самим собою й у цій недоторканій цілісності давати кожному з нас право знаходити власні віхи його ідентифікації.

1. Мій Сильвестров народився в 1974-му

Невиразно пам’ятаю осінній концерт у Малому залі Київської консерваторії. У першому відділенні звучить квартет мого батька, композитора Вале­рія Польового. Батькову музику знаю напам’ять і дрімаю у звичному, обжитому світі. Друге відділення — Перший квартет Валентина Силь­вестрова. На­лаш­товуюся затишно дрімати, але щось раптом відбувається: повітря навколо оживає, наповнюючись безліччю легких рухів. Звукове тіло, яке тихо витає в просторі, починає повільно танути, знову утворюється й тане... І це відбувається довго-довго.

Так у мене з’являється своя таємниця, маленький скарб, який потрібно оберігати і вирощувати далеко від дорослих. Він мене теж вирощує, спонукаючи долати безпросвітну лінь і навпомацки рухатися вперед.

2. Інший спалах пам’яті: 1987-й

Ми з композитором Яшею Губановим стукаємо в сильвестровські двері. Хочемо небагато — лише всі партитури та всі записи Валентина Васильовича. Відкриває його дружина, музикознавець Лариса Бондаренко. «Валю, це до тебе!», і ми провалюємося в зовсім новий світ...

Як Сильвестров несхожий на себе самого! Такий кумедний, домашній, несерйозний, майже безглуздий. Де мій викоханий, надсуєтний геній»?! Їмо, п’ємо якусь горілку… Та тут він починає говорити про музику Веберна, про те, як народжується і живе вебернівський звук, витягає його руками з повітря, і простір знову оживає.

Спочатку слухаємо «Спектри» для камерного оркестру. Перше враження — як опік. Усе — занадто! Нестерпно висока якість західного виконання та запису. Нищівна краса звучання і побудови музики. Жорстке випромінювання, розпечений живий космос... Потім — зоряні глибини «Кантати на вірші Федора Тютчева й Олександра Блока». «Лісова музика» на вірші Г.Айгі для сопрано, валторни і фортепіано — таємне нутро лісу, що співає, вслухання у віддалені відгомони звуків... Потім — поглинаюче магічне безкрає поле «Тихих пісень»... І так аж до всеспіваючої матерії П’ятої симфонії, після якої вже ні розмовляти, ні слухати неможливо.

Починається особливий час життя: довго — рік чи більше — ми ходимо в гості до Сильвестрова, слухаємо його музику, дивимося партитури та вслухаємося в його неповторну мову. Диво стає нормою життя. Поступово дізнаємося про історію київського композиторського братства 1960-х. Імена стають живими людьми: художник Григорій Гавриленко, диригент Ігор Блажков, музикознавці Галина Мокрєєва, Світлана Савенко, Марина Нестьєва, композитори Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, молодий Іван Карабиць, поет Геннадій Айгі, філософ Яків Друскін, диригент Вірко Балей. Друзі, недруги, люди-флюгери... Драма часу.

Багато про що розповідає Лариса. Та й сама вона справляє дуже сильне враження, від неї віє якоюсь надзвичайною сміливістю та прямотою: пристрасність, скепсис, зухвалість висловлювань, непримиренність. У гнівних суперечках про музику вона явно перевершує ВВ, але завжди залишає за ним останнє слово. Відчувається, що Сильвестров перебуває під її захистом, що удари і тяготи навколишнього світу вона часто приймає на себе, відкриваючи йому можливість для творчості...

Невдовзі після її смерті Сильвестров допише до циклу «Прості пісні» романс на вірші Блока: «Была ты всех ярче, верней и прелестней». Це правда, я пам’ятаю…

3. Нова віха: 1990-й

Мій приятель, молодий кінорежисер Вітя Кукушкін, одержує замовлення на фільм про видатну людину творчої професії. Замовлення супроводжувалося списком можливих фігур для вибору. Для мене ж проблеми вибору не існувало — список був гнівно зібганий, і Кукушкін розпочав знімати фільм про Ва­лентина Сильвестрова. Я пишаюся цим — тоді вперше із широкого екрана пролунало: «Це фільм про великого українського композитора».

Сама картина вийшла зов­сім інтимною, камерною. По суті — монолог ВВ про дитинство, батьків, друзів. Трохи міркувань про музику, ностальгія, сум, вдивляння в тишу старих фотографій, сухий шелест часу. І зворушливий епізод наприкінці фільму: ВВ повільно йде ворзельською доріжкою під звуки своєї «Серенади» для струнних, а над його головою утворюється сяючий ореол із переломленого соснами світла…

4. Рік 1994-й

Знову Ворзель. Пізня осінь, пустота, самітність, вологий ліс, що дихає... У Бу­дин­ку творчості композито­рів усього троє: Сильвест­ров, київ­ський філософ Сергій Крим­ський, я.

Ми живемо зовсім близько — ночами із дачі Сильвестрова вітер доносить відгомін якихось хорів. Не сплю, вслухаюся, повільно підходжу, віддаляюся… Ліс навколо тихо рокоче, заступає… Розумію, що це й є жива метамузика, котра виникає з бажання вловити красу, яка щезає… Майже «Вісник», хоча він не написаний — до нього ще два роки… Майже платонівська ідея споглядання проекцій та відблисків невидимої істини: «дерзнувшего на прямовидность взгляда ожидает ослепление». А назавтра разом слухаємо щойно записану піаністом Олексієм Любимовим «Метамузику» для фортепіано та симфонічного оркестру.

5. Січень 1998 року

Філармонія, Колонний зал, вечір фортепіанної музики Сильвестрова. Грає піаніст Євген Громов. Рідкісне відчуття тотожності виконавця і композитора. Особистості Жені на сцені ніби немає — крізь нього грає сам ВВ. І те, що неймовірно важко для виконання — незвичне туше, яке дає нову якість сильвестровського звуку, витончена агогіка, особливе почуття часу як спогаду відбувається саме собою, начебто без зусилля. Думаю, Сильвестрова не грали краще — ні до, ні після.

6. 2000-й. «Реквієм для Лариси»

Лариса Бондаренко померла в 1996 році. Відчайдушне рішення ніколи більше нічого не писати замінилося у ВВ наміром створити останній твір — реквієм, у якому відбився би весь шлях, пройдений із нею вдвох.

Олена Фаєр пише: «Силь­вестров назвав свій твір «Реквієм для Лариси». Саме «для», ігноруючи форму «Реквієм за...» Для композитора його Лариса, як і раніше, жива. Можливо, тому новий реквієм — це швидше образ скорботи, ніж заупокійна меса, покликана примирити людину з її горем. У центрі сильвестровської композиції чудова за красою автоцитата з «Вісника». Філософ і музикознавець Яків Друскін своє музичне враження асоціював із картиною з’яви Бога пророкові Іллі: «И вот сильный ветер, — но не в ветре Бог. Вот буря, — но не в буре Бог. Вот гроза, — но не в грозе Бог. И вот тихое веяние ветерка — в этом Бог»…

7. Вересень 2007-го, журфікс у Музеї Булгакова

Дует Інна Галатенко (сопрано) — Роман Репка (фортепіано) виконує пісні Сильвестрова, написані за два останні роки... Сум’яття, здивування. У мені перевертається і глухо гарчить незадоволений «композитор». Та я не даю йому волі, оскільки знаю, що в цій «останній прямоті» ВВ і є його остання правда. А правда, як сказав Арво Пярт, дуже проста...

У цьому зниженні-ослабленні-стиранні інтонації аж до повної наготи, у смиренності, добровільному зубожінні, блаженному юродстві — надзвичайна рішучість. І делікатне відступання назад. «Музика має бути настільки прозорою, щоб було видно дно, і крізь цей простір просвічував вірш», — повторює Сильвестров. І поетичне слово народжується наново.

8. 17 жовтня 2007-го, симфонічний концерт у Національній філармонії

Шлях від «Метамузики» через «Мета-вальс» до ще одного «мета» — Сьомої симфонії.

Усе те саме, але щоразу інше, ніби подорож нагору сходами, що ведуть униз.

Більше не ремствую на нескінченні рефлексивні самоповтори ВВ. Намагаюся сприймати все інакше: не включаючи аналіз і повертаючи чистоту дитячого слуху. Як єдину метамузику — видих безмежного сильвестровського всесвіту, таємний стан прощання, тихого прощення і довіри тиші, що настає...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво