Довга пісня про шлях до прірви, або смерть alter egoїста - Культура - dt.ua

Довга пісня про шлях до прірви, або смерть alter egoїста

29 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №51, 29 грудня-13 січня

Усі мене швидко забудуть. Мішель Уельбек П’ять років він блукав старими некрополями Москви, Лондона, Парижа, Йокогами, Нью-Йорка та Єрусалима...

Усі мене швидко забудуть.

Мішель Уельбек

П’ять років він блукав старими некрополями Москви, Лондона, Парижа, Йокогами, Нью-Йорка та Єрусалима. Він розмірковував, виганяв страх смерті з власного серця, писав блискучі есеї та безжально експлуатував своє творче alter ego. В результаті ми отримали суперечливу книжку — «Кладбищенские истории», яка підтвердила одночасно існування визначного есеїста та мислителя сучасності Г. Чхартішвілі (далі просто. — Г.Ч.) — і кризу проекту під назвою «Б.Акунін».

Уже з перших рядків «Разъяснения» вражає відвертість, з якою звертається до читача Г.Ч. Він розповідає про задум книжки, зізнається в тому, що він — тафофіл (поціновувач цвинтарів) і ділиться власними відчуттями-розуміннями плинності часу та життя людей: «С некоторых пор я стал чувствовать, что люди, которые жили раньше нас, никуда не делись. Они остались там же, где были, просто мы с ними существуем в разных временных измерениях». Протягом усієї книжки Г.Ч. розмірковує над причинами, які змусили його блукати цвинтарями й писати есеї-путівники з життя некрополів та, як сказали б, «опісля мортального екзистенціювання» мерців. Г.Ч. по-ексгібіціоністському оголює свої почуття (це відразу резонує в пам’яті Андруховичевим «Дивіться всі на мій страх: от як я боюся»), самоіронізує (який стосунок до нього, Г.Ч., має «посмертное имя «Андзюиндэндзюн-дзэндзиттитайкодзи». Ну и в чем message, подумал я. В том, что имечко по непроизносимости напоминает фамилию «Чхартишвили»?») і, нарешті, довірливо звіряється на тему семіотики свого життя та пошуку знаків-сигналів, звернених до нього. І мимоволі погоджуєшся з розмислами Г.Ч. про розрізнення/відокремлення в реальному житті особистості/персони письменника від його літературного креативного ego.

Г.Ч. завше позиціював себе не як справжній літератор, тобто, в традиційному розумінні, той, хто безпосередньо надихається музами, мельпоменами та іншими оніріями. Г.Ч., а точніше його alter egoїст Б.Акунін, за (само)визначенням — «конструктор сюжетів», тобто письменник-белетрист, зайнятий фабулою. Перефразовуючи епіграф однієї з книжок циклу «Темна вежа» пера іншого «маловідомого» белетриста С.Кінґа: «Мистер, наше дело — свинец» (слова Стіва Маккуїна з «Чудової сімки»), Б.Акунін міг би сказати: «Містер, наша справа — (по)дія, яка, можливо, вже трапилась, або могла б трапитись, а не якесь там мовлення про щось інше/глибше та загальнолюдське (від)чуття».

І чи не вперше цей «массовик-затейник» (Г.Ч.) схибив. Акунін відповідав за жахливі історійки, місцем дії безпосередньо пов’язані з некрополями. Отже, маємо шість «кладбищенских рассказов», шість варіацій на тему смерті, на яких зупинимося докладніше. Мушу завважити, що сама імпровізація на тему цвинтаря з самого початку затиснена в надто тісні рамки розвитку дії та персонажів. Історії цвинтарів можуть бути про сам лишень нежить, вовкулако-відьмо-вурдалаків, випадкових інфернальних попутників, нещасливих коханців — бранців власного серця, авантюристів — шукачів скарбів і оприявлення Смерті як старої, сухої жінки з косою, посмішкою пожовклих зубів та порожніми зіницями (серед останніх вдалих прикладів реалізації такого сюжету хотілося б згадати оповідання ізраїльського письменника Узі Вайля, вторгнення випадкової Смерті в повсякденність).

Уже перша оповідка «Губы — раз, зубы — два» про капітана міліції Чухчева та його зустріч із неспокійним духом поміщиці Салтичихи викликала сумнів, бо замість знайомої стилізації вишуканої мови маємо новомодні навороти, роздуми про релігію пліч-о-пліч із Путіним, примітивні мовні конструкції (це ще в більшому обсязі реалізувалось у примітивному п’ятому оповіданні Unless про інфернальну панянку, «російську» рулетку та «оптимістичну» смерть). Одне слово, весь набір симптомів, які підтверджують той факт, що Акунін таки пішов шляхом найменшого спротиву, тобто задоволення смаків, а радше — несмаків сучросмаскульту.

Друга розповідь, «Материя первична», — про ненажерливий дух-привид людини, яка була «основоположником марксизма», навела взагалі на роздуми про проблему вилущення письменником власних комплексів завдяки писанню. Акт писання може бути лишень реалізацією власних авторових графоманських імпульсів, чогось ще, але навряд чи комплексів.

Третя новела про авантюристів, «голубих», перстень недолі та нестаріюче тіло Оскара Вайлда своїм настроєм і добрим відсотком чорного гумору нагадує чудові оповідки Роальда Даля («Книготорговець», «Аз воздам інкорпорейтид»).

Четверте оповідання, «Сигумо», — маленький епізод із життя в Японії найвідомішого героя, породженого уявою «проектора-конструктора», — Ераста Фандоріна. Стиль, стилізація, етнографія, дещиця містики, загадка, розплутана через три сторінки, — ось що справді здатне втішити шанувальників. Хоча трохи збивають з пантелику не властиві Фандоріну роздуми про долю вбитого безпосередньо над його тілом: «Что за странная судьба. Родиться в Петербурге, закончить Училище п-правоведения, дослужиться до коллежского советника, а потом стать Мэйтаном и насытить своей кровью японского оборотня…»

Шосте оповідання, навіть попри назву «Хеппи-энд», взагалі полишає всю книжку будь-якого акценту, останньої крапки, здатної змінити враження про неї. Єврейський цвинтар на Оливній горі, рефлексії про євреїв як людей найближчих до Христа та їхню спокійну впевненість у правильності прожитого життя, унормованого приписами, налаштовують на очікування якоїсь релігійної історійки про раптове воскресіння, містицизм Талмуда, профетизм Біблії або хоча б на повернення рудої монашки Пелагії... А не якоїсь маячні про 102 роки подружнього життя, Дуже Старого Письменника-японіста, його дружину, успіхи науки, повторюваність життя, замкнутого у безсмертному колі, та надії на реінкарнацію разом із коханою!..

Коли читаєш Г.Ч., у пам’яті виринають згадки про «Некрополь» Тараса Прохаська. Про групу незнайомих між собою осіб, яка «купила з аукціону місця на ще неіснуючому цвинтарі — ці люди вже давно втратили інтерес до нормального життя у місті, погубили товаришів, знайомих, полишалися без родин, у них позатиралися всі реальні зв’язки з Містом, вони самотні, злиденні, непотребні, вони майже неживі...» Вони живуть так, бо Місто, так само населене мертвими, як і живими, просто не завважило їх, не помітило серед юрмищ люду. Бо деякі живі — вже мертва, зникаюча пульсація життя Міста...

Інший «Тарас має рацію, коли пише» (Андрухович), що ми всі рівні перед «великим косарем», що лише по смерті, по твоєму заповіту, епітафії — епіграфу твого життя оголишся ти, такий, який був, єси та й пребудеш у пам’яті.

Якщо буде кому згадати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво