Дон Педро в жіночому колективі - Культура - dt.ua

Дон Педро в жіночому колективі

4 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 4 серпня-19 серпня

«Повернення» режисера Педро Альмодовара — стрічка, яка здобула кілька солідних нагород на недавньому Канському кінофестивалі — цього тижня з’явилася у всеукраїнському прокаті...

«Повернення» режисера Педро Альмодовара — стрічка, яка здобула кілька солідних нагород на недавньому Канському кінофестивалі — цього тижня з’явилася у всеукраїнському прокаті. Організатори київської прем’єри в кінотеатрі «Україна» завбачливо розіслали запрошеним носовички (у чорно-білу клітину), щоб було чим витерти сльозу під час несамовитих сімейних сцен.

Ридань якось не розчув. Але деякі епізоди цього шедевра (наполягаю на цьому слові) і справді породжують забуте в синтетичному кінематографі останнього часу чи то свербляче, чи то щемне почуття. Це відчуття, наче тобі під ребро ткнули (ну не ніж, звісно), а ялинову шишку — незручно, боляче, але прикольно.

Цікава, звісно, «віха» на етапах великого шляху. Сивочолий роздобрілий метр, практично культовий старець іспанського кіно, режисер, який прораховується своєю трансвестійною тематикою на кілька десятиліть уперед (та ще й розпещений нагородами, котрий одержав у кіносвіті все, що там тільки роздають — навіть «Оскара»), раптом... тихо, без напрягу порадував і навіть здивував. Передусім хоча б тим, що на його новий фільм уже не небезпечно, як колись, запрошувати, скажімо, бабусю з дідусем. Ті точно не помруть від фірмового альмодоварівського «жаху». На відміну від «Поганого виховання», наприклад (попередньої депресивної картини), «Повернення» — тихий, навіть боязкий, то елегійний, то іронічний, але щирий синівський уклін сімейним цінностям і гуманним засадам. Передусім, звісно, уклін матері. Все про його матір. Тільки без трансвеститів!

Альмодовар, людина з Ла-Манчі (як і його земляк, сервантесівський Дон Кіхот), у новій стрічці вже не подразник (як раніше), а утішник (що радує). Володар колоритного національного «тембру», майстерний синтезатор найрізноманітніших жанрових «аранжувань» (від кітчу до спекулятивної мелодрами), постать, яка ще донедавна по-хорошому багатьох бентежила, тепер він редукувався у виконавця колискових мелодій... Начебто повернувся до витоків (без усякого пафосу). У колишній своїй легковажно-дотепній манері він розповів як про часткове, так і про щось дуже важливе. І ще подарував відмінним артисткам (Кармен Маура, Пенелопа Крус, Йохана Кобо) такі ролі, яких інші гідні лицедійки взагалі століттями можуть не дочекатися. За що окреме йому спасибі як від широких верств (глядачів), так і від іспанського культурного центру.

…Отже, майбутні глядачі, привид бродить по Іспанії. Привид материнства. Поруч із ним — поводирем — дон Педро. Одна навіжена сім’я. Мати, нібито заживо згоріла в ліжку під час пристрасних обіймів чоловіка. Старша дочка, котра ніяк не знаходить особистого щастя, гаруючи у своїй же квартирі надомником-цирульником. Молодша дочка, як виявилося, народила від... рідного батька, але нікому не сказала про це. Підліток-онука, звісно, про цю зворушливу подію поки не підозрює. Але вчасно дає відсіч уже своєму прийомному батьку в його сексуальних домаганнях. І далі — кривава бійка на кухні (коректно винесена Альмодоваром за дужки), труп у холодильнику (здається, його тягають по всій Іспанії), кіно в ресторані, смерть у провінції, залишки спадщини... І — о, нарешті! Повернення. Героїня легендарної іспанської акторки Кармен Маури, головна батьківщина-мати в цій стрічці — нарешті (чи то з кладовища, чи з астралу, чи з підвалу) повертається з того світу на цей, щоб навести, бач, порядок у своєму розжареному сімейному вогнищі: допомогти вмираючій сестрі; розрадити й напоумити бідолашних, безпутних дочок; побачити онуку... А там подивиться-вирішить: може, назад повернеться, а може, й залишиться. Якщо чесно, то навіть не хочеться самому собі пояснювати — чи то жінка це, чи то візія. Чи то «шосте почуття», чи то «двадцять шосте». Позаяк Маура, як їй правильно пояснили, грає ледь на грані. Між минулим і вічним, між зараз і ніколи. Альмодовар теж грає на цих же «гранях». І найкращі його сцени — не тільки сімейні, коли дочки-матері. Майже геніальний епізод — пролог, заспів, інтродукція. Коли провінційне іспанське кладовище, коли вітер із моря дме, коли десятки жінок (удови, дочки, внучки) ганчірками, швабрами, мочалками, щітками несамовито драять пам’ятники-могили — трудяться з якоюсь екстатичною екзальтацією, немовби просять прощення у мертвих за те, що вони ще живі, немов би очищають свої душі від скверни...

Жіночий колектив, жіноче царство, іспанський матріархат. Справді, все, що годиться, те і присутнє у новому Альмодоварі. Навіть італійська Анна Маньяні є — як символ неореалістичної жінки-міфу, вона мигцем прослизає на телеекрані в одному з епізодів. Режисери — дамські догідники можуть за різних обставин і з різного виробничого приводу очолювати жіночі творчі бригади. Франсуа Озон, приміром, у «8 жінках», як ви здогадувалися раніше, просто любується-милується красунями і розумницями французького кінематографа в ретровіньєтках детективу за мотивами старої п’єси. А Стівен Долдрі в «Годинах» (видатний, між іншим, фільм) — вважай, феміністські хронотопні паралелі-меридіани: схрещення рук, схрещення ніг, схрещення доль і годин. І Альмодовар, безсумнівно, писав сценарій у розрахунку на «потрібних» жінок. Потрібніше не буває. Кармен Маура, як відомо, колись була улюбленою подругою його матері. І та дружба особливо вплинула на становлення дона Педро як творця. Що стосується блокбастерної донедавна Пенелопи (Крус), то, о небеса, — тут не просто виграшна роль, а робота, за якою історики кіно без докорів сумління віднесуть красуню до сонму найталановитіших акторок рубежу століть (XX—XXI).

Але очевидно, що не тільки в жіночому пасьянсі суть останньої альмодоварівської метаморфози. Якби тільки це — назовні вилізла б очевидна кінематографічна спекуляція: і життя, і сльози, і любов у виконанні народних артисток Іспанії. Тут більше. Тут суттєвіше. Тут справжнє. Тут приклад, коли титули, кар’єра і роки не владні над творчим тонусом, позаяк бринить душа, обпікає пам’ять, не продається за будь-які пряники творча совість. Ця картина — збитий коктейль з емоцій, комплексів, бажань і мріянь режисера — породжує тугу, але не безвихідь. Відважує ляпас (тим, хто налаштувався на епатаж), але водночас і розраджує, немов би перебирає глядачу волосся. Мовляв, «бачте, яке життя: не таке гарне, та й не таке погане, як думається». Це з Мопассана. З роману «Життя». Альмодовару саме час братися до екранізації мудрої книги.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво