Будиночок черепахи. Режисер-експериментатор Борис Юхананов: «Над проектом Comedy Club мені довелося попрацювати як кіногінекологу»

Поділитися
Про те, що він «виробляє» в театрі та в кіно, кажуть різне. І оцінюють його творчість часом контрастними оцінками — від істинного захоплення до саркастичного заперечення...

Про те, що він «виробляє» в театрі та в кіно, кажуть різне. І оцінюють його творчість часом контрастними оцінками — від істинного захоплення до саркастичного заперечення. Однак тим, мабуть, і цікавий Борис Юхананов... Режисер, який у кінематографі прославився і як один із батьків так званого паралельного кіно, і як «кіногінеколог». У театральному мистецтві його ім’я тісно пов’язане зі знаменитою Школою драматичного мистецтва Анатолія Васильєва, а також різними, часто досить несподіваними авторськими проектами. Так, близько десяти років тривав його «Сад», в якому були задіяні непрофесійні актори із синдромом Дауна. Сьогодні в Юхананова нові турботи — проект «ЛабораТОРІЯ» з деклараціями створення єврейського театру на основі Тори. В інтерв’ю «ДТ» Юхананов розповів, як Лужков «пограбував» його вчителя Анатолія Васильєва, як він «вляпався» у Comedy Club, як слід сприймати його власні театральні експерименти.

— Борисе, а що, власне, вас зв’язує з українським театральним процесом? Були якісь «небезпечні зв’язки»?

— Ви знаєте, мій перший приїзд до Києва виявився досить смішним. Я з’явився в 1980-х на хвилі московського авангарду. Того, який заведено називати «сказом младокультурної матки». На цьому «сказі» шляхами перебудовного віндсерфінгу ми, пам’ятаю, прилетіли з якоюсь абсолютно божевільною акцією, із юрбою чудового народу (пам’ятаю групу «Обер-Манекени», драматурга Шипенка, поетесу Щербину та багатьох інших). Я робив перформанс у Будинку актора. Це було абсолютно безсоромне витійство, яке демонструє нову енергію, що визволилася
з-під гноблення — з-під всіх імперських гноблень.

Пізніше почали з ДАХом великий проект, — на жаль, нині він перерваний — під назвою «Кристал». Він складався з чотирьох граней: «Етюд про любов», «Фауст», «Стійкий принц» і «Книга Іова». Взаємодія з ДАХом тривала досить довго. Ми разом вигадали фестиваль «Школа», куди я привозив свій «Сад». Потім і дахівці приїжджали до Москви на продовження цього фестивалю, який у нас називався «У напрямі до школи» (на спогад про Пруста й, зрозуміло, на честь Школи драматичного мистецтва). Нарешті, кілька років тому я привозив до Києва свій трагічний спектакль «Крик» за Т.Уїльямсом з Лілею Ахеджаковою із чудовим актором Віктором Гвоздицьким, який, на жаль, пішов від нас.

— А хто з українських режисерів сьогодні міг бути «конвертованим»?

— Особисто я знаю Дмитра Богомазова. По-моєму, це талановита людина. Знаю Влада Троїцького. Знаю Клима, котрий свого часу працював у Москві. Його вважаю геніально талановитою людиною. І засмучуюся, що тут, в Україні, нема можливості, щоб він ставив активніше свої спектаклі. Ніхто у вас в Україні не цінує отаких реальних, «священних» майстрів. Як не знати Жолдака та Віктюка, які працюють у Москві. Та в них — інша іпостась... От, мабуть, і все!

— Коли так переймаєтеся за того самого Клима та інших «українців»-режисерів, може, запросили б їх ставити в Москві?

— Я не керую театром.

— До речі, не могли б ви розповісти докладніше: що нині, після від’їзду Анатолія Васильєва, відбувається з його культовим театром — Школою драматичного мистецтва?

— Васильєв пішов як художній дисидент — ображений і пограбований московським урядом! Його, просто як піонера, розітнули надвоє і спробували відшмагати. Але це — не той розмір і не той тип майстра, який змириться. Він поїхав із Росії — і більше в цій країні не ставитиме. Це величезна втрата для вітчизняного театру. Однак нам він доручив працювати далі... Втілюючи його доручення, я залишився в Школі драматичного мистецтва разом з іншими режисерами, які вийшли з цієї альма-матер — Ігорем Яцком, Володею Бергером, Сашком Огарьовим, Дімою Кримовим. Кримов, до речі, не тільки «син Ефроса», але несподівано відкрився як чудовий режисер, який прищеплює лозу візуального європейського театру московській сцені. Разом ми утворили режисерську раду і ведемо важку організаційну та художню роботу в театрі. З’являються і досить цікаві результати...

— В одному з інтерв’ю Васильєв казав, що «після нього» Школа драматичного мистецтва стане «новим» театром…

— Це однозначно. Театр схожий на будиночок черепахи! Якщо черепаха втекла зі свого панцира, туди вже ніхто не прибіжить, розумієте? Залишається тільки напрям. Та він наповняється іншими індивідуальностями. Так буває завжди — і так відбувається в театрі Школа драматичного мистецтва.

— Однак «напрям» усе-таки залишається?

— Звісно.

— Як ви в цілому оцінюєте нинішню театральну ситуацію в Росії?

— Деякі режисери приходять у театр із «новим переживанням свободи». Ось так коротко я й відповів би на це запитання. З огляду на «Золоту маску», у російському театрі відбувається особливого роду розворот. Театр уникає монументальних завдань, які колись були на нього покладені історією та ситуацією. Та йде в якусь авторську свободу. Сьогодні цікаве відбувається на малих майданчиках. Саме там з’являються режисерські індивідуальності — причому в різних містах. На мій погляд, це перспективно.

— Як же це узгоджується з ситуацією з Васильєвим?

— Васильєв — в іншому вимірі. Він створив школу. Він створював храм, особливу архітектоніку. І витратив на це багато таланту, педагогічного самозречення і продюсерської адекватності. Іншими словами, кажучи про Васильєва, ми, по суті, говоримо про особливу парадигму сучасного театру. Аналізуючи ж «ситуацію в театрі», я вказав на авторські вияви молодих режисерів. Утім, досвідчені режисери, такі, як, приміром, Фокін, нині теж переживають «другу молодість». Нові надії, можливість витратити свою енергію на нові ризики. У Москві дозріває новий тип «підпілля», яке можна назвати «метафізичним андеграундом». Будь-яка спроба прокласти «вертикаль» на сцені поки що обертається неувагою до цього з боку публіки і культуртрегерського співтовариства.

— Прокласти «вертикаль» — це…

— Можна по-різному це формулювати. Театр може торкатися не тільки соціокультурної території, яка розташовується по «горизонталі», а й взаємодіяти з Абсолютом. Тоді він інсталює особливого роду хрест, йде вертикальне посилання — почуття, ідеї, енергії людини зустрічаються з горизонтальними властивостями наших емоцій, пристрастей як особистих, так і соціальних.

Можливо, у сполученні «горизонталі» з «вертикаллю» і може дозріти новий «універсум», який, зокрема, цікавить особисто мене.

— Ми кажемо, що є «театр Васильєва». Чи можна сказати, що існує «театр Юхананова»

— Без своїх учителів — Ефроса і Васильєва — я не з’явився б на світ. Я постійно звертаюся до їх особистостей. Однак реальність моєї театральної долі й моїх інтересів, природно, далеко відвели мене від тих просторів, де розташовується театральна просодія Анатолія Олександровича та Анатолія Васильовича. Йдеться про цілком інше мислення в театрі, яке я і називаю «новомістеріальним», або «новоуніверсальним» театром.

У чому суть? Про це треба казати суворо і багатоманітно.

Передовсім я не працюю з тим, що в мові про Ефроса заведено називати «мелодичним театром». Тобто я не вибудовую природу існування актора на сцені за допомогою малюнка.

Однак я і не розстануся з малюнком. Малюнок Ефроса присвячений почуттям людини, він — геній «мелодичного» театру, тому що разюче розгортав діалог і в діалозі копітко й точно створював емоційний «дріт». Такого рівня мелодиста я в театрі, мабуть, і не знаю.

Я ж, на відміну від Ефроса, створюю містеріальний малюнок. Тобто, користуючись тією самою технікою, веду її на іншу територію.

Містеріальний малюнок — особливого роду канва гри, теж докладно вибудувана у своїх ходах, яка проектує на гру простір нового міфу, котрий я створюю водночас із розбором.

У цьому сенсі стратегія мого розбору тексту завжди — стратегія сакралізації.

Васильєв розвивається стрімко. Він працював із психологічними структурами, з ігровим театром. Він продовжує досліджувати стосунки з ігровими структурами. У своєму дослідженні він дістався (хоча це слово дещо безпардонне і я дозволю його собі як робочий термін) до високих стосунків з архаїчним шаром культури — античністю, середньовічними техніками. Зокрема з техніками дихання. З тим принципом стосунків із текстом, який має бути розвинений, приміром, у середньовічному співі. Можна сказати, що шлях Васильєва веде назад... Однак саме тому він і опиняється попереду інших у європейській театральній культурі.

Я дію інакше. Я не йду «назад». Я опиняюся в просторі нового міфу, який відкривається нам у природному розгортанні життя. Цим поясненням і обмежуся: далі пішли б дуже далеко...

— «Біографічний міф» вам точно вдалося створити.

— У мене й наміру такого не було! Звичайно, наділяю кожну свою роботу життєтворчим іміджем, скажемо так. Однак насправді це окрема велика робота, пов’язана зі «створенням режисера» і з розумінням режисера як персонажа.

І не тільки режисера — взагалі художника. У 1980-ті я, наприклад, був Чорним Лисом. За часів «Саду» став Гуманоїдом Іваном. У якісь моменти був Божевільним Принцом, потім став Стійким Принцом. Якщо мене запитаєте, хто я нині — не скажу: поки що таємниця.

— Ви вразлива людина?

— Ні, гнівлива. Це властиво давнім євреям. Отже, в гнівливості виявляється давня іпостась моєї свідомості. Та я швидко відхожу.

— Мені цікаво: наскільки ви епатажні — як людина, як театральний режисер? І, вибачте, запитаю прямо: наскільки єврейська тема сьогодні для театральної Росії епатаж?

— Диво дивнеє! Я взагалі не епатажний! Я неймовірно ортодоксальна, обережна, адекватна людина. У мене немає потреби зачіпати нерви оточуючих! Однак... Моя душа не переносить неадекватності. Неадекватність — початковий рівень стосунків зі світом. Але якщо сьогодні цей початковий рівень переживати як епатаж, можна тільки співпереживати жителям цього самого «сьогодні».

— Знаєте, у контексті цього «сьогодні», де вулицями розгулюють неонацисти…

—Та ні, це нещасні сироти, скривджені з дитинства! Переважно це хлопчаки, позбавлені батьківства. Це підліткова ніжність, що не знаходить для себе інших можливостей і повільно та невідворотно стає агресією. Які неонацисти? Це просто — безпритульні!

— Проблем із безпритульними у вашої «ЛабораТОРІЇ» не було?

— Ви переходите на магічну територію. Я не хотів би про це говорити, вибачте.

— Виходить, ви — не епатажний режисер і людина. Та цього року на екрани вийшов скандальний кінопроект «Найкращий фільм»... і ви брали участь у його створенні... І коли так, то навіщо «незалежному» кінорежисеру та режисеру «експериментального» театру було брати участь у цьому суто комерційному, маскультурному проекті?

— Звичайно, маю стосунок до цього фільму. Одна з моїх іпостасей — «кіногінеколог». Я — лікар. Я лікую фільми. Причому як фахівець широкого профілю: я лікую монтаж, лікую — гру, кастинг, усі елементи кіновиробництва. Коли до лікаря приходить хворий, той не запитує: це — мейн
-стрим і Comedy Club чи «авторське кіно»? Лікар просто робить усе, щоб пацієнт у міру можливостей його організму видужав. Так я і вчинив із масою фільмів.

— Який же конкретно стосунок ви мали до фільму «Найкраще кіно»?

— Лікував монтаж... Наскільки його взагалі можна було вилікувати. І формував композиційну стратегію розповіді. Природно, мав справу з готовим матеріалом. А взагалі вважаю, що «Найкраще кіно» — це дуже цікаво. Адже нам пропонують новий формат гри — вирощеної в КВК. Зірки Comedy Club шокують сучасного споживача, але насправді це дуже талановиті хлопці. Особливо Гарік Харламов — у нього ж природний американський стиль гри! Звичайно, сноби навряд чи зацікавляться цією картиною. Та я працював не для снобів. Я робив комерційний проект…

— Усе-таки я спробую домогтися від вас відповіді на запитання про формальні прийоми в сучасному театрі... От відомо, що стилі у мистецтві змінюються за своєрідною параболою…

— Кому відомо?

— Академічній науці. Конкретно — Чижевський про це писав.

— А хіба академічній науці хоч щось відомо?

— Та так, хіба дещо. Втім, повернуся до запитання. Відомо, що на зміну «кодифікованим», із жорстким зведенням обов’язкових до виконання правил і «застиглою» формою стилям (наприклад, це класицизм)…

— Як, класицизм — застигла форма? Та це найнапруженіша форма, яка тільки була в європейській культурі! Класицизм — це останнє напруження в духовній середньовічній культурі, ось що я вам скажу! В остан-
ньому своєму сплеску воно породило сталі форми. Та загалом тільки здається нерухомим, це, так би мовити, «застиглий еквілібр». Усе мерехтить у класицизмі.

— Я про інше. Втім, коли ви не в настрої відповідати — поставлю інше, більш загальне запитання. Постмодерн, що заперечує геть усі правила, сьогодні агонізує? Ви як практик театру, як думаєте, чи слід чекати незабаром повернення до наративності, зокрема в театрі?

— Що таке наративність у театрі?

— Чи слід, на ваш погляд, очікувати, що в моду знову ввійде психологічний, традиційний театр?

— Ми нині живемо в «Атлантиді-2». Імперська цивілізація не те щоб потонула — вона швидше підкорилася лаві перебудови та всіх наступних подій. Сьогодні можна бачити, як сходить попіл. Ми спостерігаємо епоху зародження. Природно, спочатку люди проходять близькі кола — земне розуміння ефірних маршрутів духу. Перше коло — це почуття, вони не можуть розкритися без ситуацій, що породжують їх. Розрахунок на психологічну гру справді повернувся в культуру. На жаль, як уже багаторазово повторювалося в театрі, він дуже скоро знайде свої кордони. І юрба молоді рвоне далі-далі-далі...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі