ДОМАШНЯ АДРЕСА ПЕТРА I І МЮНХГАУЗЕНА — ЛЕНКОМ - Культура - dt.ua

ДОМАШНЯ АДРЕСА ПЕТРА I І МЮНХГАУЗЕНА — ЛЕНКОМ

27 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 27 вересня-4 жовтня

Знаменитому Ленкому, у скрижалі якого від ТРАМу досі вписані славні імена Серафіми Бірман і Софі...

 

Знаменитому Ленкому, у скрижалі якого від ТРАМу досі вписані славні імена Серафіми Бірман і Софії Гіацинтової, Анатолія Ефроса та Євгена Леонова, Марка Захарова й Інни Чурікової, — цей чудовий список можна продовжувати без кінця, — нині виповнюється 75 років. Як і колись, на вулиці Чехова, де стоїть театр, щовечора запитують зайвий квиточок, і потрапити туди на спектакль вважають за щастя поціновувачі театру й люди, що віддають данину престижу. Гастролі Ленкому в Києві — потужний викид адреналіну і для пересічного глядача, і для істеблішменту, хоча тутешній глядач і не обділений увагою найкращих театральних колективів: на афішах Маріїнку змінює Большой, а Театр Вахтангова — Театр на Таганці.

На прес-конференції, що передувала гастролям, уже 30 років незмінний художній керівник і головний режисер театру, майстер елегантно спілкуватися з публікою Марк Захаров наголосив на значимості київських гастролей для колективу театру. Ленком з Україною пов’язує давня та міцна дружба — довгі роки спонсором театру був Віктор Пінчук. Зауважу від себе, що вибір об’єкта спонсорування робить честь його смаку, можу лише поскаржитися, що в Україні не знайшлося гідного його уваги театрального колективу. За словами Марка Захарова, багаторічна взаємна приязнь не ослабла у зв’язку з новим статусом пана Пінчука, який став нардепом. І хоч сам він у цьому статусі не може надавати театру колишню матеріальну підтримку, усе ж «час від часу спрямовує туди інші організації, здатні зробити це». За що, підкреслив Марк Анатолійович, «величезне йому спасибі». Нинішні гастролі організовані телеканалом ICTV і газетою «Факти».

У гастрольній афіші два спектаклі — недавня прем’єра «Блазень Балакірєв» (сценічна версія останньої п’єси Григорія Горіна), а також рок-опера «Юнона» і «Авось» (її автори Андрій Вознесенський і Олексій Рибников), що стала хрестоматійною, увійшовши в історію театру як довгожитель, і яка недавно відзначила своє сценічне двадцятиліття .

«Юнона», яку недавно театр зіграв у восьмисотий раз, змінила склад виконавців, лише Микола Караченцов, як і раніше, веде головну партію. І дорослі діти тих, хто двадцять років тому дружно підспівував артистам у фіналі, заворожені неприйнятними тоді для офіціозу молитовними гармоніями Рибникова, сьогодні, затамувавши подих, співпереживають трагічній любові, самими губами повторюють знайомі з дитинства слова. Це спектакль, що нагадує про зоряний час Ленкому.

Із «Блазнем Балакірєвим» справи набагато складніші. З одного боку, це останнє дітище неповторного мудреця Горіна, який був не просто драматургом Ленкому, не просто другом більшості населення театру, він був його плоттю і кров’ю. Не поставити його останній твір Захаров не міг, як і не могли не зіграти його артисти, на яких писалися ролі. П’єса сира, немає в ній горінської вигостреності слова, вишуканості його смаку. Винятковий Олег Янковський (Петро I), вибуховий Микола Караченцов (Меньшиков), чарівна Олександра Захарова (Катерина), скупий на зовнішній прояв емоцій Олександр Збруєв (Ягужинський) і всі-всі улюблені, чудові артисти працюють виставу із повною самовіддачею, не знаходячи, однак, у власній душі нових півтонів для своїх героїв, використовуючи лише легко впізнаваний глядачами накопичений акторський арсенал.

Окремо стоїть дебютант Сергій Фролов (Балакірєв) — його довірлива органіка підкуповує з першої появи героя на сцені, завершуючись розкішною кодою професійної гри на кларнеті, — задля цього варто додивитися спектакль до кінця. Ще одна безумовна удача — сценографічне рішення Олега Шейнціса — зоровий образ спектаклю настільки потужний і яскравий, що все й усіх решту відводить у власну тінь.

Ризикуючи потрапити в ранг папарацці (так Марк Анатолійович називає всіх, хто критикує театр), дозволю собі висловити думку, що і режисерське рішення не вражає своєю актуальністю, яскравістю асоціацій, властивих режисеру. Можливо, сьогоднішня рівновага в російських верхах не дає йому поживи для разючих аналогій.

У програмці спектаклю, дякуючи Горіну за все, що той зробив для Ленкому, Марк Захаров пише: «...і якщо наш Балакірєв буде не завжди таким, яким він тобі бачився, — зроби так, як умів робити лише ти, — прости весело і великодушно». Від себе додам, гадаю, це простять усі, розуміючи, що дзвін у Ленкомі дзвонить за Горіним.

Завдяки організаторам гастролей, кореспонденту «ДТ» вдалося поговорити з народним артистом СРСР, президентом кінофестивалю «Кінотавр», «талісманом» Захарова, Горіна і Балаяна, однією із найяскравіших особистостей у сьогоднішньому театрі й кіно — Олегом Янковським.

— Олегу Івановичу, у вас успішна творча доля. Як у підневільній професії почуватися щасливчиком?

— Ви самі відповіли на запитання. Щаслива доля. Ось доля й оберігає, а — янгол-хоронитель веде. Я не борець, так уже склалося моє життя. І так щоб зовсім розштовхувати друзів і колег ліктями, йдучи до мети, такого не було. Були вдалі роботи, менш вдалі, гарні роботи. Може, це і змушувало так довго, протягом 30 років, працювати. Дякую долі, що так складається. У нашій справі бути затребуваним на якомусь певному рівні протягом багатьох років — справа не складна навіть, важка.

— У провінційних театрах дуже багато талановитих акторів, які так і залишаються все життя відомими на рівні міста, не знаючи радощів столиці і не відаючи кінопристрастей. Що вас «виштовхнуло» із Саратова?

— Я скромно починав, закінчивши Саратовське театральне училище, і не був відразу затребуваний театром, головних ролей не отримував. Потім приїзд асистентки Терпсихорової у Саратов по іншого, до речі, артиста — знову доля, несподівана зустріч.

— І ваша чарівність...

— Артисти всі чарівні, інакше їх не брали б у професію. І ось картина «Щит і меч». Тоді вихід у кіно означав популярність на всю країну. Уранці дійсно прокинувся знаменитим. І я це відчув — у Саратовському театрі почали запитувати, у яких спектаклях бере участь Олег Янковський. І театр відразу став будувати політику на мені, ставити спектаклі на мене. З’явився князь Мишкін і низка інших ролей. У Марка Захарова на прес-конференціях часто запитують, як він ставиться до того, що більшість артистів багато і часто знімаються в кіно. Але Марк мудрий, розуміє — це зворотний зв’язок, віддача знаменитості, яка привносить щось нове в театральну політику, атмосферу театру. У нас і старше покоління, і молодше дуже багато задіяні в кіно.

— Сьогодні є такий аристократичний і елегантний, абсолютно столичний Олег Янковський, а як ви вживалися в Москву, звикали до неї?

— Мене попереджали, Москва дуже жорстке місто, і треба бути обережним, але теж якось янгол-хоронитель оберігав. Можна голову втратити — це відбувалося і відбувається, вчора і сьогодні. Я не втратив. Може, виховання, генетика, хороша сім’я допомогли, — даруйте за хамство, сприйняв усе як належне. Повернулося те, що несправедливо було забране. Наші прізвища і з боку матері, і з боку батька — дворянські. Випрямився і намагаюся (хоч у житті і сутулюся), із прямим хребтом існувати. Безумовно, це момент відповідальності — коли вже так склалося, оберігай і бережи. Акторська професія така, що відомість і популярність дуже тяжкі випробування. Потрібно мати внутрішню силу і почуття відповідальності перед близькими людьми й колегами. Це і стає визначальним моментом, решта залежить від тебе самого.

— Вам доля подарувала блискучі, чудові ролі, що дозволили, здавалося б, всебічно розкрити себе як творчу особистість. І, попри це, як і багато незатребуваних артистів, ви приходите в режисуру. Що це для вас і чому ви стали це робити?

— «Приходь на мене подивитися» — невигадливе кіно, чисте і добре. Зараз період не найщасливіший і у вашому кіно, і в російському. Я розпещений добрим кіно — маю на увазі всі картини Марка Захарова і радянські фільми, що були сповнені доброти. Хоча у слов’янському кіномистецтві головний герой має в ідеальному варіанті загинути. «Служили два товариші», один із моїх улюблених фільмів, — головний герой гине. І тільки зараз ми приходимо до того, що хепі-енд усе ж потрібен, таке собі необхідне «світло в кінці тунелю». Тим більше в наш складний час. Із великої кількості пропозицій, які підкидає життя, накопичується невиразне бажання бути не лише співавтором, а й автором. Хотілося б продовжувати режисерувати, але я з тих, хто переказує історії. А з історіями цікавими зараз самі знаєте що, література мовчить, на превеликий жаль. Сподіваюся, це тимчасова проблема, йде переоцінка цінностей. Обов’язково якийсь вибух станеться, як у 60-ті роки, коли з’явилося багато талановитих молодих авторів.

— Ленком стоїть на порозі свого 75-річного ювілею. Його історія чудова, включаючи запаморочливі за творчим розжаренням останні тридцять років. Але зараз, на мій погляд, ваш театр переживає складні, кризові часи. Яким ви бачите вихід із цієї кризи і які найближчі перспективи театру Ленком?

— Так щасливо існувати 30 років — захаровський період Ленкому — не кожен театр може. І якщо вірити великому теоретику і практику Немировичу-Данченку: він відпускав на щастя театру 10—15 років. Коли збирається якась потужна група людей із художницькою ідеєю і починають утверджувати себе. Із молодих артистів, яких колись зібрав Марк Анатолійович, виросли маститі професіонали, але, мені здається, хоча наші втрати непоправні — і Григорій Горін, і Євген Леонов, і Тетяна Пельтцер, і багато інших акторів, — енергія людей, які зараз працюють у театрі, настільки сильна, що не варто опускати руки. З другого боку, глядач дуже швидко звикне до певної естетики, приклад — Любимов 60-х років і Театр на Таганці сьогодні. Ця естетика начебто менше затребувана, а потрібен тихий, спокійний Петро Фоменко. Адже багато режисерських імен не перерахуєш. В акторському цеху досить спокійно — земля продовжує народжувати таланти попри те, що сьогодні лише одержимий чи дурень йде в цю професію, оскільки вона ніяк не забезпечує матеріально. Немає в мене відповіді на це важке запитання. Марк Захаров нам так каже у тяжкі хвилини — ні іншого театру, ні інших акторів у нас не буде. І в нас, напевно, уже не буде іншого театру. Може, будуть якісь інші проекти, антреприза.

— Але ви антрепризою не захоплюєтеся?

— Ви знаєте, антреприза — це мрія, незіграна роль чи, можливо, мрія режисера набрати власну команду артистів. Для цього шукаються гроші, і для нас зайвий заробіток. Всім хочеться жити достойно. А я перед собою поставив завдання, якщо це й станеться, то тільки в якомусь хорошому і серйозному проекті. Поки таких пропозицій не було. І що стосується матеріалу, і ролі… Ніколи не мріяв про якусь одну роль на все життя. Якщо є у п’єсі, сценарії те, про що кричить час, на такому матеріалі цікаво працювати. Якщо є зворотний зв’язок, є відгук аудиторії.

— Що ж, у сенсі першооснови, історії, вас може зацікавити чи хто з режисерів?

— Ризикуючи викликати нерозуміння моїх колег, усе ж скажу: кожний час вимагає якогось власного слова, власних колізій. Я дуже добре ставлюся до Мірзоєва, подобаються його роботи. Ставлячи в різних місцях, він немовби посіяв у Москві «стилістику Мірзоєва». Він давно тягнеться до мене, я — до нього, із метою знайти якийсь спільний матеріал. Пропозиція — «Качине полювання». Здавалося б, куди вже краще! Я тричі перечитав і зрозумів: Вампілов чудовий, але ця п’єса написана у певному часі. І начебто все це вже в «Польотах» було сказано. Ну немає включення сьогодні до цієї людини — Зілова, — який так бездарно проживає життя, п’є. І начебто пив він від іншого, але зупинися, озирнися, займися чимось — адже сьогодні вже можна відбутися. І це усе перекреслює. Хоча табаковський МХАТ поставив із новим поколінням акторів, але перемоги там, як на мене, не було. Тому ми і мучимося, разом із Марком Захаровим, — як сконструювати якусь сучасну п’єсу, ідею. Хоч як це дивно, згадуються важкі, щасливі роки становлення за радянських часів: ідеї народжувалися щодня, тільки встигай ставити. Тут і «Тіль» з’явився, і «Юнона», і чудовий спектакль «Злодій».

— Ви дуже зайняті, при цьому багато часу віддаєте президентству на «Кінотаврі». Що для вас ця робота? Як ви туди потрапили? І які тут для вас перспективи?

— Я потрапив туди у тяжкий час, прямо з Парижа, де півроку грав у міжнародному проекті і повернувся в геть іншу країну. Було сумно дивитися на театр і кінематограф, узагалі було сумно жити. Прозвучала пропозиція Рудінштейна, пропозиція свята. Може, свято і не потрібне було, а потрібен був маяк для кінематографістів — ми живі, ми існуємо і будемо збиратися в Сочі, дивитися один одному у вічі, говорити. Період був складний — випускалося 400 картин, щоправда, жодну не можна було дивитися. Він минув. Потім пішов період захоплення чорнухою, імітація американського кінематографу. В останні роки ми управляємо ситуацією й у плані виробництва також. З’явилося авторське кіно. Можу похвалитися — у кіно прийшов мій син. Він зняв картину «У русі», що здобула приз «Дебют» у Виборзі і незабаром вийде в прокат. Це фільм, як «Польоти уві сні та наяву», тільки про нове покоління. Дуже мудрий сценарій. Без скромності скажу: «Коханець» — чудовий фільм. Вчора телефонував Тодоровський із Сан-Себастьяно, картина чудово пройшла. Ситуація виправляється. Ми ж багато що прогаяли. Політика нашого кінематографу всі роки була така, що нас за рубежем не знали. А незабаром і Прибалтика нас не знатиме. Ми з Рудінштейном об’єднані спільною ідеєю. У нас будуть зміни, але зміни відбуваються й у суспільстві. Цей шлях у 13 років приніс нам досвід. Восени Михайло Швидкой, міністр культури РФ, порушить питання про державне фінансування фестивалю, що дуже важливо.

— Шостого жовтня «Кінотавр» у Києві представляє володаря гран-прі цього року. Фільм Валерія Тодоровского «Коханець». Що для вас цей проект?

— У плані виробництва ситуація вирівнюється, а в плані прокату — усе зруйновано. Виїзди до міст і сіл дуже важко відбуваються. У нас є свій кінотеатр «Світ «Кінотавра» у Москві, там намагаємося усе показати. Такі зустрічі по крупинках повертають зацікавленість нашими акторами і нашим кінематографом. Для мене і всіх моїх колег із «Кінотавра», із творчої групи цієї картини є важливим діалог із глядачем, із київським глядачем, цього разу, який, сподіваюся, відбудеться і до, і після перегляду картини. Фестиваль робить велику справу: і поїздки в різні міста й різні країни — це маленький звіт про те, що відбувається в кінематографі. Щоб зорієнтувати глядача, який повертається в кінотеатри.

Зустріч ця відбудеться завдяки ентузіазму продюсерської компанії «Альянс Шатро», мережі кінотеатрів «Кінопалац», за сприяння Надзвичайного і Повноважного Посла РФ в Україні Віктора Черномирдіна, що свого часу надав дуже серйозну підтримку «Кінотавру», про яку Марк Рудінштейн і Олег Янковський і весь кінотаврський люд пам’ятають із вдячністю. Ексклюзивний спонсор «Кінотавра» в Україні — торгова марка «Олімп». Гостям забезпечена східна гостинність ресторану «Сім-Сім». Отже, побачення з кіно й улюбленими артистами — 6 жовтня, у 19.00 у Великому залі Міжнародного центру культури та мистецтв. Готуйте ваші запитання.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво