"Дом стоит, свет горит"

Поділитися
"Дом стоит, свет горит"
Режисер Віталій Малахов: про театр, реформу, Шекспіра

60 років - самий розквіт. Для театрального режисера, зокрема. Віталій Малахов - липневий ювіляр і художній керівник київського Театру на Подолі - перебуває у смузі чергового творчого розквіту. Якщо, звісно, забути поневіряння, пов'язані з хронічною недобудовою його театру на Андріївському. І якщо згадати його недавній успішний сценічний "диптих" на основі великої драматургії ("На дні" М.Горького та "Минулого літа в Чулимську" О.Вампілова)... Який ніби "поріднив" мене з ним, хоча доти була художня дистанція.

У "неювілейному" інтерв'ю DT.UA пан Малахов згадує веселі дні світанку Театру на Подолі, свої "досконалі" спектаклі, розмірковує про смисл можливих театральних реформ в Україні.

- Віталію Юхимовичу, "что нам стоит дом достроить"? Скільки чекати вирішення 20-літньої будівельної драми навколо напівруїни театру на Андріївському узвозі?

- Все досить складно. Все як було - так і є. Будівлю починає підточувати грибок. Знову необхідно багато що змінювати. Зокрема, систему опалення, гідроізоляцію.

Якщо говорити про порятунок цього об'єкта в історичному центрі Києва, то нам не потрібна всередині майбутнього театру ні розкіш, ні особливо дороге оздоблення. Ні люстри, ні фонтани. Все це не потрібне! Тільки - сценічний простір. При мінімумі витрачених коштів.

- Ситуацію ще можна розкермувати?

- Можна. Мене, наприклад, надихнула зустріч із одним з найбільших фахівців у будівельній сфері (який уже здав 50 серйозних об'єктів). Він сказав, що знадобиться 9 місяців для доведення справи до успішного фінішу.

Але на це потрібна політична воля.

При цьому я, природно, усвідомлюю, наскільки сьогодні важко нашій державі. Війна, армія, економіка... Усе змішалося в домі. Але й культуру при цьому втрачати не можна.

- Через кілька років у Театру на Подолі - ювілей. 30 років. Це багато чи мало для театрального організму? Для одних ніби "мало", оскільки меж досконалості немає. Для інших - тортури: деякі театри самі зживають себе.

- Головою розумію, що "багато". 1987-й - рік, коли все оформилося. Але доти, не забувайте, був тривалий період, коли Театр на Подолі не передбачав стін, а припускав спільноту творчих людей, захоплених однією ідеєю. Ця історія розпочалася ще з 1979-го. Із часів "Казки про Моніку" в київському театрі ім. Лесі Українки. Власне, там "витоки" народження Театру на Подолі.

Взагалі, час - така штука... Ось мій батько прожив 86 років. Незадовго до смерті він покликав мене до себе й каже: "Ти знаєш, я прожив усі ці роки, але щасливим був не більше години".

І я підрахував, скільки секунд щастя - за 86 років.

Виявилося, не дуже багато. Тим більше людина сама так влаштована, що норовить поганого не пам'ятати, а повсякчас повертається до хвилин щастя.

Хтось із мудреців зазначив: "Якщо уявити собі колону з твердого алмазу таку заввишки, що ти не бачиш вершини із землі, якщо уявити, що раз на рік туди прилітає ворон і клює цю вершину, то момент, коли ворон нарешті склює її до самої основи, - це й буде мить вічності..."

Тому 30 років для театру - всього нічого.

- Як казав Віктор Цой: "Дом стоит, свет горит…"

- Так, тим більше вже не одне покоління змінилося в нашому театрі...

- 30 років тому в Києві як гриби після дощу народжувалися нові театральні організми, у тому числі й ваш. Нині заморозки. Щось намагається проклюнутися, але або ненадовго, або без перспективи. Чому? Бо часу не вибирають?

- Мені здається, що, крім загальнофілософських причин, є й суто побутова, технологічна. Вона пов'язана з тим, що 30 років тому для нашого життя було потрібно менше грошей. Коли у 80-х створювалися ті театри, у принципі, декому й самої стипендії вистачало на життя. І зарплати з головою вистачало.

Тепер - не вистачає. Молоді не вистачає коштів, щоб існувати в театрі, щоб почуватися повноцінною творчою людиною.

Тому багато хто не може не зраджувати театр. У них тепер ніби дві сім'ї, де, крім дружини (рідного театру), є коханка - серіал, наприклад. А є ще й нелюбима коханка - якийсь корпоратив. Багато артистів клянуть серіали, однак прагнуть туди потрапити.

А тим часом театр - справа досить кропітка. "Між іншим" його не зробиш. Коли створювався Театр естради, я рік добирав претендентів. Потім, не очікуючи результату, просто репетирували, зживалися.

Нині такий тривалий період "зживання" неможливий. Зараз із труднощами щосуботи проводжу у своєму театрі тренаж для акторів. Щоб просто зібрати цих людей, щоб ми були разом, щоб у нас була загальна "семіотика". Адже коли все пустити на самоплив, то не виникне ансамбль, і актори розмовлятимуть різними мовами.

Чому в нас збірні з футболу часто гірші, ніж деякі клубні команди? Чому на "Динамо" Київ в основному базувалася збірна України? Бо були награні зв'язки. А якщо артисти збираються на годину? Нічого хорошого не буде.

- Театр повинен оновлюватися. Має бути середнє, молоде покоління. Наскільки для вашого театру питання оновлення принципове?

- Звичайно, мені було б зручніше працювати з багатьма вже відомими акторами трупи. Але в мені говорить художній керівник. І я розумію, що одного-двох молодих акторів необхідно вводити в процес. Інакше вони себе не випробують.

Переді мною це завдання постійно: якщо взяли в колектив п'ятьох молодих артистів, я повинен їм дати роботу, аби самому переконатися, на що вони здатні. Халаімов, Булітко, Кухарський та інші довели: здатні на багато що.

- Останнім часом наші театральні кола намагаються обговорювати проблему можливої театральної реформи, тему контрактів. Мало хто розуміє, що зміниться. Чи "контракт" стане синонімом слова "договір", чи інша перестановка доданків... Що, на ваш погляд, необхідно і можна змінювати, ініціювати, аби ваш муніципальний театр не був жебраком у плані артистичних зарплат?

- Моя думка пов'язана з великим досвідом спостереження за театральними процесами за кордоном. Отож, наша біда - практично повна відсутність інституту продюсерів в Україні. Немає людей, котрі вміють "продавати" театр, заробляти на театрі, давати можливість заробляти самим театрам.

У нас до продюсерства взагалі іронічно ставляться. Але його не можна викреслювати з переліку театральних технологій. Чому про це кажу? Тому що з 1990-го по 1994-й я нічого не ставив - займався продюсерством. І розгойдав театр. Ми почали їздити.

Правда, у певний момент я зрозумів: цим не можна займатися паралельно з режисерською діяльністю. Адже продюсерство - робота цілодобова.

На жаль, випускники нашого театрального університету, які й повинні спеціалізуватися на цьому напрямі, розпорошуються... Простіше щось організувати під певний "івент", взявши підряд у торгової марки, - і заробити, уявивши себе "продюсером".

Знову ж, у нашій країні все ще немає жодного закону, який стимулював би меценатів, народжував у них бажання допомагати мистецтву, творчим проектам.

Знаєте, я б на розвиток продюсерів витрачав великі державні гроші. Щоб посилати цих людей за кордон - для вивчення досвіду. Колись Сашко Цекало, перш ніж продюсерувати великий мюзикл "Норд-Ост", півтора року провів у Великобританії: вивчав тамтешні продюсерські методики. І ці методики не тільки з грішми пов'язані, а й із психологією.

А в нас? Узяв гроші - продав квитки - отримав прибуток... Замкнене коло.

- Я не випадково сказав про злиденні зарплати в муніципальних театрах. Власне, "за що" тримаються ваші актори, отримуючи в театрі смішні гроші, в 15 разів менші, ніж у національних. За славу? Таж її тільки в телевізорі знайдеш. За мистецтво? Чи всіх цим спокусиш сьогодні?

- Отож... Якби вони отримували в мене бодай одну тисячу доларів на місяць... Мрії, мрії... Зараз усі вони збираються в театр - на концепцію.

- Думаю, також на задоволення. Чи, може, це просто хобі?

- Є така штука: багато артистів розуміють, що коли їх запрошують у серіали, то це завдяки хорошій театральній школі. Можливо, навіть успішні серіальні актори повинні платити керівникові театру - за те що ходять, навчаються, перебувають у творчому пошуку.

- Так це не ваше ноу-хау... Табаков, судячи зі ЗМІ, ніби намагався обкласти "податком" тих МХАТівських акторів, які активно знімаються в серіалах...

- Ось уявіть, зараз у мене в трупі близько 50% іногородніх молодих артистів. І в них немає квартир. А квартир сьогодні артистам не виділяють. Найняти квартиру - до 4 тис. грн. Плюс усе інше. Тому й повинен існувати продюсерський інститут, який допоміг би заробляти театрові, артисту...

- У РФ постійно говорять про "реформування" репертуарного театру. На ваш погляд, це плюс чи мінус - репертуарний театр в Україні? Це гальмо прогресу чи це статус театру-дому, в якому тільки й можуть народжуватися справжні художні цінності?

- Складне запитання. Говорячи про "нерепертуарний" театр, слід розуміти, що в нас немає ні досвіду, ні культури прокату одного спектаклю впродовж місяця чи кількох тижнів.

Немає такого досвіду і в реалізації квитків. Як ви розумієте, "нерепертуарний" театр, - як правило, прокат одного проекту впродовж певного часу нон-стоп.

У нас на такий проект аншлагів не збереш. Повторюю, немає традиції, і немає досвіду.

У нас навіть якщо двічі-тричі поспіль пройде один спектакль, то незабаром однак доведеться розбирати декорацію - перевозити її, складувати…

…Але це одне. Є інше. Я в принципі не у великому захваті від "європейського театру", яким у нас його уявляють. Не можу сказати, що всі бачені мною європейські, зокрема німецькі, спектаклі - той бажаний рівень, до якого мусить прагнути український театр.

Технології - так. Приголомшливі технології. Межа мрій для нас.

Але якщо немає "життя людського духу", якщо немає ансамблю… Залишаються фокуси. Фокусів бачив багато. Вони бувають безмежні. Ось, наприклад, дивлюся в Единбурзі "європейський театр". "Чувак" випиває два келихи пива, потім це все відригує… Натовп народу збирається дивитися такий спектакль. І все ж що завгодно сьогодні може назватися "європейським театром". І гак у груди, і підняття ваги…

- Мабуть, хочете сказати про "межу", що відділяє чистий атракціон (якусь бородату жінку на ярмарку) від мистецтва драматичного театру?

- Ну то жінка з бородою, якщо маєте на увазі Євробачення, - теж своєрідний "театр".

У репертуарному театрі є чари ансамблю.

Наприклад, у національного Шекспірівського театру Британії постійна трупа на три роки, решту добирають. Але кістяк і ансамбль існують завжди. Я взагалі люблю британський театр. І хоча, можливо, недавній приїзд до Києва театру "Глобус" із "Гамлетом" викликав суперечливі оцінки, треба розуміти: цей проект був на інше заточений. На те, щоб "для всіх" розповісти текст Шекспіра, щоб люди не плуталися в сюжеті. Щоб, відповідно одягнувши японця, китайця, араба, розповісти, що ця історія - про "сім'ю". І взагалі, ця історія - для поїздок, оскільки навіть декорації - валізи.

- Театр тексту в похідних умовах.

- Але у всьому в них - технічність, школа. Чути кожну букву, придумано, "хто такий" цей Гамлет. У всьому британська школа, дуже конкретна. Все філігранно, як у джазі.

- Віталію Юхимовичу, на час відсутності великого дому, що стоїть, як корабель на приколі в судноверфі, - он він, навпроти… ви тимчасово працюєте на малій сцені палацу "Україна". Кажуть, оренду нелюдяно накрутили.

- Це сумно й смішно. Коли наш театр тільки прийшов в "Україну", малий зал не особливо був успішним. В адміністрації сказали: "Розгойдайте зал!" Ми й гойдали - тиждень, місяць. Глядач пішов. Зал став успішним. Тоді нам кажуть: "Тепер ми мусимо підвищити оренду, бо зал досить популярний!". І значно її підвищили. З 2 тис. грн до 4-5 тис…

Але ніхто не враховує нашої проблеми - транспортування декорацій, неможливість зберігати їх у цій-таки "Україні". Доводиться за один спектакль віддавати близько 10 тис. - транспорт, оренда, все інше. І ціну на квитки не можна підвищувати до захмарного рівня. У нас зараз квиток коштує 100 грн. І, слава Богу, глядач є.

- Тим часом у театрі (взагалі) може настати не найкраща смуга… Вам не здається, що глядач, опинившись у полоні військово-економічних поточних проблем, відійде від театру? Почнеться глядацький спад. Як на початку 90-х.

- У березні-квітні відвідуваність справді впала. Це об'єктивно. Але в мене є відчуття, що, хоч би якими були наші проблеми, все одно люди зживуться з ними…

- Асимілюються?

- Можливо, люди купуватимуть на один кілограм менше ковбаси, однак ітимуть у театр - по можливість спілкування. Не телевізор дає спілкування, а спектакль - жива енергія.

У мене є теорія про колективний прорив у ноосферу. Коли, не кажучи ні слова, всі думають про одне й те ж саме!

Таке буває тільки в хорошому театрі.

Справді, у 90-х був важкий період для театру. Але тоді це пов'язувалося не тільки з економічною та політичною кризою, а й із побутом. Люди активно купували відеомагнітофони - дивилися вдома "кіно". Потім набридло, знову потяглися до живого спілкування - театру.

- З одного боку, мистецтво театру загострює відчуття плинності часу, - глянь, а вже й немає цілого покоління великих майстрів ХХ ст., які зовсім недавно сяяли на сценах… З іншого боку, театр нівелює гостроту сприйняття часу: занурюєшся - і забуваєш про все. Який із численних ваших спектаклів - особисто для вас - поза рамками часу і моди? Який із них ви вважаєте найдосконалішим?

- Дуже люблю "Сон у літню ніч". Люблю "Вертеп". "Про людей і мишей" з Бенюком та Хостікоєвим. Чому люблю? Бо вони мені багато чого відкрили - в самому собі. Я ж працюю не задля якогось успіху, а задля того, щоб у певному спектаклі щось відкрилося для мене самого…

- У "Греку Зорбі" що для вас відкрилося?

- Там є монолог про людину живу і про людину мертву… Герой говорить про те, що може людина, і про те, на що вона здатна… І, до речі, ви думаєте, Зорба тільки на Хостікоєва схожий? Він і на мене схожий.

Ще люблю спектакль "Отелло", у театрі ім. Івана Франка з Хостікоєвим- Мавром і Бенюком-Яго. З останніх? "Минулого літа в Чулимську", "На дні"…

- Як ці дві великі п'єси зійшлися у вас в одному сезоні?

- У зв'язку з Горьким мені хотілося зробити спектакль про можливість вчинку. Ось людина перебуває в цій нічліжці, в замкненому просторі. Але завжди ж є східці! Завжди ж можна зробити крок… Дехто цю постановку сприйняв як "провісницю Майдану": люди, принижені життєвими обставинами, зважилися на Вчинок…

Украй важливо в п'єсі розкрити "файли", зашифровані драматургом. Колись Вагнер висловив цікаву думку, хай не дослівно відтворю, але смисл такий: картинка і дія на сцені цікаві тільки в тому разі, якщо дадуть нам нитку, яка й виведе людину за межі сцени. У Горького, у Вампілова може бути не все ясно на сцені, але за побаченим ти відчуваєш, що відбувається там, за сценою… Горький, Вампілов, можливо, і невипадково зійшлися? Вони з'явилися, коли з мого життя пішла Ксюша… Я був сам не свій. Потім уже з'явилися інші проблеми.

Але Бог не терпить зневіри. Ніж - убивство, ложка - обжерливість. Це гріхи. А ось зневіра - це такий собі клиночок дерев'яний… І коли я вбиваю його всередину себе, всі інші гріхи наче пролазять назовні… Тому потрібно позбуватися зневіри. Професія режисера - вічна авантюра. І життя постійно підносить якісь сюрпризи. Тому й починаєш думати про суттєве. Думай про те, що б ти хотів встигнути. Сказав же нам Воланд: "Не страшно, що людина смертна, страшно, що людина несподівано смертна…". Отож треба намагатися і будувати театр, і добудувати театр. Треба ризикувати, треба жити.

Що з театром?

Містична "будова століття" на Андріївському узвозі № 20-б - хронічна ганьба Києва. Жахи навколо недобудованого Театру на Подолі тривають 20 років. І поки що без перспектив на прем'єрний успіх.

Попередня влада почала зсовувати цеглу з мертвої точки: на об'єкті заворушилися будівельники, електрики, будівлю обіцяли "відкрити" до чергового Дня Києва - 25 травня 2012 р., вписавши цей подвиг у програму Євро-2012.

Потім кришка закрилася. Привид довгобуду вкотре замерз. Переживши минулу зиму, міраж на Андріївському практично втратив "дах" над головою. З недобудованої споруди злодії стягнули мідну покрівлю. Тепер будівлю заливають дощі, а там дивися - захурделять сніги. І вкотре театр заморозить. У цілому на сьогодні виконано близько 70% загальнобудівельних робіт. Але рік тому з недобуду зняли риштування й охорону.

Розпочався новий етап руйнування - у центрі європейської столиці.

Театр намагається знайти вихід. Зараз знайти його важко. Бо культурі заборонено позичати кошти на ремонти і добудову у зв'язку з нинішніми складними подіями. Театру пропонують паралельні майданчики. Наприклад, київський Будинок актора. Але це не порятунок. Це колізія з серії "Бобик у гостях у Барбоса": Будинок актора має існувати у своїх ритмах і у своєму форматі, а в Театру на Подолі має бути свій будинок.

Тим часом театр сподівається достукатися до Віталія Кличка. І спільно з мером спробувати знайти прийнятну формулу розв'язання драматичного питання добудови-перебудови (при мінімумі витрат) - щоб не втратити ні театру в центрі столиці, ні надії в душі.

З досьє. Віталій Малахов народився у Львові 1954-го. Його театральні вчителі - Володимир Неллі, Леонід Олійник, Ірина Молостова. У 1978-1979 рр. у київському театрі ім. Лесі Українки працював над спектаклем "Казка про Моніку", який тут-таки набув статусу сценічної легенди. З 1979-го очолив Театр естради. У серпні 1987-го створив свій Театр на Подолі. Поставив понад 60 спектаклів. Серед найвідоміших - "Ніч чудес", "Вертеп", "Опера мафіозо", "Дядя Ваня", "В степах України", "Сто тисяч", "Яго", "Отелло", "Про мишей і людей", "Грек Зорба", "На дні", "Минулого літа в Чулимську". Учасник багатьох міжнародних театральних фестивалів і лауреат численних театральних премій. Лауреат Шевченківської премії (2008).

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі