«Долгое эхо друг друга». Вихованці Євгенії Мірошниченко згадали примадонну - Культура - dt.ua

«Долгое эхо друг друга». Вихованці Євгенії Мірошниченко згадали примадонну

19 червня, 2009, 12:23 Роздрукувати Випуск №22, 19 червня-26 червня

У Національній філармонії України відбувся концерт пам’яті Євгенії Мірошниченко. Великої української співачки не стало у квітні нинішнього року...

У Національній філармонії України відбувся концерт пам’яті Євгенії Мірошниченко. Великої української співачки не стало у квітні нинішнього року. Концерт унікальний тим, що на сцену виходили тільки вихованці української примадонни. І молоді, і вже відомі виконавці, для яких Євгенія Семенівна стала хрещеною матір’ю в мистецтві. На жаль, не всі змогли приїхати: не було Михайла Дідика. Тим часом цього виконавця примадонна вирізняла особливо... Хочеться вірити, що музичний почин учнів співачки набуде продовження і в столиці рано чи пізно з’явиться Малий оперний театр її імені. Цим питанням має зайнятися громадська рада в рамках доброчинного Фонду Євгенії Мірошниченко. Але це буде згодом… А нині — вони співають і згадують.

До кожного свого співочого вихованця Євгенія Семенівна ставилася і з материнською ніжністю, і з викладацькою суворістю. Тому для них втрата її — справжнє горе…

Сусанна Чахоян
Сусанна Чахоян
Перед концертом, примадонну згадує її учениця, Сусанна Чахоян. Вона сама сьогодні вже справжня оперна зірка. Встигла завоювати авторитет не тільки на батьківщині, а й на закордонних підмостках. Сусанна закінчила Одеську консерваторію за класом фортепіано у піаністки Людмили Гінзбург. А з Євгенією Семенівною познайомилася 1997-го, приїхавши в столицю на прослуховування саме в її клас.

— Спочатку я навіть не мріяла про вокал, грала на фортепіано, давала концерти і навіть стала лауреатом міжнародних конкурсів, — розповідає «ДТ» Сусанна Чахоян. — Одного разу мені до рук потрапила платівка Євгенії Мірошниченко із записом концерту Глієра для голосу з оркестром. Вперше почувши її голос, я зазнала справжнього глибокого потрясіння. Це відчуття не зникло й досі. Після цього я рішуче собі сказала: «Все, ніякого фортепіано! Їду в Київ і хочу вчитися тільки в цієї великої співачки!»

І для мене стало приємною несподіванкою, що Євгенія Семенівна відразу ж погодилася зарахувати мене у свій клас, прослухала весь мій вокальний діапазон. Сказала: «Тут, поза сумнівом, лірико-колоратурне сопрано!». Можливо, на мою користь зіграло те, що в клас я прийшла вже готовим музикантом. Це була сутичка двох музичних особистостей.

Крім школи Євгенії Семенівни, крім технічного арсеналу, співочого ремесла, навчання в її класі стало періодом усвідомлення мого акторського потенціалу. Вона вміла розкрити в людині актора. У процесі уроків я підготувалася абсолютно до всіх ситуацій, які потім могли трапитися на сцені. Вона будила у своїх учнях волю, характер, допомагала «знайти своє місце під сонцем».

Наприклад, під час уроків дівчата могли заходити в клас, виходити. Але при цьому спів не переривався ані на секунду. Такі ж ситуації часто трапляються й на сцені: ти співаєш, а за лаштунками щось відбувається...

Знаю, що є співаки, заняття з якими проводяться в дуже делікатній обстановці: «Дитинко, дитинко, будь ласка, ще раз спочатку...» А потім у житті такі артисти розгублюються. А в Євгенії Семенівни було так: якщо урок, то ти маєш бути сконцентрованим на всі двісті відсотків. І якщо ти зараз не зацікавиш педагога своєю особистістю, то час буде змарновано.

Звісно, Євгенія Семенівна була запальною і вміла запалити інших. Тому найцінніші уроки бували тоді, коли горіли ми обоє — і учень, і вчитель. Було щось наче промінь, який показують у фантастичних фільмах, машини часу. Від Євгенії Семенівни йшла така енергетика, що ми, крім одна одної, нічого більше не бачили. Це горіння-світіння приголомшувало!

Безумовно, Євгенія посідає перше місце в історії українського оперного мистецтва. І головний показник цього — вселенська любов до її особистості. Її обожнювали абсолютно всі. А публіка ж сама вибирає свою зірку. І це не та публіка, яка сьогодні вибирає своїх зірочок на «фабриках». А навпаки — інтелігентна культурна публіка, люди всіх верств і поколінь.

Усі учні називали її ласкаво — Женя, Женечка… Вона вміла спілкуватися з усіма: і з бабусями на базарі, і у високих колах. У ній поєднувалися аристократизм на сцені, неймовірна шляхетність і людська простота, яка дорого вартує…

Ще один учень Мірош­ниченко — Сергій Ковнір — провідний бас Національної опери. Він вразив своїм вокалом не одне міжнародне журі. Але найсуворішим і найсправедливішим суддею для нього завжди була примадонна.

— Я сам родом із Дніпропетровська, і коли вступав, то виникла проблема з гуртожитком, — згадує Сергій. — Тимчасово довелося жити в дитсадку на Оболоні. Одного разу вночі Євгенія Семенівна зателефонувала в цей садок і сказала, щоб я негайно перебирався до неї, оскільки вона не може допустити такого кочового життя свого учня. Та ще й жартувала: мовляв, у неї знайомі в КДБ, тому вона й знає про мої поневіряння. Отак я і жив певний час у неї вдома.

Вона — велика співачка. Якби її талант, її дані були затребувані сьогодні, то вона б набагато перевершила б ту ж таки Нетребко, інших співачок. Їм усім далеко до неї! За вокальними даними Євгенія Семенівна на рівні Джоан Сазерленд.

Вона була дуже вимогливим педагогом. І я був одним із небагатьох співаків-чоловіків, котрі навчалися в неї. До того ж я в неї — перший бас. І, на жаль, останній...

Часто, ще в студентські роки, бували в неї вдома, чаювали. Що стосується життєвих уроків, то в чомусь я погоджувався з нею, в чомусь — ні. Але зла на людей вона ніколи не тримала. Могла сперечатися, навіть кричати. Проте вже наступного дня: «Сергію, розпочинаймо заняття!»

Я дивуюся: чому в Україні немає дисків із її записами? Лише на презентації її Фонду випустили один диск — і все. А її досвід міг би слугувати добрим уроком, навчальним посібником для багатьох молодих виконавців. Адже всі трактування романсів і арій у її виконанні були приголомшливі,
високопрофесійні.

Для мене її відхід — величезна втрата. Шок. Я знав, що вона тяжко хворіла. Але завжди вірилося у краще. Ця смерть усіх нас приголомшила, осиротила…

Наталія Шелепницька концертує, багато гастролює за кордоном. Нещодавно співачка повернулася з Рима, де відзначали 200-річчя Гоголя. Колись, ще на першому курсі, представляючи свою ученицю, Мірошниченко сказала фразу, яка дала путівку в життя Наталі: «Знайомтеся, Наталія Шелепницька, прекрасний голос. Це мій золотий фонд...»

— У 1995-му, під час святкування Днів французької культури в Україні, вона мене почула й відразу ж сказала: «Яка хороша дівчинка! Приходьте до мене в клас...» І я вступила до неї в клас уже наступного року.

Вона справді вміла навчити такого непростого вокального мистецтва. Навчаючись у неї, моє бажання співати зростало. Вона навчала нас не тільки правильно формувати звук, а й бути артистами, нести глядачеві певний образ, бути проникливими на сцені.

Євгенія Семенівна була вольовою, цілеспрямованою і працьовитою людиною. Цього вона навчала й нас. Завжди підкреслювала, що, мовляв, якщо хочете чогось досягти, то повинні фанатично любити свою професію.

Не секрет, що Євгенія Семенівна була проти того, аби її дівчата-учениці рано, ще не закінчивши навчання, виходили заміж. Вона казала: «Варити борщі, смажити котлети і хотіти бути професійною співачкою — речі несумісні!». І в чомусь, можливо, мала рацію.

Я прийшла до неї в клас уже заміжньою, в мене був син. І на цьому грунті в нас жодних творчих суперечок не виникало.

Але у процесі навчання поблажок чекати не доводилося. Боронь Боже заявити, що якісь обставини завадили тобі підготуватися до уроку. Це означало, що урок зіпсований. І легко можна було вилетіти з класу, а вслід летіли й ноти...

Проте в домашній обстановці вона змінювалася. З нею можна було говорити про все. Останнім часом цікавилася політикою: «Ну що зараз нового в політиці? Що нас чекає? До чого ми йдемо? Чому такий спад у культурі?»

Це її хвилювало до сліз. Останніми роками її записи не звучали з телеекранів. Вона розповідала, як одного разу зателефонувала в приймальню мера, щоб записатися на прийом: «Я телефоную, кажу секретарю: «Доброго дня, це Євгенія Семенівна Мірошниченко, народна артистка...» Пауза. А потім за мить запитують: «Вибачте, будь ласка, назвіть ще раз своє ім’я...»

Мені її дуже бракує. Раніше я знала, що можна було завжди зателефонувати своєму педагогу і сказати: «Євгеніє Семенівно, у мене сумніви, може, ви підкажете, який репертуар вибрати?» І вона завжди давала правильні поради. І її слова були для мене благословенням. А тепер я усвідомлюю, що такого вже не буде. Я вже ніколи не почую її голосу у слухавці...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво