ДоДж — не розкіш, а засіб пересування

ДоДжу явно стало тісно у своєму донецькому «гаражі», і він вирішив-таки викотитись на велику дорогу. Цього року донецький джазовий фестиваль розмахнувся вже не лише на Донецьк і Київ, а й на Москву, куди вирушають лауреати теперішнього ДоДжа-2005.

У Донецьку на цей захід чекають із великим нетерпінням, але вже можна сміливо стверджувати: і для киян ДоДж стає святом. Тим більше, що є привід підняти келихи за здоров’я іменинника — фестивалю виповнилася кругла п’ятірочка. І, треба сказати, динаміка очевидна — в себе на батьківщині фестиваль зібрав на фінальному концерті близько півтори тисячі слухачів. Та й у столиці рейтинги не розчарували б, якби організатори подбали про гідне приміщення — камерний простір ресторану «Персона», що приймав гостей у Києві, настільки очевидно не вміщував усіх бажаючих журналістів (не кажучи вже про слухачів, більшості з яких не по кишені викладати кілька сотень гривень за резервований столик із закусками), що виникло запитання — мистецтво в нас для всієї громади а чи лише для обраних? Більше того, представникам ЗМІ, котрі не були акредитовані за всіма правилами, після прес-конференції просто вказали на двері. Головна причина — відсутність місць у залі, причому не сидячих, а стоячих!

Київський виїзд фестивалю вийшов досить різношерстим — денний виступ донецького колективу Маші Степаненко, лауреата номінації ДоДж джуніор, і формації Соул Бі в Новому театрі на Печерську проходив практично в сімейній обстановці, а от на вечірній сейшн збіглися всі поінформовані меломани. І ніде правди діти — головною окрасою програми для них був виступ грузинської співачки аджарського походження Ніно Катамадзе. Про аджарські корені згадала не випадково — хто ще не бачив Ніно, може уявити таку собі оперну диву з чорним як смола волоссям і жагучими очима. Аж ні — Катамадзе не вкладається в жодні стандарти: вона їх просто визначає.

ДоДж — не розкіш, а засіб пересування. Або просування, особливо для деяких учасників. Та от про Ніно Катамадзе цього точно не скажеш — вона сама кого завгодно змусить рухатися. Розумом Катамадзе не збагнути, та й не варто цього робити — всі спроби високомудрих критиків розкласти по поличках її манеру виконання і визначити нарешті цей унікальний стиль у рамках узаконених канонів закінчувалися провалом. Що ж до «загального аршина», то й тут Ніно не виміряти, оскільки вона — унікальна й неповторна, її потрібно не розуміти, а вживати, причому у великих дозах, як профілактику самотності, панацею від стресів, мікстуру від агресії й ін’єкцію від скептицизму.

На що це схоже? Тільки на Ніно Катамадзе. Який це має вигляд? Незвичайна жінка із сяючими очима самозабутньо співає (шепоче, наспівує, муркоче, віщає тощо) у супроводі трьох геніальних музикантів із групи Insight, які відчувають і внаслідок цього грають життя в унісон зі своєю натхненницею. Вона, натхненниця, пересувається по сцені абсолютно непередбачено, ходою Чарлі Чапліна, не перестаючи дзеленчати дзвіночками, пританцьовувати, поглядати в зал, примудряючись при цьому виробляти незбагненні геометричні фігури своїми пластичними, живими руками... І при цьому — зачаровувати навіть тих, хто прийшов пожувати устриці під живу музику.

Крім неї, незгладиме враження справляють хлопці з київського колективу Ethnovation, у якому майстром на всі руки і головним живчиком виступає Армен Костандян і, звісно, колектив Jazzinho із неперевершеним вокалом Гуїди ді Пальми. Її тембр голосу занурює у такий жаркий мікс босанови, традиційних португальських інструментів, латинських ритмів і джазової експресії, що терміново потрібен ковток прохолодного нічного повітря, аби перестати пританцьовувати ногами під кріслами слухачів, які сидять попереду.

Тріо Діна Брауна, мабуть, менш відоме, хоча сам гітарист переграв зі стількома знаменитостями, що має повне право на популярність. Його манера гри особливо припала б до смаку, якби він не потрапив у таке надзвичайне сусідство Катамадзе і Ді Пальми — своїми виступами вони зменшили йому кількість очок в очах піднесеної і збудженої публіки.

І все було б добре, от тільки своєю радістю й емоціями дуже хотілося поділитися, а щасливчиків, яким удалося побувати на київському ДоДжі, не так уже й багато. Тож до всіх лагідних напучувань і побажань, якими засипали фестиваль-іменинник, можу додати лише одне: панове організатори! Будьте щедрішими, діліться п’янкими моментами справжнього джазового музикування з людьми. І, можливо, наступного року ДоДж зможе прийняти й ощасливити не лише кілька сотень столичних джазоманів, а й додати до свого статусу звання головної джазової події як донецького, так і київського музичного життя.