«Добрі люди і добрі звірі» Сторіччя Марії Приймаченко: бестіарій художниці як феномен першомистецтва - Новини кіно, театру, мистецтва, музики, літератури - dt.ua

«Добрі люди і добрі звірі» Сторіччя Марії Приймаченко: бестіарій художниці як феномен першомистецтва

27 березня, 2009, 14:00 Роздрукувати

2009-й — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Приймаченко — геніальної української майстрині. Рік Приймаченко… А може, «вік Приймаченко»? Вік, який увібрав у себе і її художні пошуки, і її життєві драми.

2009-й — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Приймаченко — геніальної української майстрині. Рік Приймаченко… А може, «вік Приймаченко»? Вік, який увібрав у себе і її художні пошуки, і її життєві драми.

За старожитнім римським правом, дитя не вважали народженим, доки воно не окричало стін дому, в якому народилося. Шістдесятники заявили про себе голосно, гонорово й ексцентрично, — дивись, український світе, ми прийшли! Це трохи нагадувало таке ж голосне й ризиковане «окричання стін» у пореволюційні двадцяті… Що з того вийшло, ми знаємо.

Катерина Білокур і Марія Приймаченко – це символи, відкриті новою добою.

Білокур не стало 1961 року, при самому початку шістдесятництва. Але він збігся з початком світової слави Марії Приймаченко, чий талант заворожив і вже згаду­ваного Пікассо, і Марка Шага­ла, і всіх тих, хто захоплювався творчістю залізничного кондуктора й бляхара Ніко Піросмані, митника Анрі Руссо, Никифора Дровняка з Криниці, швейцарського лісоруба Адольфа Дітріха, французької пралі Серафіни-Луїз із Санлі, селюка Івана Генералича з Югославії, польського гірняка Теофіла Оцепки, Ганни Собачко й усіх тих, кого охрещено було «примітивістами» — тобто виведено за межі професійних художників, — але визнано потім авторами світових шедеврів! Це люди, про яких можна сказати, що вони малювали так, як малювали б перші художники землі — доби Адама і Єви. Ці першохудожники й були творцями цивілізації, цілком відмінної від існуючої цивілізації, яку, як загадкову Атлантиду, ще колись відкриють. Бо спілкувалися ці першомитці не із замацаними цінностями, — їхніми співавторами були Бог, Краса і Природа.

Марія Приймаченко — майстер вигаданого нею особисто жанру. Її зооморфні мотиви — це і наша прадавня поетика, і вплив образного ладу романського мис­тецтва, схильного до бестіарії, і най­модерніша анімалістика сучас­них одкровень. Це її персональна планета, населена саме такими істотами, оживлена саме такою флорою і фауною. І якщо в стрункій готиці звірі й рослинні мотиви відступають перед образом людини, то зоофантастика Ма­рії Приймаченко повертає нас до перших днів творіння всього живого, до Ноєвого ковчегу світотворення.

Але про це трохи згодом. Спочатку про світоглядне.

З моїх щоденникових записів:

«Чортові письменники часто козиряють тим, що спочатку було Слово. І біжать від Музики, Теат­ру, Малярства, Зодчества — як той же чорт від ладану. Забуваючи при цьому, що Слово і Логос — не тотожні.

Ось що каже Приймаченко: «Спочатку були птахи на небі і квіти на землі. Потім прийшли звірі і всіх поїли. І нас з’їдять».

Іншого разу — вона ж: «Спочат­ку всі літали, навіть дерева і квіти. А потім стали звірі.

Птахи й квіти як вишиванки, для радості. А звірі — щоб їх боялися. Як ніхто нікого не боятиметься, земля скінчиться.

Я оце вас лякаю, а ви посміхаєтесь. Молоді ще, не боїтесь. Звірі всіх з’їдять.

— Всіх?

— Зостануться тілько дуже добрі люди, яких звірі приручили. Бо це були добрі люди і добрі звірі. Не наші».

Не хочеться спрощувати, але ось що подумалося. Приймаченко починала з квітів і візерунків, з молодих і веселих барв. А 1936—1937 роками датовані вже звірі. Яких раніше не було. Потім мисткиня надовго замовкає, така-сяка кераміка (талановита, але понищена!); а якщо квіти — то невеселі. І в шістдесяті роки — раптовий спалах: знову дзвінкі квіти, багато сонця, яскраві барви… А після арештів 1972 року — нова серія звірів. Серед них уже домінують монстри з недобрими очима. Авжеж, трапляються і фантазійно-симпатичні звірята, веселий бурлеск, але переважають ті, які «прийдуть і всіх з’їдять». (Про її післячорнобильських страховидл написано багато, і я на них не зупинятимуся.)

Це при тому, що нічого есхатологічного вона в слові не виявляла. Талант не дозволяв їй бути «недоброю пророчицею». Але «і нас з’їдять» — від цього нікуди не подінешся. З’їдять, якщо ми чогось не зробимо, не станемо іншими, не врятуємось і не врятуємо.

Реакція на Марію Приймаченко була стовідсотково захоплююча. Її малюнки ніби опромінювали душу, навертаючи нас до чогось глибоко свого, потаєного. Я дивився на її роботи, і мені здавалося, що вже бачив це все уві сні, і переконати мене в протилежному жоден Мєстєчкін не міг. Григорій Мєстєчкін — був той перший, який експортував шістдесятників на цю планету. Він показав нам з Аллою Горською її «Запорожця за Дунаєм», ще довоєнного — ми шаліли од захвату. Алла на радощах подарувала пані Марії Анатоля Петрицького і брала мене «в оборот», щоб я поставив за ескізами Приймаченко театральну виставу. Між іншим, у моєму забороненому до показу «Шельменкові» (Одеса, 1963) уже було щось від її наївного примітивізму, — художник Мартин Кордонський декорував виставу в стилі «груші на вербі». Ес­кіз зберігся… Стосовно ж «Запорожця за Дунаєм», то її малюнки дещо мені нагадали: Ма­р’ян Крушельницький ставив у харківській музкомедії 1930 року пародію Остапа Вишні «Запоро­жець за Дунаєм» — композиційно у Приймаченко схоже. Бачила виставу? Не встиг розпитати.

Марії Оксентіївні намагалися допомагати всі, кого я знав. Але кожен потроху її «привласнював» (я не в сенсі робіт, якими вона щедро ділилася). Михайло Стельмах розчищав їй дорогу ex oficio — і багато в цьому досяг (закордонні експозиції, книжки, публікації в газетах). Але він її пос­лідовно «одитячував» — не лише в книжній графіці спільних дитячих сюжетів, а й у тлумаченні, скажімо, «трагедійної» Прий­маченко. Подана виключно в наїв­но-дитячому аспекті, її творчість ставала, за Стельмахом, менш уразливою для причепливої цензури. Микола Бажан, як на мене, трохи її білокурив, тобто виводив на перший план музику барв, традицію, звичаєвість, — а звірів тлумачив острахом урбанізму. Григорій Мєстєчкін, який присвятив їй більшу частину свого життя, свідомо чи несвідомо підштов­хував Марію Приймаченко до «пекучої сучасності» — сам давав її творам «актуальні» назви, підкидав ідеї радянських космічних перемог, протесту проти атомної війни, переживав, коли інші художники використовували її мотиви у модерній архітектурі, не вказуючи автора запозичення. Найкраще, як на мене, реагував Вік­тор Зарецький: за браком слів, просто гарчав од захвату, захлинаючись знаками оклику. Треба сказати, що саме Зарецький увів естетику Марії Приймаченко як феномен — у шкільну програму виховання своїх учнів. Інтуїція його не підвела — це допомог­ло становленню багатьох талантів.

Опрацьовуючи тему «Бестіа­рій Крушельницького» (у створен­ні образу певної людини виходити з її «зерна» — схожих на героя звіра, птаха, риби; для Леся Курбаса в цьому був один зі шляхів вияву сутності сценічного характеру), я в пізніших своїх експериментах використовував для проби химерних монстриків, кольорових мавп і вигаданих левів Марії Приймаченко. Це давало колосальний поштовх акторській фантазії, працювало на підсвідомість, апелювало до інстинкту — майже на рівні музики, найвпливовішого з мистецтв.

Предмет багатьох замилувань — почасти й мого — авторські підписи Приймаченко під її сюжетами, її приповідки, майже лубочні моралізації.

«Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко саме упало в рот, а воно його в лоб»; «А я гусей пасу. Чую — «чигирк», це крокодил під сороку. Дивлюсь — верба схилилась, на вербі крокодил (Як тут не згада­ти приповідку про «груші на вербі»? — Л.Т.). А біля крокодила — мартишка, жінка його. Він — у нір­ку, а вона — на вербі. Отак, коли за звіра заміж підеш, — у нього своє, а в тебе — своє».

Або: «Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було». Чи: «Кобра як устане, то й неба дістане, а до сонця достать, треба кобрів п’ять».

Це не просто підписи чи моралізації. Це маленькі «новелки абсурду» з того «фантастичного гумору», який не так пояснює і прояснює мальований сюжет, як свідомо його затемнює, розширюючи абстрактність змісту.

Далеко не всі підписи такі, і я б не сакралізував усі тексти Марії Приймаченко. Здебільшого мали вони імпровізаційний характер і були доречні виключно «при нагоді» — саме в цю мить і в цьому настрої. З такою ж імпровізаційною легкістю Прийма­ченко могла їх змінювати. Навіть коли це стосувалося не лише підписів під картинками.

Я запитав її:

— То ви, Маріє Оксентіївно, Приймаченко чи Примаченко?

— Приймаченко, — без вагань відповіла вона. — Приймаченки ми, з приймаків. Батька мого Оксентія Григоровича дід з бабою у приймаки взяли, всиновили. А записали потім по-руському. Спортили.

А в інших випадках та ж Марія Оксентіївна відповідала, що вона — Примаченко, бо «так у них в селі говорили — примак, а не приймак, ну то хай буде так». Я не маю сумніву, що ці слова стосовно власного прізвища належали саме їй. Мабуть, усе це для неї не грало особливої ролі, й «нагода» виявлялася важливішою за точність факту. У живому спілкуванні вона часто пояснювала свої малюнки зовсім не «по писаному», а так, як їй хотілося на цю мить: це теж була для неї забавка і розвага.

Стосовно підписів до картин, вона пояснювала: «Це від руського лубка, ми ще дітьми їх купували. Але там, — підкреслювала Марія Оксентіївна, — завжди хотіли присолити, навіть лайку вживали, непристойні слова. Некрасиво було — таке на стінку трактиру можна було повісити тільки по п’яному ділу, а в школі — Боже борони! Батько наш за ці глупосні лубки дуже на нас сварився, — щоб я цього у вас не бачив! Хоч там були і нравоучительні побажання, і Бога згадували — всяке случалось».

Марія Оксентіївна, сказати б, ушляхетнила таку «нравоучительну» текстуру. Російський лубок, у певному сенсі, можна вважати прародителем сучасного коміксу, з його малюнками-карикатурами й «підтекстовками». Але комікс, як і лубок, розрахований більше на «чернь», на «масу». Тому не дивно, що Приймаченко не могла піти тим шляхом. Її малюнок призначено одній окремо взятій людині. Вона ніби веде розмову через малюнок. Через те у неї в кожній приповідці — теплінь лагідна, мудрий гумор, а подеколи й мудра тривога. Повторюю — все це дуже особистісні приказки, індивідуальні мораліте — поза її малюнками вони позбавлені сенсу.

В один зі своїх приїздів до Києва я відвідав Марію Оксентіївну з Віктором Зарець­ким, одним із найпалкіших її шанувальників. Я привіз їй два лубки — либонь, найвідоміші: «Погребение кота мышами» і «Битва Бабы Яги с крокодилом». Здається, най­перші переробки з німецьких сюжетів — роботи старообрядців, сердитих на Петра І за його «реформи». «Крокодила» вона відразу ухопила й не випустила з рук, а «Кота й мишей» я побачив потім у Гриші Мєстєч­кіна, — переробленого, тобто «в редакції Прий­маченко», з оригінальним підписом: «Ой, важкі ідуть літа — миші злапали кота»… Майстриня любила жарт. І мала велику повагу до котів.

Тоді ж я привіз їй журнал «Дружба народов» — з посут­ньою статтею А.Канцедікаса про Никифора з Криниці і про Теофіла Оцепку. Читати при нас вона того не стала, а репродукції — кольорові! — дуже її зацікавили.

Поясню. Теофіл Оцепка захопився був космосом і у властивий йому фантазійний спосіб намалював такого собі «Ведмедя з Сатурна». «Величезний блакитний ведмідь, рогатий, з м’якими кучериками пуделя, дивиться підозріло розумними очима на незнайомих йому землян, які, щоправда, залишилися за кадром»3 — цитую автора статті. Марія Оксентіївна вмить схопилася за цей малюнок Оцепки: «Боже! Та він же мені недавно снився. Саме такий, волохатий, з рогами, схожий на козла! Тільки в мого очі були страшніші! І я себе збудила, щоб його більше не було!»

З подальшого ми з Віктором Зарецьким утямили, що нашій безпартійній Марії Оксентіївні цей «ведмідь з рогами» (а вона казала тільки — «медвідь») приснився не як житель Сатурна, а як «руський медвідь у Празі». Отже, не така вже вона була й закрита від світових катаклізмів — знала, що і де коїться, куди ввійшли чиї танки, знала й переживала… Це я все до тієї ж теми «Прийдуть звірі й усіх з’їдять».

Бестіаріями (звіринцями) називалися середньовічні збірники, присвячені описові тварин, запозичені ще зі старогрецьких джерел. «Характер их соответствует средневековому взгляду на природу, соединявшему в себе пытливость ума с чувствами изумления и ужаса от неизвестных сил и явлений. Они представляют стройную смесь научных познаний с баснословными сказаниями и символическими толкованиями. Животныя, растения и камни являются диковинными существами, полными чародейственных сил и таинственного отношения к человеку. Чудовищные образы их, увлекая творческую фантазию, выражались и в средневековых пластических искусствах и в литературных произведениях, как, например, в романской архитектуре и поэзии. Известнейшие авторы бестиариев в Западной Европе были Филипп де-Тан (в нач.
ХІІ ст.), Гилльом и Ричард Фурниваль (в конце ХІІ в.). Послед­ние два изданы в Париже в 1852 и 1860 годах» – зазначається в Енциклопедичному словнику Ф.А Брокгауза і І.А.Ефро­на.

Саме в ці роки я перекладав Аполлінера й розгадував шаради його «Бестіарія», збудованого на впливах цих паризьких видань. Мушу сказати, химерні звірі Марії Приймаченко дуже мені допомогли у розгадці тих шарад.

Гойя писав свої страхіття під гаслом «Сон розуму породжує потвор». Звірі й монстри Марії Приймаченко — не потвори й не чудовиська, але їй так само боляче за сон розуму, за унеможливлення добра і моралі. Християнська література, як я вже писав, традиційно уподібнювала звірів і тварин образам і поняттям християнської моралі. Одні з них символізували Христа, інші — Диявола: біблейський розподіл на «чистих» і «нечистих» спостерігаємо і в бестіарії Марії Приймаченко. Мисткиня — якщо формулювати сучасною мовою — дала своєрідний поліменталізм — паралельне існування в одній людині двох і більше незалежних свідомостей. Вона вибивається з тогочасного суспільства «соціалістичного реалізму» (або, як любила казати Алла Горська, — sosrealismus): ми не можемо назвати це ні модернізмом, ні постмодернізмом, ні жодним з наявних визначень. Приймаченко ввела Україну і світ у маєво фантастики і чуда, повернувши нас від лінійної схеми — до «неймовірного», а отже — до Божественного, до творення людини і всесвіту через карнавал, вигадку, гру, травестію, через Курбасове перетворення (Преображення). На інтимному рівні відбуваються порушення і ревізія законів світу і всіх мистецьких канонів. В її інтерпретації леви й мавпи — не фантастичні, вони адекватні самим собі, незалежно від того, якою зовнішньою логікою їх вимірюватимуть.

Примітивісти, або «представники наївного мистецтва», обтяжили, посилили кризу лінійного мистецтва, прискорили повернення до первоначал, до першопочувань — до першоджерел. У такому сенсі звірі Марії Прийма­чен­ко творять український християнський бестіарій. «Звірі, які прийдуть і з’їдять нас» — лише один бік проблеми, пересторога. Звірі і птахи, що люблять нас і допомагають нам, — інший. Святий Франциск проповідує не людям, а птахам, Святий Антоній не вмирає, бо їжу йому приносить ворон, а вірні коні рятують лицарів. Водночас над світом нависла загроза Апокаліпсису, і людина не може забувати, що вона оточена страхіттями. Але справжній герой неодмінно перемагає лернейську гідру та Мінотавра.

Особливість Марії Прийма­ченко — в одомашненні потвор, привидів і монстрів, у введенні їх до своєї хати, в лагідному прирученні Зла. Вона приручає свою звірину, як ченці, клірики й актори приручали за часів Середньо­віччя ведмедів, оленів, мавп, котів і птахів. «И живут одной семьею кони, люди и медведи» — співала в ті часи популярна Нове­ла Матвєєва.

Символічно, що в церковних скарбницях серед чудодійних мощів та унікальних обладунків зберігають як реліквії і рештки тварин та птахів: опудало крокодила і ріг єдинорога — у церкві Святого Бертрана в Комменжі, лапу грифона — у Святій капелі в Парижі, яйце страуса — в соборі Анжера. Вони — нерозмінні реліквії єдності цих двох світів, реліквії вже згаданого вище поліменталізму.

Такими реліквіями українського національного поліменталізму є звірі, птахи, риби, квіти і дерева Марії Приймаченко. Вигада­ні, намальовані й примхливо розцяцьковані, вони відкривають нам нас самих, світять і світяться.

«За мною не плачте, — сказала вона якось, — я не пропаду на тому світі. У мене там теж буде робота». В тому раю, який вона сотворила, роботи — неміряно.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №29, 11 серпня-17 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво