ДО ТЕОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО МАРАЗМУ - Культура - dt.ua

ДО ТЕОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО МАРАЗМУ

19 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 19 вересня-26 вересня

Передусім не завадило б визначитися з поняттями. Характеризуючи стан Української держави (а — від...

Передусім не завадило б визначитися з поняттями. Характеризуючи стан Української держави (а — відповідно — й українського державного літературознавства) терміном «маразм», я зовсім не претендую на встановлення остаточного діагнозу. Цілком можливо, що ми маємо справу з дисоціацією колективної психіки чи просто зі старою доброю шизофренією. Або ж (інтуїція підказує, що наступне припущення найближче до істини) наше дванадцятирічне бабрання у брудній баюрі є наслідком якогось ексклюзивного українського розладу, що ввібрав у себе найгірші симптоми відомих світові хвороб. (Тут автор просив би зацікавленого читача пригадати собі у хронологічній послідовності бодай найзмістовніші аналізи цих оксюморонних симптомів та причин, що їх породили: від «на-зорі-незалежницького» попередження Марка Павлишина «Канон та іконостас» до найновішої на сьогодні публікації в «Критиці» Миколи Рябчука «Щербицький forever».) Так чи так, але ненормальність «української ситуації» в нормальних головах сумнівів не викликає, і поки спеціалісти з відповідної галузі очікуваного остаточного діагнозу не встановили, на правах робочої гіпотези можна послуговуватися й визначенням «маразм».

На перший погляд, цей тотальний маразм не мав би особливо перешкоджати входженню праць Григорія Грабовича до української національної свідомості. Бо якщо в цій свідомості як однаково значущі величини можуть співіснувати Чорновіл і Щербицький або Стус і Гончар, якщо тут можна вшановувати пам’ять героїв Крут і святкувати день тієї армії, від якої вони прийняли смерть, якщо в цій країні громадянин Янукович майже одночасно пише передмову до славної історії енкаведистського державотворення і вручає нагороду останньому Президентові України в екзилі, якщо громадянин Кучма, презентуючи книжку «Україна — не Росія», обіцяє, що Президент України завжди буде людиною Росії в Україні, то чому, умовно кажучи, Мишанич, Наєнко і Штонь (прізвища, зрозуміло, вигадані, тож будь-яке збігання з реальними особами є випадковим) не можуть трохи посунутися на літературознавчому олімпі — та й впустити туди Грабовича? (Інша справа, що йому самому перебувати на такому олімпі було б, мабуть, не вельми затишно.) З цього — першого — погляду, не гріх слідом за автором «До історії української літератури» здивовано запитати: як це так, що за шість років, які відділяють перше видання книги від нинішнього другого, в Україні було видруковано всього дві «професійні рецензії», та й ті походять «з дисидентських кіл»: «Натомість літературознавчий істеблішмент на неї ніяк не відреагував». Чи то подібних книг у нас забагато виходить, чи професійних літературознавців майже не залишилося?

Але, нагадаю, таким усе здається лише на перший погляд. А крім першого, є й інші. Наприклад, такий. Згаданий постсовєтський маразм — це все-таки штука набута на відміну від інстинкту самозбереження, із яким пов’язані базові потреби організму, хоч би й настільки калічного, як наш істеблішмент. Стверджуючи, що «модель рецепції мала би бути пріоритетною для українського літературознавства», Григорій Грабович, звичайно, не може не розуміти, що його (Грабовича) поява на істеблішментському «горизонті сподівань» є не просто небажаною, а смертельно для цього істеблішменту небезпечною. За відомим свідченням доктора філологічних наук, професора Наєнка М.К. (прізвище, зрозуміло, справжнє), свого часу заступник головного редактора «Радянського літературознавства» Л.Коваленко так висловився (ясна річ, не для друку) про «Історію української літератури» Дмитра Чижевського: «Якби цю книгу поширити в підрадянській Україні, то від «нашого» літературознавства зостався б тільки пшик». Дуже справедливе зауваження. Але, враховуючи, по-перше, що «наш істеблішмент» і «наше радянське літературознавство» — це синоніми, а, по-друге, що Грабович та створена ним «Критика» є нині чи не найпослідовнішими в Україні опонентами структурно радянського (а також структурно такого самого «донцовського») мислення і роблення, висновок щодо праць Грабовича в істеблішментському (а також нібито маргінальному, але вже готовому — за покликом душі, звичайно, — стати істеблішментським) контексті видається очевидним. Отже, «рецептивна модель» №1: ці праці мусять «не помічатися» бійцями старої гвардії (а якщо й помічатися, то хіба так неадекватно, як у Ч.16 за 2003 р. «Книжника-review», де вміщено дві «професійні рецензії»: якби не фото суперобкладинки «До історії української літератури», жоден читач так би й не здогадався, чи ті тексти написані з приводу книги Грабовича, а чи то, можливо, відгуки на «апломбно» виданий підручник з китайської артилерії епохи династії Тан). «Рецептивна модель» №2: вони мусять забризкуватися єдино правильною національно-екзистенціальною слиною бійців ще молодих, але в клінічному розумінні вже цілком довершених, як це бачимо в класичних за чистотою відповідних проявів писаннях Петра Іванишина. Не знаю як кого, а мене особисто абсолютно не дивує той факт, що представники першої групи всіляко підтримують представників другої і покладають на них великі надії. Так, сер: повномасштабний містичний шлюб dementia senilis із вродженою oligophrenia — це все, чого потребує наша гуманітарна наука.

До речі, про науку. Хіба хтось зовсім філологічно невинний може подумати, що хрестоматійний процес демонізації Грабовича як «іншого» в Україні має хоч якийсь стосунок до власне науки. Бо чим же завинив Грабович перед українською наукою? Може, тим, що «обізвав» Шевченка міфотворцем? Але творцем національного міфу, без якого (міфу) не може постати повноцінна нація, вважав Шевченка й Донцов — єдино правильний мислитель в очах Іванишина і К° (лише на відміну від Донцова Грабович запропонував читачам не пристрасну риторику політичної агітації, а чіткий структурний аналіз міфологічних моделей мислення у творчості поета). Або, можливо, страшним гріхом вченого є сумніви щодо автентичності «Слова о полку Ігоревім»? Справді, якщо підробність «Слова...» буде доведено, то це не лише підмочить кілька наукових репутацій, а й змусить суттєво відкоригувати уявлення про наше славетне літературне минуле. Але, знову ж таки, яка від того шкода науці? Будь-який подібний виклик науці (не плутати з інтересами окремих посадових науковців) лише на користь, бо тільки через аргументовану боротьбу поглядів вона й розвивається. Хтозна: раптом саме завдяки сумнівам Грабовича захисники «Слова» і знайдуть неспростовні докази справжності цієї пам’ятки. Але цього точно не станеться, якщо вони будуть у дусі Мишанича ритуально повторювати: «Це питання вирішене, і більше тут нема про що говорити». (Як на те, говорити в науці завжди є про що: було б кому. Хіба, приміром, обороняючи «Історію…» Чижевського від закидів Грабовича, не можна знайти ще якихось аргументів, крім нагадування про титанічність визначного доробку видатного вченого? Наприклад, таких: «Професор Грабович дорікає Чижевському за абстрактність і схематизм його концепції історичної зміни стилів, мовби забуваючи, що «Історія…» Чижевського є, по-перше, формалістською і, по-друге, науково-популярною. Відповідно й послуговується, по-перше, давно відомим формалістським «принципом маятника» і, по-друге, хоч і втрачає на науковій точності, але виграє на наочності того уявлення, яке сформується у непрофесійного читача про історію літератури». Щось такого. Також можна було би продовжити дискусію навколо поняття «неповної літератури» — саме в контексті пропагованої Грабовичем «рецептивної моделі»: можливо, на певних етапах українській літературі й не треба було тих жанрів та стилів, яких у ній не було, але, з другого боку, якщо у різні часи у різних письменників (буде це Куліш, Франко чи Винничук) виникає свідоме бажання розширити український жанрово-стильовий арсенал, то це є свідченням того, що з погляду «горизонту сподівань», тобто саме з рецептивного погляду цих (та інших) літераторів сучасний їм склад літератури видавався неповним, а значить — таким і був. І так далі: тем для дискусій Грабович пропонує достатньо. Тепер би ще й самих дискусій дочекатися, але то навряд).

Ага, зрозумів: мабуть, головною «загрозою» для українського літературознавства є твердження Грабовича про те, що «наративна форма викладу вже мало переконує, і сама ідея «історії літератури» … вважається — в контексті сучасної літературної теорії — певним оксюмороном та ілюзією». Ну, так для того Інститут літератури після всіх невдалих спроб і взявся за чергову фундаментальну «Історію…» в десяти томах, щоб довести, що це не так. Доведуть — добре, не доведуть — теж незле, бо хто б у даному випадку не мав рації — Грабович чи Дончик — а виграє від того якраз наука. Тобто мала би виграти, якби вона існувала за дещо інших обставин.

Але «ось в чім клопіт»: наші обставини є такими, що власне науки як вільного і самодостатнього процесу пізнання світу у нас досі немає. Натомість є служниця — тільки, звичайно, не теології і навіть не якоїсь визначеної ідеології, а нашої бездарної політики, служниця, так би мовити, «державного дискурсу», в якому еклектично поєднуються уламки яких завгодно ідеологій. І відбувається це тому, що «нашій» державі взагалі-то до фені всі ідеології разом узяті. Звідси й картина маразму: бажаючи — подібно до інших тоталітарних систем — все тримати під контролем, клани, з яких, власне, і складається ця держава, водночас абсолютно позбавлені будь-якого «трансцендентного» (класового, національного, релігійного) виправдання свого існування. У такому маразматичному дискурсі й животіє наша наука, вся інституційна убогість якої стає особливо очевидною на тлі «гарвардського рахунку» Григорія Грабовича. Це і є основною причиною його «демонізації». В Україні знайдеться чимало цілком пристойних літературознавців самих по собі. І незалежно від того, приймають чи не приймають вони ті чи інші концепції Грабовича, самі по собі ці концепції аж ніяк їм особисто не можуть загрожувати. Але той науковий дискурс, втіленням якого виступає Грабович, той спосіб функціонування науки, який він відстоює, справді жодним чином не сумісний з «нашим» організаційно анахроністичним державним літературознавством. «Докторська дисертація, — повчали одного мого приятеля-докторанта старші товариші, — це не наука, це — політика». А історія «нашої» політики — це Дуже Сумна Історія. І доки вона… Втім, здається, саме так вона і писатиметься довіку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво