До науки треба бука. З історії одного новаторства

У «ДТ» № 8 за 5—11 березня 2004 р. було вміщено статтю «Малярство під «фанеру» за підписом гендиректора Національного музею Тараса Шевченка Сергія Гальченка та його заступника з наукової роботи Тетяни Андрущенко. Вже з перших рядків читачам подається майже міфічна схема: поборники прогресу і світочі передових ідей у темному царстві музейних ретроградів. Отже — «два протилежних погляди зіштовхнулися у жорсткому протистоянні», бо «виникли дві концепції: традиційна і новаторська». Складається враження, що триває в цілому нормальна, хоча й дещо загострена наукова полеміка, яку адміністрація раптом захотіла зробити надбанням громадськості. Взагалі, подібні тексти не зайве позначити гаслом «імідж-інформація». Що ж до реальнішого стану речей, то її навряд чи можна уподібнити до шахової дошки. Як співробітник Національного музею Тараса Шевченка, мушу сказати: згаданий матеріал вкрай тенденційно і некоректно окреслює суперечку, що триває між керівництвом і науковим колективом Музею довкола проблеми реекспозиції.

Слід зауважити, що «директорська» стаття є опосередкованою (і дещо запізнілою) відповіддю на численні заяви і виступи у ЗМІ науковців НМТШ, спричинені досить грубим адміністративним тиском на них (у першу чергу на Наталю Клименко, відому поетесу та одного з найкращих екскурсоводів музею, завідувачку фондами Наталю Грязнову та завідуючу виставковим відділом Тетяну Чуйко). Відгомін конфлікту докотився й до Президента України, і 1 березня Віктор Андрійович відвідав музей, аби особисто розібратися в проблемі. Після зустрічі з науковцями і адміністрацією НМТШ Президент порадив генеральному директору дослухатися до думки колективу. Звичайно, ця зустріч аж ніяк не погасила конфлікт, адже ситуація в одному з провідних музеїв столиці, дійсно, склалася непроста, і з тим, аби окреслити її контури, доведеться зробити невеликий екскурс в історію.

Сергій Анасійович Гальченко, кандидат філологічних наук, фаховий текстолог, очолив колектив НМТШ відносно недавно, на початку 2001 року — самі музейні співробітники відіграли тут не останню роль. Дійсно, новий керівник вдихнув свіжу енергію в досить консервативну за своїм стилем установу. Завдяки його зусиллям того ж
2001 р. вдалося отримати президентський указ про відновлення роботи над Повним (так званим — академічним) зібранням творів Тараса Шевченка, в якому науковцям музею належало підготувати п’ять з дванадцяти томів. Іншою наскрізною турботою нового директора стало оновлення експозиції музею. Це питання майже регулярно порушувалося на виробничих нарадах і невдовзі адміністрацією було оголошено конкурс на кращий проект експозиції. Оптимальними було визнано пропозиції Володимира Яцюка, одного з кращих знавців образотворчої шевченкіани. Проте далі заохочувальної премії справа не просунулася і проект-переможець благополучно почив під спудом інших адміністративних і господарчих клопотів. Ув’язла в протиріччях (зокрема через половинчастість рішень директора) і робота над образотворчою складовою академвидання.

Майже рік тому напередодні 190-літнього ювілею Тараса Шевченка експозиційні зали знову опиняються у фокусі пильної директорської уваги. Скликаються спеціальні науково-методичні ради, лунають нові й нові пропозиції, в колективі починаються жваві дискусії. Проте й після чергової сакральної дати 9-го березня стає зрозуміло, що раніше свого 200-го дня народження Шевченко навряд чи побачить оновлену експозицію власних творів. А влітку того ж року музей закривається на ремонт. Спочатку планувалося лише освіжити екстер’єр і поміняти вікна, та чим далі, тим тотальнішими стають розпочаті роботи. І невдовзі експозицію було в терміновому порядку знято, а мистецькі предмети відправлено у фонди (приміщення яких, до речі, зовсім не було підготовлено до такого радикального ремонту). Науковці ж отримують завдання подумати над постремонтним виглядом ввірених їм залів. Про «зняття з озброєння» попередньої концепції експозиції й ухвалення принципово нової в наказі не йшлося. Та це питання і не вирішується суто адміністративним шляхом, адже належить до компетенції науково-методичної ради. Слідуючи букві директорського розпорядження про часткову реекспозицію, цей колегіальний орган напрацював відповідні рекомендації. Але скоро з’ясувалося, що у керівництва поза всіма марудними концептуальними процедурами вже склалося практично готове рішення щодо вигляду залів палацу Терещенка після ремонту, і головне — щодо їх призначення. Воно стосувалося передусім трьох найбільш презентабельних залів палацу, потрапити до яких можна безпосередньо з парадного сходового маршу, оминаючи решту експозиції. Два зали відтак мали стати чимось на кшталт галереї картин Шевченка. Ще одному залу, власне, вузловому в цій «шаховій партії» — за структурою старої експозиції його позначено № 7, — відводилася функція майданчика урочистих подій, вітальні для офіційних і не зовсім офіційних гостей. Науковцям залишалося тільки розгледіти побажання керівництва між рядками офіційних розпоряджень і озвучити як єдино вірне. Чи треба казати, що досить швидко знайшлися особливо здогадливі й запопадливі співробітники, які не забарилися озвучити цей проект. Так і народилася згадана у статті Гальченка—Андрущенко «новаторська» концепція.

Та чим же так стривожила музейних консерваторів версія галерейного показу Шевченкових творів (апріорно вона теж, напевно, має право на існування)? По-перше, тим, що прихильниками такого підходу не було запропоновано ні наукових, ні естетичних критеріїв, за якими мистецькі речі мають компонуватися в новій експозиції. Науковців-традиціоналістів, зрештою, не назвати аж такими глухими до підтекстів директорських месиджів. Наприклад, пан Гальченко переконував членів науково-методичної ради, що два окремих зали з оригіналами кращих графічних і малярських творів Шевченка потрібні передусім для особливо просунутих відвідувачів, яким і часу бракує блукати анфіладами експозиційних площ у пошуках естетичного задоволення, та й не «соврємєнно» це все. Кого мав на увазі керівник не беруся судити, але науковці тоді жваво обговорювали помпезну презентацію книги такого собі М.Ковалка (відомого промисловця), яка незадовго до того відбулася у кращому залі НМТШ. То не біда, що презентується абсолютна графоманія в двох томах, головне, що автор при грошах і посаді. Ніхто не проти, звичайно, щоби промисловці і посадовці (за відповідну плату) почувалися господарями в залах палацу Терещенків, але ж для чого тоді повторювати, що у Шевченкового дому надто високий естетичний поріг?! От такі смисли зчитували мої колеги в новаторській концепції директора.

Власне, на цьому новаторство і вичерпується, бо на решту експозиційних площ те нове концептуальне мислення якось не поширилося, і тому пропозиції щодо вигляду цих залів мало чим відрізняються від «консервативної» версії. За незначними виключеннями, щоправда. Наприклад, пропонується цілий зал виділити висвітленню теми «Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство», одним з основних експонатів при цьому значиться підстаканник Костомарова — вагоміших автентичних предметів для розкриття ідей «Книги буття українського народу» у фондах просто не знайти. В цьому і полягає, схоже, деклароване адміністрацією «змістовне розкриття багатогранності митця через унікальний музейний предмет».

Мушу сказати, що і «колективний проект», запропонований моїми колегами («традиціоналістами») має безліч слабких місць, про що я неодноразово публічно висловлювався і в приватних розмовах, і на засіданнях науково-методичної ради. В статті Гальченка-Андрущенко він промайнув невиразною тінню, тому вважаю за потрібне озвучити кілька його тез: в основу побудови експозиції пропонується покласти «хронологічно-тематичний принцип подачі матеріалів», який зумовлює «монографічний показ життєвого і творчого шляху Шевченка, значення його особистості як поета, художника, громадянина». При цьому: «живописні твори Т.Шевченка, його і наших сучасників подаються в оригіналах постійно; малюнки, рисунки — за графіком». Отже, розмови про «фанеру», роздмухувані у згаданій статті, вважаю не зовсім коректними. Не більше ніж блефом можна назвати і цитовану вже фразу про «дві концепції», адже на одному із засідань науково-методичної ради було заслухано й мої «пропозиції до тематичного плану екпозиції» (паперовий варіант ліг на стіл директору). В поданні сформульовано кілька концептуальних тез, спрямованих на розв’язання протиріч, закладених як в «колективному», так і в «директорському» варіантах оновлення експозиції. Зокрема пропонувалося застосувати принцип «культурологічних зрізів», де мовою автентичних предметів створювали багатопланове семантичне поле, на тлі якого творчість і життєпис митця Шевченка увиразнюються без менторства і котурн. Адже точно підібрана річ стає культурним кодом, який може про епоху сказати більше, ніж офіційна хроніка. Цим принципом досягається і врівноваження емоційно-естетичної й інформативної складових в структурі експозиції. За пропонованою концепцією нема потреби затушовувати архітектоніку залів Терещенківського палацу — навпаки, логіка чергування камерних і парадних приміщень дозволяє чергувати метаісторичну та мікроісторичну оптику для розгляду того чи іншого мистецького періоду Шевченка. Серйозна перешкода, з якою може зіштовхнутися реалізація культурологічного підходу у побудові експозиції, полягає у відсутності необхідного обладнання та мистецьких речей. З тим, аби виправити це становище, було запропоновано налагодити співпрацю з приватними колекціонерами. І відповідний рух назустріч з їхнього боку був. Не було лише жодного поруху до діалогу з боку керівництва. Напевно, новаторський принцип цього не передбачає. А запропонований варіант оновлення експозиції просто тихо замовчено.