Дмитро Суржиков: феномен всюдисущого - Культура - dt.ua

Дмитро Суржиков: феномен всюдисущого

27 січня, 2017, 23:04 Роздрукувати Випуск №3, 28 січня-3 лютого

Один із найактуальніших українських акторів, Дмитро Суржиков (фільми "Слуга народу", "Недотуркані", вистави "Однорукий", "Афродизіак" etc.), мабуть, уперше розповідає в інтерв'ю DT.UA про потаємні лабіринти свого творчого світу: про роль Тараса Шевченка, про героїв п'єс Івана Франка та Мартіна МакДонаха. 

Один із найактуальніших українських акторів, Дмитро Суржиков (фільми "Слуга народу", "Недотуркані", вистави "Однорукий", "Афродизіак" etc.), мабуть, уперше розповідає в інтерв'ю DT.UA про потаємні лабіринти свого творчого світу: про роль Тараса Шевченка, про героїв п'єс Івана Франка та Мартіна МакДонаха. Не обійшлося, звісно, без важливих тем нинішньої театральної реформи та поточних серіальних заробітків. 

Конкретні персонажі в політичних серіалах "95 Кварталу" — його пам'ятне обличчя. Бандити і мирні жителі з цим-таки незабутнім обличчям — щовечірні в кожному телевізорі. Рекламний тоталітаризм кредитних компаній — з тим-таки світлим ликом (буквально на всіх перехрестях). 

Маси його впізнають і шанують саме за цими соціальними творчими проявами: менти, авторитети, інші світлі й підозрілі особи з серіального всесвіту. А інтелектуальні меншовики (нас мало, але ми ще тримаємося), звісно, сприймають цього актора як — серйозного й драматичного. У Театрі драми і комедії на лівому березі свого часу він чудово грав у виставах "Лоліта", "Сірано де Бержерак", "Черга", "Останній герой", "Рожевий міст", інших. Сьогодні успішно грає на сцені Молодого театру: "Украдене щастя", "Однорукий", "Підступність і кохання". 

У різних його персонажах — харизматична зваба і прихована надломленість, хижа чарівність і хитра посмішка. Його герої з перчинкою пороку, з неприхованою складністю світу внутрішнього. 

Ну й плюс енергетика, звісно ж. 

Навіть у цирку (в "Афродизіаку") велика арена з його появою ніби перетворюється на копієчку: він її собі підкоряє, привертає увагу тисяч глядачів. Наче це не драматичний артист, а канатоходець, висвітлений прожекторами. 

— Буквально недавно я заліз в Інтернет, щоб знайти там один свій фільм, і з'ясував, що в мене на сьогодні, виявляється, понад 130 ролей у різних кінопроектах, — каже в кав'ярні, сидячи навпроти; щойно завершилася репетиція "Афродзіака"; відвідувачі закладу обережно придивляються: вони вочевидь із ним десь зустрічалися. 

— Дмитре, зараз у тебе скільки кінопроектів одночасно у виробництві? П'ять, шість, двадцять шість? 

— Мабуть, не так багато. З-поміж них виділю, наприклад, дитячий фільм "Казка про гроші". Це українська картина, державне фінансування. Важливо, що кіно для дитячої аудиторії. Дитячих же картин завжди мало в нашому прокаті.

— Дитячих — мало. А ось політичних уже набирається під зав'язку. Скажімо, "Недотуркані" з твоєю ж участю, де ти зіграв такого собі Дмитра Гришка. Цей проект "Кварталу" розрахований на нові сезони? 

— Поки що 24 серії. Далі буде видно. 

— Як ти думаєш, наш глядач уже остаточно "злився" і з політичними реаліті-шоу, і з політичними серіалами? Інші жанри в найближчому майбутньому, взагалі, в нашому житті залишаться? 

— А знаєш, далеко не всі наші глядачі сприймають саме такий формат — політичний серіал. 

— Ну це як сказати? "Картковий будиночок", "Батьківщина" (зараз дивлюся шостий сезон уже). По-моєму, "серіалополітика" багатьма сприймається абсолютно захоплено. 

— Але ти говориш про американські серіали. А я — про вітчизняні. Тут сприйняття якраз і не завжди захоплене. 

— Це чому ж? 

— Тому що на екрані — "правда життя". Хоч би в які сатиричні чи гумористичні форми вона була вбрана. Був би тут чистий вимисел (у тих-таки "Недотурканих"), то й раділи б більше. А так — ні. І реакція на такі картини, які робить "95 Квартал", часто насторожена. Ну й, потім, — є певна категорія глядачів, яка тенденційно ставиться до, власне, "Кварталу". 

— Чому ця категорія до них так ставиться? Правда очі коле? Гумор нижче плінтуса? Чи? 

— Думаю, це заздрість. Ось вони, хлопці з "Кварталу", наші — українці. Самі всього досягли, створили стільки рейтингових проектів. Відкрили недавно цілий канал. Успішні люди, роблять свою справу, нікого не повчають, "як треба". А в нас як? Натовпи ходять по Хрещатику й зовсім нічого не роблять, зате вони розказують усім, "як треба". Ти спочатку зроби щось, а потім повчай інших.

Однак, безумовно, ти маєш рацію: є в Україні й перенасичення політикою. Чимало ж людей чудово розуміють, що різні "проблеми" у нашій країні саме й створені — політиками. Причому спеціально, технологічно. Ці "проблеми" впливають на людей, роз'єднують їх, сварять. 

— Можливо, мені здалося, але сьогодні ти вочевидь більше націлений на театр, ніж на серіали. Щось сталося? 

— Усе нормально. Просто став перебірливішим. Став більше себе любити. Став більше відпочивати. Хочу робити менше, але краще. 

Ну і в театрі з'явилася цікава робота. Знаєш, мені здавалося, що, пропрацювавши доволі тривалий і насичений період у Театрі на лівому березі, а потім переключившись тільки на кіно, я вже навряд чи колись зможу впіймати колишній кайф і колишній захват — від роботи на сцені. На щастя, "це" повернулося. 

— Що саме? 

— Повернулося відчуття трепету і страху перед новою п'єсою. Це сталося в Молодому. Коли я почав репетирувати Вурма в "Підступності і коханні" Шиллера, а потім з'явився "Однорукий" МакДонаха. І з ним — ті ж таки страх і трепет. Перед п'єсою! 

Молодий театр — це українська мова, новий колектив. Причому колектив чудовий, прекрасна трупа. Я часто ловлю себе на думці, що мені "хочеться" іти в театр, хочеться репетирувати. Тим більше, найближчим часом, сподіваюся, почнуться репетиції Ібсена, однієї з найскладніших його п'єс "Будівельник Сольнес". У якій, як мені здається, можна знайти одразу кілька шарів — Набоков, Чехов, сам Ібсен. 

— Але в театрі, порівняно з серіалами, не дуже-то заробиш! А в популярного актора серіалу, кажуть, виникає психологічна залежність від шалених грошей. Деякі зірки вже не знають, куди їх подіти після тотальних зйомок. 

— Усіх грошей не заробиш.

— Бували часи, коли ти щільно й, вочевидь, економічно вигідно знімався в РФ. Багато проектів, серед них пристойні. Як, наприклад, "Орлова і Александров", де ти грав репресованого чоловіка першої зірки сталінського кіно. Сьогодні — "звідти" — є пропозиції? 

— Пропозиції були. Але коли почалася війна, а вони стали телефонувати й запрошувати, то я відповів: "Ви з глузду з'їхали?" 

— Тобі, з фільмографією, що налічує 130 картин, звісно, зустрічалися на майданчиках режисери різні. З якими з них хотілося б на зйомках зустрітися знову? 

— Хороших творчих людей було багато. І тут уже, швидше, простіше назвати тих, з ким би ніколи не хотілося зустрічатися! Але таких менше. Їх можна перелічити на пальцях. 

Взагалі, ти ж розумієш, виробництво серіалу — жорстокий світ. У ньому жорстокі закони. Постійно треба видавати, видавати, видавати. І якщо не володієш професією, тебе одразу виштовхнуть. Якщо ти не комунікабельний і не можеш знайти спільної мови з акторами й режисерами з різних країн (і різних шкіл) — виштовхнуть ще швидше. Сама система видавить. 

Звісно, акторам-зіркам легше. Продюсери й режисери їх терплять. Це ж медійні особи. Але, певна річ, не всі потрапляють у цю "вертушку". Виробничий серіальний процес — система, що передбачає колективну творчість. Як і театр, власне. Але в серіалі все значно інтенсивніше. 

Якщо в театрі досі ще залишилися певні художні цінності (правда, не в усіх театрах вони залишилася), то серіал — ремісницька історія. Всі зайняті, немає часу, зібралися — розбіглися. Там таке — правило. Зміна за зміною, безсонні ночі. Набираєш собі все підряд, а потім не спиш кілька діб. 

— Як зберегти цей "феномен всюдисущості" (серіали, цирк, Франко, МакДонах, Шиллер) з такими навантаженнями? Тобто як затребуваний актор реабілітується після таких галер? 

— Сон!

— Життя є сон? Як сказав Кальдерон. 

— Так, сон — єдине, що може врятувати й реабілітувати. Або ще починаєш багато їсти, коли не спиш. Організм потребує енергії, причому негайно. Але найбільший "крутяк" — перельоти. О... Сьогодні знімальна зміна в Мінську, завтра — в Києві, а вночі — зйомки в Одесі. 

— Не знаю, наскільки тобі цікава для розмови тема реформи в українському
театрі… 

— Чому ж? Цікава! Що таке реформа? Це правова історія. Тут багато що залежить від держави. Як вона зуміє переформатувати попередні планові канони (те, що залишилося від радянських часів) в умови нашого так званого дикого капіталізму. При цьому — думаючи про результат, думаючи про людей театру. Впроваджена контрактна система. Але багатьох питань вона не вирішить. Багато що вирішує особистісний чинник. Тобто особистість у театрі! Є така особистість — буде результат. Буде цікавий художній процес. А якщо такої талановитої і багатогранної особистості немає, тоді, як часто в нас буває, — кумівство, "сімейні узи". Але це вже не
театр! А щось інше. 

Ну й потім… Ось ми кажемо — реформа-реформа. Легко "реформувати" злиденні театри, в яких актори отримують смішні гроші. Але чому, маючи в Україні театри Національні, ми не бачимо на сценах цих Національних постановок найкращих європейських режисерів? Там же величезні бюджети, в цих театрах. 

Ну гаразд, немає гонорарів для європейських. Але хоча б для пострадянських знайдуться? Таких, як талановитий Рімас Тумінас чи видатний Роберт Стуруа. Їх же теж у нас немає? А ми говоримо про якусь "реформу", живучи в "замкненому просторі". 

— Ти, своєю чергою, говориш про "смішні гроші" в муніципальних театрах, в одному з яких і працюєш. Що, хіба за гроші там працюєш? 

— Послухай, ніхто в театрі сьогодні не працює "за гроші". І не вір тим, хто таке скаже. Робота актора в сучасному українському репертуарному театрі — це не зарплата, а спосіб життя, артистична філософія. Бажання створювати той світ, якого немає в реальності.

Гроші, як відомо, затребуваний актор заробляє в іншому місці. І театр (тут — репертуарний) для багатьох залишається зоною чистого повітря, чистого мистецтва, територією пізнання себе й автора. 

Тим і відрізняється репертуарний театр, скажімо, від антрепризи, що тут взагалі не думаєш про зарплату. І якщо антреприза (часто) — це халтура, швидкий заробіток, самогральна п'єса, то якісний репертуарний театр — це процес творчий. 

Ну й ще… Якби українські артисти отримували хоча б стільки, скільки наші нові поліцейські, то, не сумніваюся, значно більше б займалися саме "чистим мистецтвом". 

Чесно кажучи, я інколи з жахом згадую свій попередній театральний період (ще на Лівому березі), коли було 13 вистав на місяць плюс до всього зйомки. Я прокидався в холодному поту о сьомій ранку. Куди бігти, кого грати? При цьому вистави були прекрасні, режисери чудові. 

Але вже сам цей принцип "планової економіки" у театрі ніби заганяв тебе в жорна. І вже не було часу думати про щось важливе, про театральне: про шлях до образу від свідомого — до підсвідомого (як навчав класик). 

— Усе-таки повернімося у твоє світле минуле, в Маріуполь. Ти ж саме там і підхопив "вірус" театру? Як це сталося? 

— Такий "вірус", якщо говорити образно, дивним чином пов'язаний із особистістю мого чудового колеги Станіслава Боклана. Одного разу я прийшов у Маріупольський драмтеатр, де Боклан був зіркою, побачив його на сцені — і отримав колосальне враження.

До речі, тепер ми з ним сценічні партнери в "Однорукому" в Молодому. 

Ось як доля розпорядилася. 

А тоді, в Маріуполі, його сценічний вплив і став для мене певним імпульсом — "шукати себе" в мистецтві. Мріяв вступити у ВДІК (режисура ігрового кіно). Однак не встиг підготуватися до іспитів. Згодом дізнався, що Маріупольський
театр набирає допоміжний склад. Аби не марнувати рік після навчання, пішов у цей театр. 13 вересня 1996-го був зарахований у допоміжний склад. 

Тоді ж при театрі організував театральну студію Анатолій Миколайович Левченко. Можна сказати, саме він і привів мене у професійний театральний світ. За що йому дуже вдячний. 

Уже тоді я розумів, що перспективи туманні. Коли вростаєш у масовки, то далі — як стюардеса: нуль кар'єрного зростання. Ну, може, станеш старшою стюардесою. А директором аеропорту — навряд! Проте з Маріупольським театром за два роки об'їздив усе узбережжя Азовського моря, всі піонертабори. 

— Тепер, коли повертаєшся в Маріуполь, мабуть, земляки проходу не дають? Впізнають же по серіалах і пишаються місцевою знаменитістю? 

— Коли приїжджаю туди, то справді впізнають. Але часто на рівні — "я вас десь бачив", "а ми з вами десь зустрічалися". Людина ж не винна, що справді мене "десь" бачила? До всього ще й зовнішня реклама додала впізнаваності. 

Отож ще наприкінці 1997-го я виїхав звідти до Києва. Вступив у театральний. Згодом доля подарувала зустрічі з чудовими педагогами, колегами. 

— Цікаво, який репертуар був у тебе в період студентства? На які ролі розподіляли педагоги? 

— Оскільки амплуа саме собою потроху вмирає (точніше, почало вмирати раніше), то багато нас позиціювали себе як "актори-універсали". Епізод, головна роль, комедійний образ, гострохарактерний — важливо і треба вміти грати "все". 

Але, фактично, моя перша важлива драматична вистава ще часу становлення — "Украдене щастя". П'єса Івана Франка, роль Миколи Задорожного. 

— Роль, у всіх сенсах, знакова: великі тіні Бучми й Ступки за цим образом. Через багато років — після твого раннього Миколи — цей же персонаж дуже змінився уже в теперішньому "Украденому" на сцені Молодого? 

— Той самий зовнішній малюнок. Але, звісно, змінюється внутрішнє життя і актора, і персонажа. З плином часу.

Уяви таке. Якщо поставити кілочок і постійно вбивати його в землю (з кожним ударом усе глибше й глибше), то сам процес роботи і плин часу загострюватимуть такий "конфлікт", який теж, природно, буде все глибшим. Так і з роллю. Коли раніше грав Задорожного, то, звісно, ще не було ремесла, а було натхнення. Можливо, тоді мені бракувало емоційних і технічних засобів для повноцінного розкриття класичного образу. 

Тепер же багато речей робиш на сцені легше, вільніше. І фокус переноситься не тільки на "як" виразити, а й "що" виразити. До того ж у процесі життя спектаклю можуть виникати нові непередбачувані теми, пов'язані з одним і тим самим персонажем. 

— Про теми, до речі. Я для себе визначив у новій версії "Украденого" таке. Твій Микола, згідно з режисерською версією, живе в Харкові сталінської епохи. Це чесний, але залежний від режиму письменник. Він прив'язаний до дружини, а вона кохає іншого. Того, котрий із друга перетворився на ката, енкаведиста. Я це правильно "прочитав"? І як це читається зсередини? 

— Знаєш, я не думав з приводу Харкова, коли грав "Украдене щастя". У тому місті (тоді — українській столиці) в багатьох письменників, як відомо, були дружини-артистки. І за ними органи стежили значно прискіпливіше, ніж за інтелігентами, які жили в столиці. 

Кажуть же, що саме тоді у певних місцях стояли енкаведисти й спостерігали, хто несе квіти до київського пам'ятника Тарасу Шевченку в день його народження. Отож, у Харкові в ті часи, мабуть, було ще жорсткіше. 

І все-таки мені здається, що мій Микола — киянин. Людина, що опинилася в трагічному міжчассі. З одного боку (за його стіною) — пиятика-гулянка, радянське щастя, а в нього самого — убозтво, приреченість. Голод, холод. Неможливо зігрітися. Ні до кого прихилитися. Розбите життя. 

Сам він чимось схожий на жука, який сам себе й закопує, який хоче, але не може сховатися від жахливої реальності. Адже якщо він, чесний письменник, і напише те, що думає, — то зразу зарубають. 

Проте мій Микола все-таки намагається "щось" сказати. Він усе ж таки здатний на вчинок. Стосовно Ганни він виявляє зовнішню слабину. Та, оскільки він письменник, то, очевидно, в цьому ще й частина його складного творчого світу. 

— Його демонстративна сміливість стосовно Михайла — це що? Розрив із минулим? Чи бунт маленької людини всередині сталінської в'язниці? 

— Михайло, у нашій сценічній версії, колись був хорошим хлопцем. Але потрапив в "органи": примусило життя. А що таке "органи" у 30-х? Туди ж набирали людей звідусіль. Часто — з кримінального світу. Багато бандитів згодом ставали червоними офіцерами й чинили терор. Це складний персонаж, неоднозначна людина. 

Михайла грає режисер "Украденого щастя" — Андрій Федорович Білоус. Доля звела мене з ним ще в перші роки роботи в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Відтоді — у нас багато спільних, дуже важливих для мене вистав. 

До речі, у Театр драми і комедії свого часу я пробувався тричі! Спочатку не хотіли брати. Тоді ж нагодилося кіно. І, до речі, знаєш, яка моя перша важлива роль в українському кіно? 

— Не пригадаю. 

— Тарас Григорович Шевченко. 

— Невже?

— Так, це фільм "Братство", 2005-й. Одна з ліній картини — Кирило-Мефодіївське братство, його представники. Це багатосерійний фільм-портрет про Кобзаря. 

— Мабуть, картину бачило небагато твоїх шанувальників? 

— Мабуть. І жаль. Тому що серед сценаристів — Іван Дзюба, Борис Олійник, сам режисер Станіслав Степанович Клименко. У нас же завжди так: показали прем'єру в Будинку кіно — і забули про неї назавжди.

— Але ж ти не забув? 

— Звичайно, ні. Така роль! До речі, роль Тараса Шевченка мав грати один відомий політик. Але доля розпорядилася інакше. Великою мірою завдяки чудовому художникові з гриму Ані Лукашенко. 

— Було завдання в тому фільмі — шукати портретну схожість із Шевченком? Чи навпаки — йти від себе до нього? 

— Портретна схожість була важлива. Пам'ятаю, під час проб я йшов територією кіностудії імені Довженка і побачив скульптуру Тараса Григоровича. Коли прийшов на проби, то спробував передати той "скульптурний" вираз обличчя Кобзаря. Правда, режисер, очевидно, щось помітив і сказав: "Пам'ятника ми робити не будемо!" 

Напередодні й під час зйомок доводилося осягати і відкривати багато матеріалів, пов'язаних із життям Тараса Шевченка. У цьому плані сам режисер був унікальною людиною: здавалося, він знав абсолютно все про особистість і творчість Тараса Григоровича. Станіслав Степанович, світла йому пам'ять, дуже мені допоміг. Допоміг зрозуміти характер генія. Допоміг усвідомити, "як" читати вірші Шевченка… 

— Якщо повернутися до популярної вистави "Однорукий", до твого сценічного тандему зі Станіславом Бокланом, то ось що хочу запитати. Одним критикам здається, що історія МакДонаха про відрізану руку відбувається виключно в голові героя Боклана (Кармайкл). Іншим критикам здається, що ця ж історія крутиться в голові твого героя — екстравагантного портьє Мервіна. Чия голова в цьому спектаклі важливіша?

— Найважливіша — голова глядача. У ній постійно щось відбувається. І глядач сприймає цю історію тільки так, а не інакше. 

Хоча, звісно, в основі п'єси — тема Кармайкла, це його сюжет. Він ініціатор, він провокатор. Він цю павутину плете. А мій герой — він жахливо нещасний і самотній. Він дуже хоче бути потрібним. Хоче комусь стати в пригоді, до чогось докластися, комусь сподобатися... Взагалі-то, мабуть, як і кожен із нас? 

Із досьє

Дмитро Суржиков народився в Маріуполі. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. З 2004-го — у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. З 2015-го — у Київському Молодому театрі. Батько трьох доньок — Поліни, Олександри й Емілії. Знявся у 130 кінопроектах. Серед найпопулярніших — "Слуга народу", "Недотуркані", "Орлова і Александров", "Клан ювелірів", "Гвардія", "Будинок з ліліями", "Брат за брата", "Страсті за Чапаєм", "Смерть шпигунам", "Одеса-мама", "Жіночий лікар" та багатьох ін. 

Фото каналу "1+1", Молодого театру, "Дикого театру".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво