Для тих, кому за шістдесят - Культура - dt.ua

Для тих, кому за шістдесят

21 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 21 жовтня-28 жовтня

Щиро кажучи, писати про вердикт Нобелівського комітету завжди непросто. Важко утриматися від спок...

Щиро кажучи, писати про вердикт Нобелівського комітету завжди непросто. Важко утриматися від спокуси, розмовляючи про «літературу», не перейти до пошуку полі­тичної «кон’юнктури», які ідеально римуються, здається, чи не в кожній європейській мові. Нагадаю, за останні роки лише фігура південноафриканця Дж. М. Кутзее не викликала особливих контроверсій, не рахуючи, звісно, теми апартеїду та його наслідків. Із нагородженням інших у підтексті завжди містилася головна і аж ніяк не тільки літературна причина: Ґао Сіндзяна відзначили як китайського дисидента, В.Найпола призначили головним критиком ісламського фундаменталізму, за Імре Кертесом закріпили роль оспівувача жертв Голокосту, за Ельфридою Єлинек — роль оспівувача психологічних жертв Другої світової війни та полум’яної феміністки.
З якихось незнаних причин знову «пролітають» заслужені прозаїки-аксакали довгої нобелівської черги — перуанець Маріо Варґас Льоса, чех Мілан Кундера, албанець Ісмаїл Кадаре, американці Джойс Керол Оутс і Філіп Рот та канадій­ка Марґарет Етвуд. Мабуть, для них досі підшуковують вдалий політичний момент. У зв’язку з початком переговорів ЄС із Туреччиною, цілком логічно було б нагородити турецького письменника-дисидента Орхана Памука, який у своїй публіцистиці не раз порушував тему геноциду курдів і вірмен. А крім того, Памук просто дуже добрий прозаїк, хоч ще й надто молодий (53 роки). А Нобель — це розвага для тих, кому, як правило, за 60. Нобель для 44-річного Камю — лише виняток, який підтвердив правило.
Вже дев’ять років поспіль, після радше приємної несподіванки з Віславою Шимборською, в далекому нобелівському загоні сидять видатні поети: невиліковно хворий Тумас Транстрьомер, котрий заслужив уже на десять Нобелівських премій і реформатор арабської поезії Адоніс. Я вже мовчу про мегазірку і людину-школу американця Джона Ешбері. До речі, найбільше ставок у букмекерських конторах робили саме на сирійця Адоніса, вважаючи, що вибір на користь араба міг би якось нівелювати трохи неприємне враження про іракську кампанію. Серед претендентів називали також легенду польського репортажу Ришарда Капусьцінського — виявляється, в комітеті і навколо нього існує потужне центральноєвропейське лобі. І вже традиційно, як і з року в рік, у списку не було жодного українця. Зрештою, нічого дивного в цьому немає: ми навіть не настільки ядерні, щоб змагатися з головою МАГАТЕ за премію миру — а що вже казати про літературу?
Як і торік (пам’ятаєте «казус Єлі­нек»?), літературний Нобель дістався людині, яка навіть не була згадана в медіа­реляціях, аналітичних записках і журналістських спекуляціях. Однак його персона аж ніяк не викликала Нобеліант 2005 року, британський драматург Гарольд Пінтер із першого погляду здався літературно «чистою» фігурою і нібито опинився поза підозрою в тому, що вкотре зроблено саме «політичний вибір». Лише з першого погляду, який, як і щороку, втілився в місткій формулі: «у своїх п’єсах Пінтер відкриває прірву, яка лежить під суєтою повсякденності, і втручається в закриті простори пригнічення».
А все почалося зі скандалу. Вердикт у царині літератури було винесено поза межі нобелівського тижня. Член комітету, 82-річний Кнут Анлунд, подав у відставку з посади на знак протесту проти… торішньої лауреатки Ельфриди Єлінек, котра лише зараз видалася йому порнографісткою, позбавленою художнього таланту. Анлунд цілком у маразматичному дусі оголосив, що нагородження Єлінек «завдало непоправної шкоди всім прогресивним силам і зашкодило уявленню про літературу як вид мистецтва». Не помилюся, коли скажу, що жираф’ячий синдром Анлунда — це лише верхівка всіх проблем найпочеснішої премії, яка давно перестала відбивати реальне становище у світовій літературі, існуючи радше за інерцією. Почесною, підтвердженою чималою сумою грошей у шведських кронах, але все одно інерцією. Нічого дивного: бабусі виповнилося 104 роки — вже можна і в маразм впадати. Схоже, подібний «вердикт» лише додав австрійці нових читачів, а комітетові — нового головного болю, адже чи не вперше за останні роки було винесене з нобе­лів­ської хати сміття незгоди. Дарма, що звучить цей протест доволі анекдотично — поганий осад все одно залишився.
Отже, Гарольд Пінтер. Ха, хто не знає старика Пінтера! Коли мова заходить про чільних представників британської драматургії, його ім’я згадується чи не найчастіше. У популярності і впливовості з новоспеченим нобеліантом може позмагатися лише співець Свободи і автор хрестоматійної п’єси «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» Том Стоппард — драматург, як на мене, набагато глибший, ніж Пінтер. (Так само багатьом кандидатура Збіґнєва Герберта, якому також не дали премію, видавалася значно гіднішою від Шимборської.) Проте Стоппардові, як бачиться, шлях до Нобеля вже закрито: комітет дуже рідко нагороджує драматургів, до того ж двічі підряд нагородити драматурга британського аж ніяк не випадає. Втім, не Нобелем єдиним живе людина.
Народжений 1930 року в родині єв­рейського ремісника, Гарольд Пінтер п’ятдесят останніх років свого життя працює в якості драматурга і кіносценариста. Перша п’єса автора «Кімната» була поставлена на сцені в 1957 році, і саме цим фактом було визначено подальший перебіг його творчої біографії. У п’єсах Пінтера реаліс­тична складова (розмовна лексика, звичайні, цілком пересічні персонажі) майстерно поєднується з традицією театру аб­сурду (несподівані сюжетні повороти, діалоги і множинність інтерпретацій), яка ро­бить його послідовником класиків «високого абсурдизму» — Ежена Йонеско та Се­м’юела Беккета. Приміром, у п’єсі «Легкий біль» (1959) середнього віку інтелектуал запрошує у свій дім мовчазного продавця сірників, який на всі питання хазяїна відповідає мовчанкою. Таємнича мовчанка гостя викликає в нього роздратування, яке поступово перетікає в самоаналіз і самокритику. Все закінчується тим, що дружина проганяє інтелектуала з дому і за­лишається жити з мовчазним продавцем сірників. В «Коханцях» (1963) «він» і «во­на» довго випробовують довіру одне одно­го, але наприкінці виявляються подружньою парою. «Повернення додому» (1965) малює трохи моторошну картину «знайом­ства» дружини професора філософії з власною родиною — батьком і двома братами, — внаслідок якого вона стає їхньою кохан­кою і залишається в них «на господарстві». Пінтер парадоксальний і несподіваний художник, який абсолютно переконливо і по-англійськи елегантно зумів поєднати традиції класичної драми із сучасними мистецькими тенденціями. Мабуть, лише йому відомо, скільки разів у світі ставилися його п’єси. На жаль, тільки в Україні його п’єси не тільки обходять своєю увагою театральні режисери, а й не друкують видавці. Поставити й видати Карпенка-Ка­рого українцям завжди легше і приємніше.
Втім, Пінтер у Британії — набагато більше, ніж просто драматург: його важко уявити собі поза громадською діяльністю і різкими політичними заявами. Послідовний антиамериканіст і полум’яний противник політики адміністрацій Клінтона та Буша, Пінтер закликав не розпочинати війну в Афганістані після 11 вересня і протестував проти торішньої військової кампанії в Іраку. Більше того, іноді драматург дозволяє собі переступати межі політкоректності і звичайної людської коректності. Так, через кілька годин після терактів у США, він брутально облаяв американців, за що йому довелося вибачитися. Ще одна тема — боротьба за визволення Слободана Мілошевича з Гаагської неволі. Пінтер, разом із українським поетом-депутатом Борисом Олійником, входить до складу Міжнародного комітету захисту Мілошевича. Програмна теза комітету полягає в тому, що не можна бомбити суверенну країну без оголошення війни і заарештовувати її президента, якщо він не військовополонений. Також піддаються критиці подвійні стандарти нового світового порядку: разом із Мілошевичем на лаві підсудних має сидіти Білл Клінтон.
Окрім магістральної — драматургічної — лінії творчості Гарольда Пінтера, слід згадати про його талант поета-публіциста. Публікувати свої поетичні тексти нобеліант почав у 20-річному віці ще перед захоп­ленням драматургією. 2004 року митець отримує поетичну премію імені Вілфреда Овена за антиамериканську збірку поезій під промовистою назвою «Війна» (2003), в яку ввійшло сім віршів, написаних напередодні початку іракської кампанії, і один — присвячений війні в Перській затоці 1991 року. Антиамериканський пафос найкраще втілюється у коротенькому вірші «Демократія», зрозумілого без перекладу: «There’s no escape. ( The big pricks are out. ( They‘ll fuck everything in sight. ( Watch your back». 2002 року Пінтер залишає за собою ексклюзивні права на поетичну експресію і «чесне слово», пообіцявши більше не писати п’єс. Саме цього року в письменника виявили рак.
Коментуючи рішення Нобелівського ко­мітету, Пінтер обережно згадав власну по­літичну активність: «Я пишу п’єси вже близько 50 років, але я також дуже політич­но заангажований. Абсолютно не впевнений, чи цей чинник якось пов’язаний із премією». Йому самому хочеться в це вірити. А я абсолютно впевнений: великий драматург отримав Нобеля саме завдяки своїй ак­тивній і безкомпромісній політичній позиції. Адже, наприклад, за Стоппардом такої політичної завзятості не спостерігало­ся. Тому йому не світить Нобелівська премія. На жаль або на щастя. Але про це вже було.
Головне, щоб через рік на Гарольда Пінтера не знайшовся свій Кнут Анлунд?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво