Диво, що творить дива

Поділитися
У новорічні дні в дива не просто віриться — див хочеться, і то негайно. До Різдва ще можна потерпіт...
Собор Різдва Богородиці в смт Козельщина Полтавської області
Не менше вражала історія цього родинного скарбу. За одними переказами, дід підполковника по матері, запорозький писар Сіромаха, після розгрому Запорозької Січі за перехід на службу до російського війська не лише отримав 10 тисяч десятин угідь на Правобережжі, на землях запорозьких, а й був обвінчаний у Санкт-Петербурзі із фрейліною імператриці, італійкою з походження. В її посагу й була ікона (на думку фахівців, образ справді нагадує роботи італійських майстрів ХVІІІ ст.).

Та здавна існувала й інша версія походження фамільної коштовності. Начебто запорожець Дмитро Сіромаха отримав її як трофей після одного з походів на столицю Османської імперії — колись стольне місто православної Візантії. Напавши на Стамбул у мусульманське свято рамазан, коли турки молилися в мечетях, козаки підпалили місто з усіх боків і, викликавши паніку, визволили чимало невільників-християн та захопили багату здобич. В одній із мечетей — колишньому візантійському храмі святої Софії — у запалі бою якийсь козак рубонув по стіні, аж штукатурка посипалась. А з-під неї засяяла Матір Божа — у всипаному зірочками хітоні і з немовлятком Ісусом на руках: мабуть, хтось приховав так образ 1453 року, коли столиця Візантії не витримала облоги і впала під натиском мусульман. Саме цю ікону й вибрав собі писар коша Запорозького, відмовившись від парчевого килима-покривала, який радили йому взяти побратими.

І хоч є сумніви в належності ікони до ХV століття, проте ця родинна легенда така героїчна, що охочіше віриться в неї, — інакше чому б так дивно склалася дальша історія сімейної реліквії?!

Капністи були щасливою родиною. Але 1880 року одна з чотирьох доньок, 14-річна Марія, вивихнула ногу. Лікарі запевнили, що нічого серйозного немає, і порадили гіпсову пов’язку. Попри суворе дотримання їхніх рекомендацій, невдовзі в дівчинки викривилася й друга нога, з’явилися вивихи в плечових та стегновому суглобах, зникла чутливість у ногах і руках. Будь-який дотик, стук і навіть гучна розмова поруч викликали у хворої нестерпний біль у спині й хребті. Лікарі діагностували захворювання спинного мозку, природні вивихи кісток, істерію. Розчарувавшись у місцевих ескулапах, згорьовані батьки запрошували найвідоміших фахівців із Росії, Німеччини, Франції — та всі вони розводили руками: тут медицина безсила. Останньою надією був знаменитий французький хірург Шарко, який мав приїхати до Москви. Домовившись про консультацію, налаштувалися туди й Капністи. Перед важкою дорогою мати порадила доньці помолитися перед іконою Богоматері, яку особливо шанувала.

За сльозами Марійка не бачила ікони — проте протерла ризу на ній і почала палко просити Заступницю або забрати її до себе, або повернути здоров’я. Раптом хребет наче блискавкою розтяло: дівчинка закричала і знепритомніла. А коли прийшла до тями — відчула, що руки й ноги ожили. «Я зцілилася!» — гукала й плакала вона, і мати подумала, що донька збожеволіла від горя. Та все ж покликали лікаря, зняли гіпс — і Марійка ще на слабких ногах пройшлася по кімнаті! А до Москви їхала вже майже здорова.

Чутка про дивовижне зцілення юної графині, підтверджена розгубленими світилами медицини, враз облетіла Москву, і натовпи охочих побачити і дівчину, і ікону буквально штурмували готель, у якому зупинилися Капністи. А по поверненні додому сім’я опинилася в облозі віруючих з усієї округи, які йшли і йшли поклонитися святині. Довелося спорудити для неї капличку. Однак вона не вміщала натовпи молільників, які прибували щодня. 1881 року у Козельщині було закладено храм і створено православну общину сестер, при якій планувалося облаштувати людинолюбні установи: лікарню, школу та притулок для недужих. Адже до ікони привозили тяжкохворих, а невдовзі від багатьох із них надходили подячні листи з радісними повідомленнями чи й документальними підтвердженнями їхнього одужання. Коштом прочан за рік спорудили храм, але невдовзі й він став затісним для тисяч віруючих. Тож 1906 року на його місці постав собор Різдва Богородиці — один із найвеличніших на той час у всій Російській імперії.

Він і сьогодні вражає. «Архітектурою схожий на собор святого Петра в Римі», як писав Олесь Гончар, храм наче тягне до неба, у височінь, усе містечко. Власне, він і перетворив Козельщину на містечко. Жіночий монастир біля нього на початку ХХ століття став центром релігійного життя всієї округи. Адже чудотворна ікона Божої Матері мов магніт притягувала сотні тисяч богомольців. Саме з їхніх пожертв виростали собор, монастирські споруди і, так би мовити, формувалася навколишня інфраструктура: хтось же мав обслуговувати людей, котрі пливли сюди зусібіч. Було проведено водогін. Чимала відстань від найближчої залізничної станції — Кременчука — гальмувала велике будівництво: довелося зробити залізничну платформу в самій Козельщині. Саме сюди 18 травня 1904 року прибув імператор Микола ІІ із сином Олексієм: після огляду в Харкові військових частин, які вирушали на війну з Японією, він захотів помолитися перед чудотворним Козельщинським образом Божої Матері. Відвідав обитель, пожертвував 500 карбованців на монастирські школи та ще тисячу — на оздоблення собору. Гроші були не зайвими: тільки іконостас коштував 45 тисяч карбованців. Адже створений єпархіальним архітектором С.Носовим собор був гармонійним і довершеним не лише зовні, а й усередині: весь відкритий, без жодної колони, з чотирма величними арками, на яких трималася вся горішня частина зі склепінням.

Чи треба казати, що через якихось півтора десятка років зробили більшовики з біломармуровим іконостасом собору, вставками з коштовного бразильського оніксу, позолоченою карбівкою, царськими воротами з венеціанською мозаїкою, розписами знаменитого художника М.Мурашка та 89 іконами різної форми і розмірів авторства одного з найвідоміших іконописців того часу В.Гур’янова?! Пограбований, з обдертим начинням і розтрощеним іконостасом собор перетворили на райклуб, у монастирі розмістили різні установи. Перед закриттям монастиря копія чудотворного образу при центральному вході до обителі заплакала кривавими слізьми...

Нові часи були далекі від сентиментів і віри в чудеса. Кривавим котком пройшовся по долях священнослужителів Полтавщини 1938 рік. Під час війни собор спершу був більшовицькою в’язницею, в роки окупації — німецьким штабом. Після війни тут розмістили паливний склад. Він стояв без вікон, без дверей — велетенський навіс із запилюженим, продірявленим снарядами дахом, який заріс кущами й деревцями. У 60—70-ті роки радянська влада знову розпочала наступ на дивом уцілілі культові споруди. Козельщинський собор мали підірвати. Кому першому спала на думку ідея врятувати його, перетворивши на музей атеїзму, невідомо, однак до столиці дійшли такі пропозиції від архітекторів, активістів районного товариства охорони пам’яток історії та культури, залізничників — і зупинили лиховісний задум. Храм вирішили реставрувати. А у 80-х уже повіяли зовсім інші вітри.

Із 6 березня 1990 року — традиційного свята чудотворної Козельщинської ікони Божої Матері — почалося відродження собору. 1992 року тут знову почав діяти жіночий монастир. А 24 лютого 1993 року додому врочисто повернулася та сама чудотворна ікона Божої Матері, яку з 1929 року, з часу закриття монастиря, колишні його насельниці переховували у храмах Полтавщини, а згодом — у приватній київській квартирі. І знову потягнувся до ікони люд.

Бібліограф Валентина Іллівна Іванко, моя козельщинська супутниця, розповідає про своє навернення до віри:

— Як тільки ікона Божої Матері до монастирської церкви повернулася, то щонеділі проводилася служба на її честь. А я ж комуністка, атеїстка, в райкомі партії працювала, проте всі йдуть — і собі пішла. А в мене такі колонії бородавок були на руках — боялася книжки видавати, щоб на людей не перейшло. Вже й на п’ятах вони з’явилися, молода ще — а на каблук не стану. Ось прийшла вперше на службу, і як почали мене руки пекти! Я з церкви. А тут благочинний нагодився: «Куди ви? Пече? Це ж лікує!» Не вірю, але повернулася. Ще раз прийшла, ще... Дивлюся одного разу — руки потемніли. Здивувалася — ніби ж не вимастилася ніде. А вранці вмиваюся — що це? Руки чистісінькі! На п’ятки дивлюся — а вони, як у дитинки, гладенькі. Я до ліжка — ніде ні сліду! Тож коли мої донечки-близнючки захворіли на гнійну ангіну, температура під сорок, — то чоловік лікаря викликав, а я вже знала, куди бігти. Коли додому повернулася (а ми далеченько від храму живемо) — діти майже одужали. Вранці лікар повірити не міг: «Якби ж сам у вас не був, не бачив...»

Відтоді сумлінна прихожанка, Валентина Іллівна просить монастирську послушницю показати мені собор. Узимку в ньому служба не правиться: йде реставрація (як і колись будівництво — на добровільні пожертви благодійників). У соборі тихо, світло й просторо: білий мармур, ніжні салатовий та блакитний кольори стін і арок. На чільному місці — копія чудотворної ікони. Не закрита коштовним окладом, як оригінал у монастирській церкві, вона настільки красива, що неможливо відвести очей. Із собору довго не хочеться виходити: тут наче розлита благодать.

І ти розумієш, чому, коли з широкого церковного двору бачиш усю Козельщину, що виросла, як хліби з Ісусових рук, завдяки невеликій іконі, котра просто творить дива.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі