ДИТЯ ВИРОСЛО — ПРОДЮСЕР СТАЄ АРТИСТОМ - Культура - dt.ua

ДИТЯ ВИРОСЛО — ПРОДЮСЕР СТАЄ АРТИСТОМ

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

Президент групи компаній «Кінотавр», творець знаменитого однойменного фестивалю й інших не менш популярних кінофорумів Марк Рудінштейн представлення не потребує...

Президент групи компаній «Кінотавр», творець знаменитого однойменного фестивалю й інших не менш популярних кінофорумів Марк Рудінштейн представлення не потребує. Його і про нього добре знають далеко за межами кола любителів і шанувальників російського кіно у світі. Адже «Луна «Кінотавра» докотилося вже до Нью-Йорка. Та виявилося, Рудінштейну цього мало й дедалі частіше він став з’являтися на великому екрані в ролі актора. Спочатку — в епізодах. Згодом обсяг ролі став зростати. А торік відбулася прем’єра спектаклю «Губи» за мотивами роману В.Набокова «Камера обскура» у московському театрі «Луны». Там лауреат премії Фелліні Марк Рудінштейн блискуче виступив в одній із центральних ролей — друга головного героя Бруно, письменника Дітріха Зігелькранца, змінивши на сцені Ігоря Ліванова, що виконував цю роль.

Марк Григорович не лише цікаво зіграв характер свого героя, а й заспівав — адже «Губи» зроблено в жанрі мюзиклу. Можна говорити про недосконалість сценарної інтерпретації і слабості віршованого тексту, зробленого самим Сергієм Прохановим. Про деяку одноманітність музики Олександра Журбіна — все ж у мюзиклі є негласний закон: повинна запам’ятовуватися і стати хітовою хоча б одна арія чи мелодія. Та не можна не ставитися з повагою до творчої зухвалості Проханова, котрий наважився на такий експеримент у крихітному залі свого театру. Безумовною удачею спектаклю явилися двоє — гнучко артистичний, вокально обдарований заслужений артист Росії Євген Герчаков і наш дебютант — Марк Рудінштейн. Зараз у планах театру «Луны» і Сергія Проханова постановка «Короля Ліра», теж у жанрі мюзиклу, із запрошенням на головні ролі артистів, які зарекомендували себе за попередньою роботою. А спільна з Рудінштейном мрія — екранізувати «Губи», зробивши з них кінохіт. У всякому разі, кінотаврська публіка виставу, перенесену на велику сцену «Зимового театру», прийняла схвально.

— Марку Григоровичу, публіка давно вас знає як чудового організатора, адміністратора, продюсера, керівника крупних проектів, пов’язаних із кіно, які ви робите дуже артистично. І лише сьогодні ви прийшли до першоджерела — до акторської професії. Стали багато зніматися, вийшли на театральні підмостки і навіть заспівали. Чому раптом такий різкий поворот?

— Таке довге запитання і така коротка відповідь: так, щось нереалізоване було в моєму житті.

— Ви людина, котра звикла вибирати, тепер чекаєте, коли виберуть вас? Як виглядають справи в плані ролей сьогоднішніх і завтрашніх?

— По-перше, мене дійсно вибирають, і я відчуваю насолоду, що не мені доводиться приймати рішення, а хтось приймає рішення за мене. Я відчуваю насолоду, що ці 3—6 годин підлеглий, а не вирішую чиюсь долю, зарплату, не позбавляю роботи, когось не приймаю на службу. Це надзвичайний стан для людини, котра керує. Хоча все це до якоїсь міри, потім, можливо, відчую, що мені не подобається, коли мною керують. Я дуже благодатний матеріал. Все життя мріяв бути актором, із мене можна ліпити, що хочеш, хвицатися не стану.

— У вас незвичайно органічна акторська природа, це приваблює у вас режисерів?

— Для мене «органічно» означає, що людина зіграла сама себе. А коли людина зіграла сама себе, починаєш сумніватися, чи актор вона. Головне — зіграти когось, щось.

— Якби вам представилася можливість вибрати, що хотілося б зіграти?

— Фіналом мого акторського життя бачу роль Тев’є в «Поминальній молитві».

— Не боїтеся конкуренції, того, що цю роль пам’ятають і знають за виконанням Євгена Леонова, Богдана Ступки?

— Я благаю Захарова, навіть заплатив би гроші, якби він витратив час, аби увести мене в цю виставу. Річ у тім, що дуже багато знаю про це. Любов до Леонова була святою для мене. Я бачив Стеблова в цьому спектаклі і зрозумів, що, за всієї поваги до нього, він не зміг зробити те, що зробив Євген Павлович, котрий теж про це щось знав. Неможливо зіграти Тев’є-молочника, не знаючи цього «щось», це на генетичному рівні.

— Колись при вступі в театральний інститут було таке поняття «яскраво індивідуальна зовнішність». Клеймо ставилося на абітурієнта і йому «нічого було робити в російському театрі». Дуже часто це бувало. У вас яскраво індивідуальна зовнішність. Не боїтеся, що режисери будуть лише від цього відпихатися і пропонувати вам ролі?

— Із того, що сьогодні запропоновано, не бачу небезпеки. Граю письменника-іммігранта, людину слабку, талановиту, але старіючу. Граю олігарха, багатого, процвітаючого, без всяких емоцій, котрий завойовує свої ділянки життя. У фільмі «Важкий пісок» гратиму, у Засєєва в «Елеонорі» уже зіграв єврейського главу сім’ї, маленького чоловічка, котрого змело безжалісною машиною знищення. Це геть різнопланові речі. Тож тільки використання «мого обличчя» поки мені не загрожує.

— Сьогодні ви вибрали театральним режисером Сергія Проханова й успішно працюєте в його театрі «Луны». З ким із театральних режисерів хотілося б попрацювати?

— Звісно, Захаров із задоволенням зустрівся б на сцені, із Догілевою, вона, на мій погляд, дуже цікаво працює як постановник.

— Проблема сьогоднішнього театру, так само як і кіно — драматургія. Чи є у вас у класиці або в сучасній драматургії якісь пріоритети, які ви вважаєте актуальними і цікавими на даний момент?

— З класики, якщо взяти Чехова, то хотів би зіграти Іванова, це мені цікаво за своєю природою. Я не взяв би ні «Чайку», ні інше. За час постановок «Чайки» не бачу жодної вдалої. Що хочете робіть — наливайте басейни, ставте справжні дерева. Шекспір цікавий масштабністю, тема короля Ліра мені близька, оскільки я по життю людина, котра роздає все, що в неї є, не думаючи навіть про дах над головою. Це окрема робота. А в сучасній драматургії поки що лихо. Начебто є цікаві автори, але те, що робить режисер на сцені, перетворює п’єси на ніщо. Мені страшенно подобається, як працює Козак (Академія сміху) — цікаві п’єси, цікава постановка, подобається, як уже говорилося, Таня Догілєва. Бога тут немає сьогодні, частіше за все створюються міфи. От міф — Акунін. Страшно подумати, що звичайний здібний письменник перетворюється на якусь легенду, а за цим ні в літературі, ні в кіно (подивимося ще, що в театрі буде) нічого не стоїть. Може, це й правильно, але за цим не він стоїть, а, може, гарна компанія.

— Від актора потрібна постійна робота над собою, не лише духовна, а й суто фізична. Актор має бути у формі, щоб витримувати великі фізичні навантаження. Як проходить цей процес у вас і наскільки вистачає часу?

— Страшенно втомлююся після спектаклю. Почуваюся розбитим, як людина, котра вперше розвантажила вагон вугілля. Не можу сказати, що не займаюся спортом. Граю в теніс, наприклад, але щойно закривається завіса, відчуваю нелюдську втому: не ходять ноги, ледве тримаю спину. Я починаю розуміти, що сценічне навантаження — це вам не футбол і не хокей, там тіло треноване, а тут зіштовхуєшся з якоюсь новою технологією рухів. Утомлююся неймовірно й іноді тривожуся, чи вистачить мені фізичних сил далі існувати на сцені.

— А у вас є спеціальна система, аби готувати себе до виходу на сцену?

— Поки ні. Немає навіть системи настроювання голосу. Вони усі розспівуються, а я кажу: «Ну, зроблю «О-о-о!» і «А!» — і що від цього зміниться? Я й так добре співаю».

— Окрім дитячої мрії, що стало спонукальним мотивом для такої різкої зміни діяльності?

— Інтерес до мене, що пов’язаний з організацією фестивалю «Кінотавр», дратує, ця увага до адміністратора, котрий зробив фестиваль, настільки перебільшена, що боюся, піду з цього життя адміністратором «Кінотавра». А в мені набагато більше закладено, тож стрімко хочу втекти від цього «тавра», від цієї програми, закладеної навколо мене. І коли з’явилася перша можливість і посипалися інші пропозиції, схопився за це рятівне коло.

— Глибоко переконана, машина «Кінотавра», точніше, команда працює, але все ж за «Кінотавром» ваша особистість — це ваше дітище.

— Ми народжуємо дітей, а після 16 років вони починають самостійне життя, окремо від батьків. Ця дитина улюблена, але доросла. Звісно, уболіватиму, коли щось у нього не ладнатиметься. Але безглуздо, та й сил немає виховувати повнолітню, самостійну особистість.

Київська публіка не дуже розпещена новинками російського кіно на великому екрані. Виправити це вирішила компанія «Альянс Шатро» на чолі з Оленою Волошиною, котра домовилася з Марком Рудінштейном щомісяця проводити в Києві у Великому залі «Кінопалацу», керівники якого з задоволенням підтримали цю ідею, «Відлуння «Кінотавра», представляючи щомісяця фільми-призери фестивалю. Перша прем’єра відбудеться 29 вересня. Це буде фільм Валерія Тодоровського «Коханець», який здобув головний приз «Кінотавра — 2002». Буде багато знайомств і сюрпризів, що не відбулися б без підтримки ексклюзивного спонсора цієї першої акції — торгової марки «Олімп» і хлібосольної кулінарної розкоші ресторану «Сім-Сім». Зустрінемося в кіно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво