Диригент Володимир Шейко: «В оркестрі не хочу керувати рабами, хочу працювати з колегами» - Культура - dt.ua

Диригент Володимир Шейко: «В оркестрі не хочу керувати рабами, хочу працювати з колегами»

10 серпня, 2012, 12:29 Роздрукувати Випуск №27, 10 серпня-17 серпня

Ми справді поставили собі мету «візуалізувати» симфонічну музику. Для цього використовуємо прийоми кінематографічні.

Відомий український диригент Володимир Шейко вже сім років очолює Заслужений академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України. Він також директор об’єднання художніх колективів «Музика». А до цього — київська державна консерваторія… І саме Шейко, по суті, став останнім учнем геніального Стефана Турчака. 

Після розпаду Радянського Союзу Володимир Олександрович створив перший у країні недержавний симфонічний оркестр «Україна». З середини 90-х він десять років пропрацював головним диригентом Київської оперети (близько 15 постановок). 

І ось новий виток його кар’єри… Сьогодні п. Шейко разом зі своїм оркестром захопився ідеєю «візуалізації» симфонічної музики. Про що й розповів в інтерв’ю DT.UA

— Ми справді поставили собі мету «візуалізувати» симфонічну музику, — розповідає Володимир ШЕЙКО. — Для цього використовуємо прийоми кінематографічні. Наприклад, був такий фільм «Дитячі сни» — автобіографічний твір для хору, солістів та оркестру. Проект, створений об’єднанням «Музика», симфонічним оркестром, радіокомпанією і Першим національним телеканалом. В основі — твір композитора Олександра Яковчука, який повернувся з еміграції і зараз працює в консерваторії… 

До речі, на всьому пострадянському просторі це був єдиний твір на тему війни, написаний у наш час. 

Ми переглянули близько 50 хронікально-документальних фільмів і зробили відеоряд. Причому музика в цій ситуації була головним носієм подій. А кіно відводилася другорядна функція — візуалізації. 

Наступний композиторський твір, на який зробили візуалізацію, — «Сон» Ігоря Щербакова. Тут розкрито тему Голодомору

А потім впровадили постійний проект із Першим національним телеканалом і Першим каналом Українського радіо під назвою «Мистецькі історії». Усі дев’ять таких історій стосуються культурних цінностей України. Це музика і епохи бароко («Барвистий цвіт музичного бароко»), і українського кіно. Великий проект присвячений Миколі Лисенку з участю десяти солістів Національної опери. 

«Мистецькі історії» — не держзамовлення, а людська і творча ініціатива. Окремого фінансування для цього проекту немає, це просто наша робота...

Ми ж звикли до того, що класика — неформат і розумним бути — неформат… Формат тільки те, що раніше було на задвірках. Нині формат — це споживання грошей, але ж так можна скотитися до повної деградації суспільства! 

Уже готові музичні фільми йдуть на Першому національному в прайм-таймі, а після цього — на каналі «Культура». Всі ці проекти записуються у Великій концертній студії звукозапису творчого об’єднання «Музика». 

Наступний наш задум у рамках «Мистецьких історій» буде джазовим і відбудеться 19 вересня. Радіокомпанія запрошує до Києва Європейський джаз-оркестр, створений під егідою Європейського союзу мовників. Буде два концерти оркестру зі струнною групою нашого симфонічного оркестру. Аранжуванням усієї музики для цього проекту займався Ігор Стецюк. 

— Володимире Олександровичу, повернімося до витоків вашої роботи в оркестрі Національної радіокомпанії… З чого доводилося починати? Що було найскладнішим? 

— Я прийшов у цей симфонічний оркестр як кризовий менеджер. Поки що в мене вийшло щось зрушити — і це тішить. Доводиться йти з роботи о 22.00, а приходити вдосвіта. 

Адже для того, щоб зібрати оркестр воєдино, потрібні або дуже великі гроші, або дуже велике бажання. Превалює друге. 

Спочатку була велика плинність кадрів. Тепер усі місця  зайняті. Люди хочуть працювати в Симфонічному оркестрі НРКУ, незважаючи на невисоку оплату. 

— Сьогодні багато українських диригентів скаржаться, що гастролювати дуже важко, — немає коштів, не завжди в маленьких українських містах заповнюються зали на концертах симфонічної музики… 

— По-різному буває… Наприклад, тільки за останні чотири роки колектив побував із гастролями в 10 країнах Азії і Європи — Південній Кореї, Ірані, Іспанії, Італії, Португалії, Голландії, Бельгії, Польщі… Причому виступали в престижних залах — Концертгебау (Амстердам), Де Доелен (Роттердам), Зал Королеви Єлизавети (Антверпен), Філармонія Люксембургу (Люксембург), Філармонія Народова (Варшава), Аудіторіо Національ де Музіка і Театро Монументаль (Мадрид)... У Південній Кореї ми дали 72 концерти. Тільки в Іспанії бували десять разів… 

Це велика праця. Знадобилося багато зусиль після шести років невиїзду. І це дало користь. І потім… Багато чого ми зробили і в Україні. Наприклад, часто виступаємо з концертами в Національній філармонії. Відіграли «Віденські бали» в опері… Також там виконали твір «Карміна Бурана» Карла Орфа… 

— Кажуть, у вас є своя авторська версія «Карміни Бурани»? 

— Так, тому що це ораторія, тобто твір для хору, оркестру і солістів з виставою на сцені. Але якою саме ця вистава має бути, композитор — Карл Орф — не написав. Він лише вказав якісь «марки» — мовляв, не даю ніякого лібрето, на що наштовхне вас моя музика, те і втілюйте. Ось я й придумав історію, додав персонажей. З нами працював балет «Сузір’я Аніко»… 

— Продовжимо тему гастролей симфонічних оркестрів українськими містами… 

— На жаль, у нас в Україні в масовому розумінні оркестри не популярні. Ми прийшли до такої системи освіти, коли, працюючи з молодими, бачимо, що вони абсолютно не підготовлені. Як відомо, у Національній філармонії 500 місць. Відбувається десь два-три симфонічних концерти на тиждень — і це щастя! Але зал не заповнений ущерть. А в залах, що в Кореї, що в Іспанії, на 2—3 тис. або навіть 5 тис. місць скрізь аншлаги! 

Об 11.30 у неділю в Барселоні грали «Реквієм» Верді… Ну, думаю, хто прийде? У залі ж на 6 тис. місць — було «темно» від глядачів. На гастролях в Іспанії ми їздили «човниками» — Барселона—Мадрид, Мадрид—Барселона… І вже почали впізнавати людей, які приходили до нас на концерти, тому що давали в Барселоні в залі Палау де ла Музіка Каталана шість днів одну й ту саму програму. Причому квитки на наш оркестр коштували удвічі дорожче, ніж на Національний оркестр Іспанії. На нашому концерті була навіть королева Іспанії зі своїм почтом.

— І все ж багато молодих людей з-за кордону хочуть отримати музичну освіту саме в Україні? 

— Так, це парадокс… Іноземні музиканти навчаються в нас музики! Хоча як це в нас усе виживає? Незрозуміло! Адже школа й ентузіазм колись закінчаться… У Сицилії я заїхав поміняти колодки у звичайну автомайстерню. І мій колега звернувся до мене — «маестро»… Звичайний сицилієць відразу ожив. Тому що «маестро», «опера», «тенор» — для них код, символи національного поклоніння самим собі. Те, що високо представляє націю. 

— Скільки людей сьогодні у вашому оркестрі? 

— 88. Це справді великий колектив. І всі — дуже хороші музиканти. Спонсорів і меценатів у нас немає. Все на ентузіазмі й самовіддачі людей, котрі в цьому беруть участь. Наші виступи-записи проходять у вигляді концертів, квитків на які не продаємо, — є лише запрошення та афіші. 

Що стосується віку музикантів, то можна сказати, що загалом оркестр молодий. Тішить, що кількість чоловіків-музикантів у струнних різко збільшилася. А це дуже важливо. Коли я прийшов, у нас у перших скрипках був лише один скрипаль! Решта — дами. Але ж, попри всю любов та повагу до прекрасної статі, чоловіча енергетика в оркестрі ще як потрібна! Не тільки в духових, а й у струнних групах. Тож баланс дотримується, на думку багатьох, у колективі хороший клімат.

— У Федеріко Фелліні є відомий фільм «Репетиція оркестру», в якому дано модель відносин диригента й оркестрантів… 

— Розумію, на що ви натякаєте. Є один аспект, який мене все життя як виручав, так і був бичем... Внутрішньо я великий демократ. Часто кажу музикантам, що не хочу керувати рабами, а хочу працювати з колегами. У мене немає зарплатних страшилок… Завжди працював із найкращими музикантами колегіально. Спочатку тому, що був молодий і недосвідчений. А потім мені довелося десять  років працювати головним диригентом театру оперети. 

— Ви також два роки стажувалися у Большому театрі Росії. Не виникало бажання прописатися там? 

— Ні, в Росію не хочу. Большой театр — це велика махина і ще більша морока. Чим більший театр, тим більше виробництва. Там близько 3000 осіб. У нас вистачає роботи і без театру. 

— А в європейські оркестри запрошували попрацювати  довше? 

— Мені творчо комфортно й тут... Італійці неодноразово казали: «Ви так граєте, навчіть нас музики. У нас так уже давно не грають!». За кордоном дуже часто оркестри добре грають саме технічно. Там є директор, арт-директор, постійно змінюються виконавці. Тому при хорошому наборі музикантів вони грають досить пристойно… Але… Як правило, у таких оркестрах не буває емоційної одностайності, як у наших колективах. Не можу пояснити, що в нас спрацьовує. З нашими музикантами мені працювати приємно. Віддача в них більша, ніж в іноземців. Хоча є й протилежні приклади… Мені довелося працювати з оркестром Алжиру, вони приїхали сюди, ми дали концерт у Національній філармонії. Отож, алжирські музиканти так зіграли увертюру з «Наталки Полтавки», що всі ойкнули! Це було так щиро, так відкрито, так соковито! Хоча працювати мені з ними довелося важко — вони досить емоційні південні люди... 

Мені дуже пощастило на вчителів. Як хормейстер у консерваторії я навчався у Льва Венедиктова. А з диригування був останнім студентом Стефана Турчака. Мене це в житті творчо рятувало. У різних конфліктних ситуаціях освіта і вміння були моїм рятівним колом. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво