Державний реєстр книжкових пам’яток України: сон тривалістю вісім років...

Ось уже понад 15 років у рамках ЮНЕСКО працює унікальна міжнародна програма, яка дає змогу не тільки відстежити еволюцію людської думки і побачити рух хронографа часу, а й зібрати воєдино найбільш значущу для людства документальну спадщину. «Пам’ять світу»... Сьогодні в її реєстрі майже 160 надзвичайно цінних документів, серед яких і оригінальні грамофонні платівки із записом музики уругвайського композитора Карлоса Гарделя, і золоті списки імператорських іспитів часів династії Цін; листування і рукописи Ганса Крістіана Андерсена; єменські рукописи VII і VIII століть н.е. з фрагментами з Корану, написані найдавнішим арабським алфавітом (виявлені 1972 року під час ремонту однієї зі стін Великої мечеті Ємена, яка була зруйнована внаслідок проливних дощів); архіви родини Альфреда Нобеля; знаменитий фінікійський алфавіт, зображений на саркофазі Ахірама (XII століття до н.е.), який став основою для багатьох інших алфавітів; книга «Джикджі», у якій викладено основи вчення дзен-буддизму, надрукована корейськими священнослужителями в 70-х роках ХIV століття за тією ж технологією, за якою через 80 років Йоганн Гутенберг видрукує свою знамениту Біблію; і 1405 унікальних для світового синематографа фільмів братів Люм’єр; збірники ведійських текстів, що датуються 1800—1500 рр. до н.е. і несуть, на думку індуїстів, таємне вчення; і 200 тисяч стародруків з міста Томбукту в Малі (папір, бараняча шкура, кора, лопаткові кістки верблюдів), у яких розповідається про управління, шкоду паління, застосування лікарських трав і зберігаються колосальні знання з правознавства, теології, граматики, математики...

Дехто називає «Пам’ять світу» парасольковою програмою, маючи на увазі ті надзвичайні для такого масштабного проекту всеосяжність і легкість, із якими їй вдасться об’єднувати різнома­нітні знання та наукові дисципліни, сплітати в єдину канву роботу фахівців різного профілю. Її завдання — не тільки тривіальне врахування і забезпечення схоронності документальної спадщини, а й активна її популяризація. Слід віддати їм належне, представники ЮНЕСКО постійно акцентують увагу на тому, що кінце­ва мета програми — відкрити все те, що раніше зберігалося за сімома замками і було доступне лише вибраним. Скажімо, ви захотіли оглянути середньовічні медичні і фармацевтичні рукописи або ознайомитися з одним із найбільш ранніх свідчень поширення християнства серед слов’ян — знаменитим Супрасльським рукописом? Що ж, навіть якщо ви знайдете час і гроші для таких захоплюючих поїздок, ніхто не гарантує вам привітного прийому і відкритих фондів. У кращому разі, ще до поїздки вам доведеться надати масу рекомендаційно-мотиваційних документів, які під­тверджуватимуть ваш науковий статус і пояснюватимуть інтерес до цих документів. Нескінченний ряд замків? Круглі сліди нечітких печаток? А тим часом «зберігання культури не є ні додатковим навантаженням для багатих, ні непотрібною розкішшю для бідних: ця діяльність має загальне й основоположне значення для виживання і піднесення людського духу» — так сказано в загальному керівництві ЮНЕСКО зі збереження документальної спадщини. А це означає, що прямий шлях до забезпечення загального доступу до найцінніших документів нині лежить через оцифровування і мікрофільмування. Вже не перший рік ідейні натхнен­ники програми як ознайомлювальну «вітрину» використовують канали Інтернету і успішно працюють над електронними носіями. Документальна спадщина людства справді надто вразлива. Рідкісні тексти й цінні мініатюри не можна цілодобово видавати, проте з ними можна працювати віртуально. Дуже просто, ефективно й маловитратно. На сьогодні це єдина можливість пустити вміст неоціненних джерел мудрості і краси «в народ», не затьмаривши при цьо­му їхнього витонченого мерехтливого світла, не пошкодивши розкішних шат.

Долучення до програми «Па­м’ять світу» — високий політ для фондотримачів будь-якої країни, до нього вони готуються роками. І наша держава — не виняток. Ще 1992 року Кабмін затвердив відповідне «Положення про Державний реєстр національної культурної спадщини», що ставив за мету облік об’єктів матеріальної і духовної культури виняткової історичної, наукової, художньої або іншої культурної вартості, які мають важливе значення для українського народу і визначають його внесок у світову культурну спадщину. Через сім років той-таки Кабмін затвердив доленосну для фондів України «Програму збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000—2005 рр.», яка розроблялася з урахуванням усіх рекомендацій Генеральної конференції ЮНЕСКО в рамках програми «Пам’ять світу». Саме відтоді Україна почала займатися своїм золотим горшком, саме з того моменту на державному рівні вона захотіла роздивитися те, на чому сиділа століттями, що так старанно ховала від самої себе. Сповнені сил та ентузіазму, ми побігли, але хаотичність і роз’єднаність наших дій ні до чого не привели: ми загубилися, навіть не встигнувши як слід відбігти від задекларованого аркуша паперу.

У рамках Програми збереження фондів на Національну парламентську бібліотеку України (НПБУ) та інші провідні бібліотеки країни (серед яких і На­ціональна бібліотека ім. В.Вернад­ського (НБУВ), і Державна історична бібліотека (ДІБУ) на корпоративних засадах було покладено роботу зі створення Держав­ного реєстру національної культурної спадщини, зокрема Державного реєстру книжкових пам’яток України. (Щоправда, бібліофіли не дуже дотримуються тер­міна «книжкові пам’ятки», а воліють називати всі рукописні видання і стародруки, книжкові колекції, котрі мають визначні духовні, естетичні, поліграфічні або документальні властивості, просто рідкісними і цінними виданнями).

«Ліворуч — інкунабулу, праворуч — палеотип?»

Згідно з міждержавним стандартом про книжкові пам’ятки, підписаним свого часу й Україною, при виявленні книжкових пам’яток застосовують такі три основні критерії: хронологічний (дивляться на вік документа, наприклад усі рукописні книги до кінця ХVI століття включно вважаються пам’ятками світового значення), соціально-ціннісний (оцінюють унікальність і колекційність документа), кількісний (враховують поширеність та рідкісність). Передбачалося, що будь-який фондотримач (бібліотека, музей чи архів), відповідно до «Інструкції про порядок відбору рукописних книг, рідкісних і цінних видань з бібліотечних фондів у Державний реєстр національної культурної спадщини» від 2001 року, відбиратиме зі своїх фондів рідкісні і цінні документи, зокрема й рукописні матеріали, які потенційно є пам’ятками світового значення, і вноситиме дані про них у Реєстр. Останній мав фіксувати тільки короткі бібліографічні відомості. У сконцентрованому вигляді він покликаний був показати, скільки примірників, наприклад, знаменитої Острозької Біблії є в нас в Україні і де саме вони зберігаються. Фактично, статус пам’ятки Державного реєстру — це ідеальна охоронна грамота для будь-якого зібрання чи документа. У перспективі навіть для дозволу на вивезення тієї чи іншої книги за кордон основним аргументом буде наявність інформації про те, входить цей примірник до Державного реєстру національної культурної спадщини чи ні (вилучення книжкової пам’ятки з фонду через її моральну або фізичну зношеність внаслідок природного старіння матеріалів забороняється).

Відповідно до Інструкції з від­бору документів, усі книжкові пам’ятки поділяються на такі категорії: рукописні книги до XVII сто­ліття включно (всі), а починаючи з XVIII століття — лише унікальні, з урахуванням особливостей письма, матеріалів, мови, оформлення та змісту; всі інкунабули (книги, видані на початковому етапі друкарства — до 1500 року) і палеотипи (умовна назва європейських друкованих книг, виданих у часовий період із 1501 по 1550 р.), іноземні старо­друки до 1800 р.; всі видання, надру­ковані глаголицею та кирилицею, — до 1800 р., видання, надру­ковані гражданським шрифтом (включно з періодикою), — до 1830 р.; українські видання до 1860 р.; видання, відібрані на основі експертної оцінки: українські за 1861—1945 р., російські — за 1831—1925 р., іноземні — за 1801—1900 р. Деякі видання можуть підпадати під критерії одразу кількох баз, але публікувати їх, за словами експертів, у будь-якому разі, потрібно тільки один раз, тому що Реєстр — це виключно обліковий документ, хоча і загальнодержавного значення. І потрібен він не тільки для науко­вих досліджень фахівцям різних галузей, не тільки представникам митниці та фахівцям з антикварної і букіністичної книжок, а й міжнародному статусу України. По правді, варто сказати, що наш золотий горщик і його вміст уже давно слід було б ретельно зважити і всебічно описати. В наших архівних, музейних і бібліотечних фондах справді є речі, які вражають, тільки ж не буває все так гладко, тому ми досі активніше гортаємо закордонні каталоги з рукописної книги і старо­друків, аніж заглядаємо до власної скарбниці. Хоча не скажеш, що вона бідна. Під час упоряд­кування Програми збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000 — 2005 рр. було підра­ховано приблизний обсяг дер­жав­них бібліотечних фондів України, в результаті чого ми отримали
60 млн. документів XV— X сто­літь, причому два мільйони (!) з них потенційно були зараховані до рідкісної і цінної документальної спадщини. Якщо говорити про фінанси, то сумарний обсяг фінансування Програми успішно був втиснутий у рамки смішної для такого проекту цифри і становив майже 11 тисяч гри­вень (причому тільки 2003 року фондотримачі побачили 100% фінансування). Основна відповідальність за виконання програмних цілей і завдань покладалася на Мінкультури, Головний архів і Національну академію наук, що призвело до конфронтації між ними. І хоча офіційно їхні стосунки цілком пристойні, питання повноважень, обов’язків та відповідальності стоять між ними, як канатохідці на канаті.

«Книжкова арифметика: скрупульозний підрахунок документальної одиниці»

Свого часу Мінкультури спромоглося простимулювати це питання, наприклад придбало в Росії спеціальну програму ІРБІС і роздало її основним учасникам проекту. Правда, вона, як запевняли останні, виявилася неадаптованою під наш Державний реєстр. А технічного координатора робіт, який зміг би адаптувати її під український Реєстр, як не було, так немає й досі. Але найцікавіше в історії з золотим горшком, мабуть, те, що офіційно дія Програми закінчилася ще 2005 року, хоча Державний реєстр книжкових пам’яток України не тільки не був завершений, а навіть не дійшов до середини. Сьогодні в нас описано менше 10% (!) документальної спадщини, незважаючи на те, що із закінченням терміну дії Програми роботу над створенням Реєстру ніхто з учасників не відклав. Правда, за словами фахівців, за п’ятирічний термін перевірити ще раз або переописати, ввести в бази даних, відредагувати і об’єднати майже 2 млн. описів книжкових пам’яток, навіть за наявності достатніх коштів, неможливо. Чому? По-перше, давню книгу треба вивчати з допомогою книги: для кваліфікованого опису потрібні різноманітні спеціалізовані довід­ники, що є далеко не в кожній бібліотеці. По-друге, потенційно, щоб працювати на Реєстр, давні книги треба вміти читати, знати латинську, грецьку, старослов’янсь­ку мови, розуміти німецьку готику тощо, тобто бути фахівцем вищого рівня, а таких в Україні нині одиниці. По-третє, щоб повністю віддатися науковому опису для Реєстру, фахівець не повинен уривати час на свою основну роботу: комплектацію фон­дів, обслуговування, створення внутрішніх каталогів, знепилювання документів, на контроль за мікологічним та фізичним станом фондів, консультації, виставки, наукову працю тощо. Але це все «деталі». Головне питання нині полягає в тому, щоб робота всеукраїнського масштабу й далі рухалася вперед.

Як мовилося раніше, всі бібліотеки (архіви, музеї) працюють над Реєстром без урізання своїх основних функцій і обсягів щоденної роботи. За попередніми підрахунками, всеукраїнський депозитарій історичної літератури — Державна історична бібліотека має приблизно 100 тисяч (!) документів, які потрібно відібрати з 800-тисячного фонду і внести до Реєстру. В Інституті рукопису бібліотеки Вернадського роз­раховують на 400 тисяч записів, причому тільки у відділі стародруків та рідкісних видань станом на 1 липня 2007 року уже внесено 488 інкунабул (усі), 2306 палеотипів (усі), 489 кириличних стародруків XV—XVII століт­тя (всі), 4963 видання гражданського друку і 4831 рідкісне видання XIX—XX століття, тобто загалом 13077 одиниць документальної спадщини. Парламентська бібліотека, через нечисленність рідкісних і цінних видань у своїх фондах, уже підготувала відповід­ні каталоги з видань, надрукованих кирилицею та гражданським шрифтом.

У фондах трьох головних київських бібліотек зберігаються надзвичайно рідкісні прижиттєві видання класиків худож­ньої літератури, наукових світил, автографи, книжки з екслібрисами, видання знаменитих голланд­ців Ельзевірів, стародруки латинською, німецькою, французькою, польською та іншими мовами, бібліотеки Києво-Печерської лав­ри, Софійського собору і безліч інших зібрань; розкішні «підносні» видання, монографії відомих дослідників і мистецтвознавців, документи, надруковані на нетрадиційних матеріалах, незвичних форматів і форм. За змістом це наукові праці, історичні роботи, навчальна і художня література, вишукані колекції з теорії та історії образотворчого мистецтва, короткі повчання, богослужбова і літургійна література. І як­що не подбати про збереження цих документів, то цілком можливо, що вони остаточно «заснуть» на затишних полич­ках антикварних шаф державних сховищ, так і не ставши перлинами світової спадщини.

Але матеріал про перипетії створення Державного реєстру книжкових пам’яток України був би неповним, якби представники трьох головних київських бібліотек (як одні з основних учасників проекту) не погодилися прокоментувати ситуацію, що склалася навколо Реєстру. Виконуюча обо­в’яз­ки завідувача відділу рідкісних і цінних книг НПБУ ФЛЕГОНТОВА Ніла Георгіїв­на:

— На сьогодні в бібліотеках України вже описано близько 45 тисяч книг — це лише 6% від передбачуваної кількості документів, які підлягають внесенню до Реєстру.

— А скільки вже описано саме НПБУ?

— Ви знаєте, у нас фонд невеликий. Ми почали формуватися тільки після війни. Книг, надрукованих гражданським шрифтом, — 489, і 87 книг, надрукованих кирилицею. Всі вони вже підготовлені для внесення до Реєстру. Ще не вирішено питання про сучасні книжки. Ос­кільки Міністерство культури і туризму призначило нас методичним центром, то й тепер ми продовжуємо готувати всі методичні матеріали, проводимо консультації для бібліотек. І хоча фінансування програми припинилося, бібліотеки продовжують працювати над Держав­ним реєстром.

— Отож Парламентська бібліотека вже виконала своє зав­дання щодо своїх фондів?

— Так.

— А ви якось контролюєте роботу інших бібліотек?

— Функції безпосереднього контролю в нас немає. Ми контролюємо виконання Інструкції з порядку відбору рукописних книг, рідкісних і цінних видань з бібліотечних фондів до Реєстру.

— А в кого такі функції є? Хто повинен контролювати процес внесення документів у Держав­ний реєстр?

— Ми не маємо грошей, про який контроль можна говорити?

— Якщо припустити, що в найближчому майбутньому ці гроші з’являться, то на кого буде покладено функції контролю і якими методами він здійснюватиметься?

— Не знаю. Але державні проблеми не повинні вирішуватися силами бібліотечних працівників.

— Ніло Георгіївно, коли може бути створений Реєстр?

— За п’ять років ми внесли тільки 6% книг... Ефективність роботи бібліотечних працівників безпосередньо залежить від коштів, які зможуть виділяти на подальшу реалізацію цієї програми. Ми вносимо відомості, пишемо методички у свій робочий час. Те, що ми можемо зробити без фінансування, ми продовжуємо робити. Головне питання сьогодні в тому, щоб при Мінкультури створити міжвідомчу робочу групу. Тільки тепер у наших областях почався процес комп’ютеризації. А хіба таку роботу можна виконувати без комп’ютера? На нинішньому етапі ми намагаємося бодай формувати бази даних, які згодом можна буде «злити».

Заступник директора з наукової роботи ДІБУ СКОРОХВАТОВА Алла Віталіївна:

— Скільки ваших працівників описують книги для Держав­ного реєстру?

— У нашій бібліотеці цим питанням займаються всі відділи-фондотримачі. Але люди працюють над програмою лише у вільний час. Поки що весь процес наукового опису і каталогізації тримається на голому ентузіазмі. За два роки ми описали майже 20 тисяч документів із запланованих 100 тисяч. Ми можемо зробити повну каталогізацію всіх документів за три роки, але тільки за умови, що для роботи над Реєстром нам виділять 16 штатних одиниць.

— Раніше ви говорили, що питання про те, чи варто озвучувати місцезнаходження тієї або іншої книги чи рукопису з Державного реєстру, все ще відкрите. Я так розумію, що це пов’язано з крадіжками?

— Так, ідеться тільки про збереження фондів.

— По-моєму, в інших європейських країнах не тільки практикують вказування місце­знаходження унікальних документів із державних бібліотек, а й відкрито називають імена приватних власників у відповідних каталогах...

— Це так. Але, не забувайте, що там виділяються добрі гроші на збереження.

— Скажіть, чи об’єднуватимуться у вас в єдиний фонд уже внесені до Реєстру книги й рукописи?

— На жаль, у нас немає для цього приміщень. Якби були — тоді так. Ми вирішили, що на картці з описом книги робитимемо спеціальну позначку про те, що видання — книжкова пам’ятка. Якщо книга в єдиному примірнику — будемо вилучати з користування.

Ви знаєте, що на сьогодні програма про книжкові пам’ят­ки України офіційно закінчена, але насправді роботу ще ніхто не завершив. Кожну книгу відкривають, вивчають, описують — це цікавий, але надзвичайно тривалий процес. Це робота на десятиліття. Нині вона рухається тільки завдяки ентузіазмові й зацікавленості працівни­-
ків бібліотек. Поки що в долі Реєстру національної культурної спадщини більше запитань, аніж відповідей. На мій по-
гляд, нині відділ бібліотек Мін­культури повинен довести до міністра культури, що ця програма дуже важлива і вкрай потрібна для України.

Доктор історичних наук, професор, завідувач відділу стародруків і рідкісних видань НБУВ КОВАЛЬЧУК Галина Іванівна:

— Хочу, аби ви розуміли складність роботи. Сам Реєстр — це список. Але, щоб внести у нього дані, потрібно виконати серйозну наукову роботу, зробити докладний опис книги. Описувати рукописні книги починали ще у 20-х роках минулого століття, але під час підготовки друкованих каталогів нині з’ясувалося, що багато цих описів неправильні. Їх потрібно переробляти.

Ніхто в повному обсязі не володіє інформацією, які саме скарби ми маємо в державних сховищах. Є маса забутих знань. Я розглядаю ілюстрації в книжці першої половини XVI століття, а там зображено парашут... Явний парашут, і сплутати його ні з чим неможливо. Модель парашута ще до Леонардо да Вінчі. Розумієте? Кажуть, що Україну погано знають у світі, то чому ж не дати дізнатися через наші рукописи і стародруки? Малося на увазі, що Державний реєстр буде потрібен і Мінкультури, і основним фондотримачам, і Міністерству внутрішніх справ, і митній службі. Наприклад, вивозить хтось книжку з автографом Пушкіна за кордон і каже, що вона бабусина. І кожен митник повинен одразу ввійти в базу даних і перевірити, бабусина це книжка чи музейний (архівний, бібліотечний) примірник. Бабу­сину з таким автографом вивезти, може, й не дозволять, а краде­ну обов’язково конфіскують. На нинішньому етапі хтось повинен починати збирати дані з Реєстру, інакше ми його не закінчимо ніколи. Потрібно зводити воєдино всю інформацію. Тому я й пропоную створити спеціальну міжвідомчу групу, єдиний координаційний центр, у якому були б і книгознавець, і про­граміст, і оператори комп’ютер­ного набору. Я про це пишу у всіх спеціалізованих часописах для бібліотекарів уже кілька років, але мені ніхто не відповідає. І я — не та посадова особа, котра уповноважена робити це в дер­жавному масштабі.

— У мене в руках наказ Мін­культури, в якому прописано склад міжвідомчої координаційної ради з питань реалізації Програми збереження бібліотечних і архівних фондів на 2000—2005 рр. Отож раду потрібно не створити, а відновити?

— Я кажу не про «дорадчу» раду, а про реальних виконавців. Кожна бібліотека повинна передавати координатору свої описи з тим, щоб хтось компетентний, попередньо все перевіривши, зводив це докупи: базу даних з інку­набул — один фахівець, кирилиці — інший і т.д. Бо кожна книга вже має якусь уніфіковану назву. Візьмімо, наприклад, знамениту Острозьку Біблію Івана Федоро­ва. Назва цього видання — «Библия, сиречь книги Ветхаго и Но­ваго завета по языку словенску». Щоб у реєстрі звести всі дані про примірники цього видання воєдино, потрібно всім однаково його описати. Існують відповідні правила опису стародруків, згідно з якими потрібно зазначити спочатку «Біблія», а потім подати назву за титулом, інакше машина не зможе зводити різні описи одного й того самого видання, і ми не знатимемо, скільки примірників Острозької Біблії зберігається в Україні. Далі. Ми знаємо, що це острозьке видання. Але на титулі це не зазначено. Щоб зрозуміти, що це Острог, — треба вчитатися далі, подивитися в обороті титулу, у присвяті, в кінці книжки, де зазначаються вихідні дані. Творці Державного реєстру (особливо зі стародруків та рідкісних книг) повинні мати най­вищу кваліфікацію. Ви напишете «Библия сиречь книги...» мовою оригіналу, з використанням старослов’янських літер, хтось напише сучасними українськими буквами, а хтось — російськими, і машина занесе цю книгу під різними номерами. Це неправильно. Мета Реєстру — показати, скільки примірників Біблії, надрукованої Іваном Федоровим у 1581 році в Острозі, є в Україні і де саме вони містяться. Описати наявні в нас книжкові пам’ятки можна й потрібно. Зараз у світі стільки розкрадань! Можливо, якісь бібліотеки навіть не здогадуються, що в них чогось давно вже немає...

— Галино Іванівно, нині багато говорять, що для реалізації цієї програми немає ні технічного оснащення, ні грошей...

— Найоб’єктивніша причина — це відсутність кадрів. Наприк­лад, зараз дадуть якійсь обласній бібліотеці певну суму грошей на Реєстр, а там не розуміють, що таке інкунабули і палеотипи. І ні мов, ні правил опису стародруків, ні ІРБІСу вони не знають... Не все вирішується грішми. Безпереч­но, вони потрібні, але я б витратила їх насамперед на створення реальної групи виконавців, котрі б працювали, збираючи бази даних і від Міністерства культури, і від Головного архівного управління, і від Академії наук України.

— За вашими прогнозами, коли Державний реєстр національної культурної спадщини може бути створений?

— Якщо ніхто нічого не вимагатиме, його не закінчать ніколи. Я готова зараз передати базу даних з інкунабул, палеотипів, кириличних видань XV—XVII сто­літь та інше митниці, Міністерству культури і туризму, Консорціуму європейських наукових бібліотек — нехай весь світ дізнається, які ми скарби бережемо, але наскільки це правомірно юридично? На­віть один інкунабул — гордість будь-якої бібліотеки, а в нас 488 таких видань! Але база даних Реєстру не повинна бути відкритою й висіти в Інтернеті. Рідкісні і цінні книги потрібно берегти. До речі, найчастіше під словом «рідкісна» розуміють цінне видання, а насправді слово «рідкісний» означає щось одиничне. Багато українських дослідників пишуть, що Острозька книга — най­рідкісніша у світі, але у світі її приблизно 100 примірників (тільки в нашій бібліотеці їх вісім­надцять), а для стародруку це досить багато. Тому рідкісною її назвати не можна. Але як перша слов’янська Біблія вона дуже цінна. Це велика різниця, і ось цю різницю Реєстр нам, крім усього іншого, й повинен показувати.

…Перефразувавши керівницт­во ЮНЕСКО зі збереження документальної спадщини, зауважимо, що «історично деякі народи і культури є більш свідомими у прагненні зберегти документи, ніж інші». Сподіватимемося, що в найближчому майбутньому Україну з повним правом можна буде зарахувати саме до свідомих держав. Що вона нарешті перестане гратися із зеленим трилисником у своїй руці і зуміє подивитися на горщик із золотом іншими очима, усвідомивши, що піклування про долю кожного окремо взятого рукопису чи книги є запорукою національного й міжнародного процвітання. Що, захоплюючись документальною спадщиною інших країн, вона за жодних обставин не повинна забувати про перламутровий блиск власних перлин.