Дебют у Києві

Поділитися
Роблю сміливе припущення, що донедавна у Києві про існування мистецтва театру Бунраку знали хіба що вузькі спеціалісти, професіонали, котрі займаються ляльковим театром...

Роблю сміливе припущення, що донедавна у Києві про існування мистецтва театру Бунраку знали хіба що вузькі спеціалісти, професіонали, котрі займаються ляльковим театром. А от після творчої акції, яку організатори — Посольство Японії в Україні та Японська фундація визначили як «Дебют у Києві», коло обізнаних розширилося до аншлагової кількості глядачів у залі Національного театру ім. І.Франка. Тут відбулася вистава Японського традиційного театру ляльок Бунраку.

У Японії існує давній міф про богиню Амено-Удзуме, з ім’ям якої протягом багатьох століть пов’язувалося зародження японського театру. Міф розповідав про сварку богині Сонця Аматерасу зі своїм братом богом Вітру Сусано. Обурена його зухвалістю, богиня сховалася у небесному гроті, позбавивши Всесвіт сонячного світла. Боги, які зібралися на раду, не могли переконати її змінити своє рішення. Тоді богиня Амено-Удзуме, відома своїм потворним виглядом, вдалася до хитрощів. Скочивши на перекинутий чан, що стояв біля входу в небесний грот, вона почала танцювати. І при цьому поступово скидала з себе одяг, оголюючи непривабливе тіло. Боги голосно реготали. Сонячна богиня не витримала. Як будь-яка жінка, вона зацікавилася, визирнула з гроту і знову осяяла землю сонячним світлом.

У легенді, яка проголосила танок Амено-Удзуме витоком мистецтва японських лицедіїв, закладено зерно істини: в основі переважної більшості традиційних форм японського національного театру лежать танець, музика, синтез музичного та пластичного мистецтва. З народних, класичних форм японського мистецтва, ритуальних танців і обрядів більш як 350 років тому, в епоху Едо, зародився традиційний театр ляльок Бунраку. До речі, Європу японці познайомили зі своїм мистецтвом лише в середині ХХ століття, а от в Україну приїхали тільки тепер.

Екзотичну виставу театру Бунраку, показану в Києві, важко назвати цілісним спектаклем. Вона більше нагадувала емоційно, натхненно проведений майстер-клас. Це був насичений, пізнавальний екскурс у історію лялькового мистецтва дуже давньої й дивовижної цивілізації. Проведений жваво, яскраво, з дотепними коментарями.

Розповідь учасників вистави, котрі спілкувалися з залом з допомогою чарівливої перекладачки, складалася з трьох умовних частин. Саме три групи людей спільними зусиллями створюють спектаклі Бунраку. Оповідач Таю озвучує всю дію. Ця найважливіша постать «говорить» за різноманітних персонажів. Голосом, спеціальними тембральними перепадами, специфічними звуками він відображає атмосферу дії, передає емоції, настрої, стан героїв. Крім того, голосом може повідати і про пору року, час доби, зазначити місце подій. У Японії є 27 артистів Таю — наймолодшому нема й 20, найстаршому — близько 80. Відхід від канонів або власна інтерпретація для Таю неприпустимі. Всі 150 існуючих п’єс граються в одному ключі, з вивченими до тонкощів нюансами й інтонаціями.

Про самовираження немає мови й у мистецтві музикантів-виконавців на шямісені — японському традиційному струнному інструменті. У Бунраку використовується футодзао шямісен — найбільший його різновид із найтовщими струнами. Так само, як і Таю, два музиканти звуками інструментів уміють передати все — стан людини від розпачу до захоплення, природи — від звуку дощу до легкого подуву вітерця. П’єси йдуть під безупинний супровід шямісенів і розповіді Таю.

Особливістю японських ляльок є їхній розмір до метра заввишки, подібність до людини й те, що управляють ними три актори одночасно. Головний ляльковод — омо-дзукаї — відповідає за голову та праву руку ляльки. Другий — хідарі-дзукаї — управляє лівою рукою, третій — асі-дзукаї — зайнятий ногами ляльки. Артисти продемонстрували в дії управління скелетом ляльки, докладно розповівши, як працюють усі механізми, яким чином досягається синхронність рухів. Майстерність ляльководіння відточують у Бунраку десятиліттями, тому координація порухів справляє враження такої доконаної злагодженості, ніби ляльку водить одна людина. Виразність міміки, правдоподібність рухів головою, ногами, руками, пальцями нагадують анімаційні ефекти. Віртуозне ляльководіння свідчить про досконале знання анатомії людини, фізіології, тому й результат є настільки вражаючим. Лялька немов жива біжить, сідає, помахує рукою, підморгує, сміється, граційно рухається під парасолькою... Розмальовані обличчя яскраві, з певними емоційними виразами, гарні та змістовні, у них, а також у характерних жестах та вбраннях — риси традиційної японської культури.

Ці три складових удосконалюються століттями, їх натхненне й технічно бездоганне поєднання зробили Бунраку одним із кращих виявів мистецтва лялькового театру у світі.

Репертуар Бунраку, розрахований лише на дорослу аудиторію, умовно розділений на дзидаймоно — п’єси, присвячені історичним подіям і особам, та севамоно — про побут міських жителів епохи Едо.

Вечір Бунраку завершився сценою з Датемусуме коїно-хіганоко (закохана красуня в червоному вбранні). Вперше цей спектакль було зіграно в Осакському театрі Кітахоріє 1773 року. Він складається з восьми епізодів, які зображують життя простолюду в тодішній Японії. Киянам показали шостий епізод — «Пожежна вежа». Історія молодих закоханих, які заради почуття долають страх смерті. Дзвін каланчі, в який потрібно вдарити, щоб відчинилися ворота міста, стає символом самовідданості Ошичі. Три актори, котрі управляють красунею Ошичі, демонструють чудеса віртуозного поводження з купою одягу, дерев’яними колодочками, пружинками, лозинами. З усього цього гарно складається постать чудової японської лялечки. Вона переконливо зображувала страждання, сміливо вихоплювала меча, сподіваючись урятувати коханого, спритно підіймалася сходами на вежу, одне слово, клала життя на вівтар кохання... Актори виконували дійство настільки досконало, що їхня присутність просто не помічалася. До двох із них таке визначення можна віднести буквально, адже вбрані вони були в чорні костюми з ковпаками, які закривали обличчя. По сцені вихором носилося яскраво-червоне кімоно, криваві відблиски пожежі й диму заповнювали простір, сильні почуття тріумфували!

Виконаний на початку вистави традиційний танок святкування Самбасо символізував надії людства на мир і благоденство. Лялька Окіна, немов сіяч, розсипала навколо добро, радість і щастя. Минають тисячоліття, а душі людей, як і раніше, відкриті для добра та щастя. І японські актори, й українські глядачі це відчули.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі