Де ж ти, наш саде? Про сторіччя першого стаціонарного українського театру в Києві, на жаль, не згадали - Культура - dt.ua

Де ж ти, наш саде? Про сторіччя першого стаціонарного українського театру в Києві, на жаль, не згадали

18 січня, 2008, 14:09 Роздрукувати Випуск №2, 18 січня-25 січня

Поява свого часу у Києві стаціонарного українського театру — подія визначна. І не тільки для міста, але й для культурного життя України...

Поява свого часу у Києві стаціонарного українського театру — подія визначна. І не тільки для міста, але й для культурного життя України. Організатором, директором і режисером театру був Микола Садовський. На фасаді однієї з давніх будівель столиці — Троїцького народного будинку (1902 р.), що нині належить Театру оперети, є меморіальна дошка з барельєфним портретом одного з братів Тобілевичів, на якій викарбовано: «В цьому будинку в 1907—1918 роках жив і працював видатний діяч українського театру…». Прикро, що така вагома історико-культурна подія, як сторіччя створення першого українського стаціонарного театру у Києві, не стала приводом для широких заходів — ані в самій опереті, ані на інших сценах… Годі й згадувати, як два роки тому гучно вшановували 250-річчя заснування Малого театру Росії — ці сюжети справді не для порівнянь.

Слід зауважити, що наприкінці ХІХ ст. у столиці народилося два товариства, які мали на меті виправити стан «простонародія»: залучити його до культурного життя, відтягти від горілки, зацікавити книжкою, театром, мистецтвом.

Одне з них — Товариство піклування про народну тверезість — організовувало чайні з гаслом «Чай замість горілки!».

Чайні з’являлися на базарах, на околицях міста, але особливого успіху вони не мали. Дбаючи про прибутки, в них дуже скоро почали таємно продавати і розливати горілку. Деякі з них, як, наприклад, Галицька на Єврейському базарі, набули скандальної слави — вони зробилися місцем постійних бійок, пристановищем для хуліганів і всіляких сумнівних осіб. Непомітно ці установи припинили існування. Термін їх життя обмежився двома-трьома роками.

Трохи краще пішли справи у іншого товариства — Товариства грамотності. В різних куточках міста почали діяти бібліотеки-читальні, безкоштовні курси грамотності. Їх роботою зацікавилося жандармське управління і поліція. Деякі члени товариства були заарештовані й обвинувачені в революційній пропаганді. Життя наочно підтвердило, що в царській Росії заходи боротьби за письменність і проти «зеленого змія» річ безнадійна, до того ж клопітлива й каверзна. Товариство грамотності незабаром припинило існування. Але воно зробило одну реальну добру справу: його коштом було збудовано два народних будинки — Троїцький і Лук’янівський — з хорошими театральними приміщеннями.

М.К.Садовський. 1903 р.
М.К.Садовський. 1903 р.
Троїцький народний дім, збудований 1902 року, швидко увійшов до числа регулярно працюючих київських театрів. Товариство здавало його різним театральним колективам для гастрольних вистав. 1907 року М.К.Садовський уклав угоду про оренду приміщення на тривалий строк. Так тоді й народився перший український стаціонарний професіональний театр.

Він, до речі, помітно відрізнявся від інших. Це був, насамперед, загальнодоступний театр. Ціни на квитки тут були відчутно нижчі, навіть по десять і п’ять копійок за місце, тоді як в оперному чи Соловцовському (перший російський стаціонарний театр) найдешевший квиток коштував 32 копійки. А місць у театрі Садовського було всього 600, між тим, в опері удвічі, а в Соловцовському у півтора разу більше. Завдяки дешевим цінам в цей театр масово їхали люди з усіх передмість Києва — Деміївки, залізничної Солом’янки, робітничої Шулявки.

Микола Садовський, — професіонал високого ґатунку і патріот, до того ж людина темпераментна, амбіційна, — поставив за мету створити театр високої культури. І встиг дуже багато зробити для цього, примусивши різноманітних ворогів із чорносотенного табору, скептиків визнати за факт, що український театр увійшов повноправним членом у театральне мистецтво.

То була справді подвижницька робота.

Одержавши свій стаціонарний театр, Микола Карпович уперше міг сформувати постійну трупу, якісний склад акторів для великих постановочних вистав. Трупа тоді складалася з п’ятдесяти осіб. Крім самого Садовського, з чоловічого складу слід виділити І.Мар’яненка, І.Загорського, С.Паньківського, І.Коваленка, М.Вільшанського. З артисток — М.Заньковецьку, Л.Ліницьку, Г.Борисоглібську, М.Малиш-Федорець, О.Петляш, М.Литвиненко… В організації театру вагому участь брала велика актриса Марія Заньковецька. Разом з нею Садовський вирішував всі важливі питання репертуару, підготовки до сезону, загальні ідейні лінії театру. На жаль, вона працювала в театрі лише перші два роки. Надалі ролі, виконувані нею, перейшли до Л.Ліницької.

М.К.Заньковецька, 1900—1910 рр.
М.К.Заньковецька, 1900—1910 рр.
Певний час в театрі працювала і Софія Тобілевич — дружина Тобілевича старшого (Карпенка-Карого). На сцені вона була найкращою Терпилихою в «Наталці Полтавці», щирою, простою матір’ю-селянкою в «Суєті», провінційною старою кокеткою в ролі Анни Андріївни у «Ревізорі». Чимало зусиль доклала вона для створення в театрі атмосфери щирості в стосунках між акторами, що іноді порушувалася через неврівноважену вдачу М.Садовського — великого таланту на сцені, проте у побуті людини примхливої з багатьма слабкостями.

***

Садовський із самого початку рішуче став на шлях оновлення репертуару театру. В його основі були твори І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, Лесі Україн­ки. Він перший поставив на українській сцені «Ревізора» і «Одруження» М.Гоголя, «Тепленьке місце» О.Островського. За це витримав натиск реакційної критики з її запитаннями: навіщо українському театру потрібні Гоголь і Островський, коли їхнє місце на російській сцені?

Ці «критики» були певні, що далі питань «кохання, горілки й гопака» українському мистецтву шлях повинен бути закритий.

З великими труднощами М.Садовський привчав до нового репертуару на національній сцені не тільки критиків, але й глядачів, які звикли до п’єс із сільського життя.

Новиною було введення до репертуару оперних постановок. Сам Садовський дуже вдало переклав українською мовою «Продану наречену» Б.Сметани, «Галь­ку» С.Монюшка і «Сільську честь» П.Масканьї. У трупі були виконавці з прекрасними вокальними даними, зокрема співачка й артистка Олена Денисівна Петляш, за походженням із славетної родини Тобілевичів (племінниця
трьох братів). Вона була чудовою Наталкою Полтавкою, Галькою і Сантуццою. Брали участь у виставах театру й деякі співаки з міського оперного театру. Слід зазначити, що всі виконавці в оперних виставах театру М.Садовського рівною мірою володіли і акторською і вокальною майстерністю.

Оркестром театру керував прибулий з Праги чеський диригент Густав Єлінек.

Коли 1911 року Єлінек пішов з театру, його заступив диригент Олександр Кошиць. Того ж року замість О.Петляш, яка вибула на оперну сцену, була прийнята молода співачка, згодом народна артистка СРСР, Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут.

Слід згадати, що сам Садовський був прекрасним виконавцем українських народних пісень і оригінальним виконавцем народного танцю.

Ось як про виконавську майстерність Садовського згадує Рильський: «...Роки брали своє... А проте згадую одне чудо. Не раз уже говорено мені про М.Садовського як незрівнянного виконавця народної пісні і народного танцю. Але ось про що хочу розповісти. В одному домі, десь під кінець 20-х років, гостював М.Садовський. Було це взимку, артист був дуже тепло одягнений, закутаний аж у два башлики, які він довго розв’язував, покашлюючи у передпокої. Печать самотньої і невеселої старості лежала на ньому, хоч він і бадьорився перед молоддю, яка його оточила. І от раптом після вечері комусь на думку спало попросити М.Садовського заспівати одну з улюблених його пісень — «Ой мала я два садочки...»

— Чим же я буду співати? — одповів-запитав Микола Карпович своїм глухим, надтріснутим, хриплим голосом... А молодь, проте, не відставала від нього, і він таки заспівав... Чим? Справді, чим? Це був не спів у точному розумінні слова, це був і не той «говорок», яким іноді заміняють спів драматичні актори. Це був — іншого слова не знайду — повів, повів величезного ліричного почуття, для вияву якого головним знаряддям було до краю щире слово... Пісня справила потрясаюче враження на слухачів. Микола Карпович це відчув — і розвеселився...»

***

В театрі Миколи Садовського певний період літературною частиною керував Симон Петлюра. І вперше в історії українського театру вистави цього колективу мали достойне оформлення. Художник Іван Бурячок створив багато декорацій, старанно виконаних, пишнобарвних і поетичних.

А машиністом сцени в театрі працював К.Домбровський. Успіх посередньої п’єси «Чарівниця» великою мірою тоді залежав саме від сценічних ефектів. П’єса закінчувалася пожежею та обвалом хати. І пожежа відбувалася без будь-яких світлових ефектів. Проте глядач бачив, як горять стіни, огорнуті найсправжнісіньким димом. Секрет таких ефектів машиніст сцени таїв. Усі знали, що він діставав багато запрошень перейти працювати в інші театри на вигідніших умовах, та він їх категорично відхиляв. К.Домбровський залишався патріотом українського театру. Цей робітник сцени так добре запам’ятовував усі постановки, що в дні хвороби чи відсутності помічника режисера сам обставляв сцену, нагадував артистам, які їм за роллю потрібні речі.

***

Доволі успішно театр працював до початку першої світової війни… Але трагічні події розкидали по світах і акторів театру, і його глядачів.

Уже під час війни багато акторів і хористів були мобілізовані. Більшість із них значилися в Київському гарнізоні. Комендант Київського гарнізону Медер переслідував акторів, які тікали з казарми на вечірні вистави. Адміністраціям київських театрів, зокрема й українських, доводилося хитрувати, аби обійти Медера та його шпигунів. На афішах і в програмах міняли прізвища відомих акторів, які були мобілізовані, і вони виступали під новими іменами.

Коли стався революційний переворот 1917-го, М.Садовський опинився в еміграції (Чехія). Сучасники згадують, яким він був розгубленим, коли наважився залишити Київ, оточений частинами Червоної Армії. Микола Карпович був хворий. Лікар категорично не радив йому виїжджати з Києва, нагадуючи, як лікар Троншен сказав Вольтеру: «Старого дерева не пересаджують». Але Садовського тягнуло у свій «сад» — на українську сцену.

Повернувшись у 1926 році на Батьківщину, він під час зустрічі з Олександром Дейчем пригадав ці слова й додав: «А ґрунт, на який мене пересадили, був брудний, болотний і безплідний…» Він був нервовий, старий, розлючений. На сцені теперішнього театру імені І.Франка тоді ж декілька разів пройшла «Наталка Полтавка», де Микола Садовський грав Виборного, а Панас Саксаганський — Возного. Після багаторічної відчуженості брати на схилі віку помирилися. Київська кінофабрика в той час ставила фільм «Вітер з порогів», у якому М.Садовський виконав свою останню роль — старого лоцмана. «Лоцманом» він залишився до кінця — до 1933-го… В 2008-му — 75 років з дня смерті Садовського, одного з тих митців, хто плекав наш театральний «сад».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво