Де ж ти, наш саде? Про сторіччя першого стаціонарного українського театру в Києві, на жаль, не згадали

Поява свого часу у Києві стаціонарного українського театру — подія визначна. І не тільки для міста, але й для культурного життя України. Організатором, директором і режисером театру був Микола Садовський. На фасаді однієї з давніх будівель столиці — Троїцького народного будинку (1902 р.), що нині належить Театру оперети, є меморіальна дошка з барельєфним портретом одного з братів Тобілевичів, на якій викарбовано: «В цьому будинку в 1907—1918 роках жив і працював видатний діяч українського театру…». Прикро, що така вагома історико-культурна подія, як сторіччя створення першого українського стаціонарного театру у Києві, не стала приводом для широких заходів — ані в самій опереті, ані на інших сценах… Годі й згадувати, як два роки тому гучно вшановували 250-річчя заснування Малого театру Росії — ці сюжети справді не для порівнянь.

Слід зауважити, що наприкінці ХІХ ст. у столиці народилося два товариства, які мали на меті виправити стан «простонародія»: залучити його до культурного життя, відтягти від горілки, зацікавити книжкою, театром, мистецтвом.

Одне з них — Товариство піклування про народну тверезість — організовувало чайні з гаслом «Чай замість горілки!».

Чайні з’являлися на базарах, на околицях міста, але особливого успіху вони не мали. Дбаючи про прибутки, в них дуже скоро почали таємно продавати і розливати горілку. Деякі з них, як, наприклад, Галицька на Єврейському базарі, набули скандальної слави — вони зробилися місцем постійних бійок, пристановищем для хуліганів і всіляких сумнівних осіб. Непомітно ці установи припинили існування. Термін їх життя обмежився двома-трьома роками.

Трохи краще пішли справи у іншого товариства — Товариства грамотності. В різних куточках міста почали діяти бібліотеки-читальні, безкоштовні курси грамотності. Їх роботою зацікавилося жандармське управління і поліція. Деякі члени товариства були заарештовані й обвинувачені в революційній пропаганді. Життя наочно підтвердило, що в царській Росії заходи боротьби за письменність і проти «зеленого змія» річ безнадійна, до того ж клопітлива й каверзна. Товариство грамотності незабаром припинило існування. Але воно зробило одну реальну добру справу: його коштом було збудовано два народних будинки — Троїцький і Лук’янівський — з хорошими театральними приміщеннями.

Він, до речі, помітно відрізнявся від інших. Це був, насамперед, загальнодоступний театр. Ціни на квитки тут були відчутно нижчі, навіть по десять і п’ять копійок за місце, тоді як в оперному чи Соловцовському (перший російський стаціонарний театр) найдешевший квиток коштував 32 копійки. А місць у театрі Садовського було всього 600, між тим, в опері удвічі, а в Соловцовському у півтора разу більше. Завдяки дешевим цінам в цей театр масово їхали люди з усіх передмість Києва — Деміївки, залізничної Солом’янки, робітничої Шулявки.

Микола Садовський, — професіонал високого ґатунку і патріот, до того ж людина темпераментна, амбіційна, — поставив за мету створити театр високої культури. І встиг дуже багато зробити для цього, примусивши різноманітних ворогів із чорносотенного табору, скептиків визнати за факт, що український театр увійшов повноправним членом у театральне мистецтво.

То була справді подвижницька робота.

Одержавши свій стаціонарний театр, Микола Карпович уперше міг сформувати постійну трупу, якісний склад акторів для великих постановочних вистав. Трупа тоді складалася з п’ятдесяти осіб. Крім самого Садовського, з чоловічого складу слід виділити І.Мар’яненка, І.Загорського, С.Паньківського, І.Коваленка, М.Вільшанського. З артисток — М.Заньковецьку, Л.Ліницьку, Г.Борисоглібську, М.Малиш-Федорець, О.Петляш, М.Литвиненко… В організації театру вагому участь брала велика актриса Марія Заньковецька. Разом з нею Садовський вирішував всі важливі питання репертуару, підготовки до сезону, загальні ідейні лінії театру. На жаль, вона працювала в театрі лише перші два роки. Надалі ролі, виконувані нею, перейшли до Л.Ліницької.

***

Садовський із самого початку рішуче став на шлях оновлення репертуару театру. В його основі були твори І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, Лесі Україн­ки. Він перший поставив на українській сцені «Ревізора» і «Одруження» М.Гоголя, «Тепленьке місце» О.Островського. За це витримав натиск реакційної критики з її запитаннями: навіщо українському театру потрібні Гоголь і Островський, коли їхнє місце на російській сцені?

Ці «критики» були певні, що далі питань «кохання, горілки й гопака» українському мистецтву шлях повинен бути закритий.

З великими труднощами М.Садовський привчав до нового репертуару на національній сцені не тільки критиків, але й глядачів, які звикли до п’єс із сільського життя.

Новиною було введення до репертуару оперних постановок. Сам Садовський дуже вдало переклав українською мовою «Продану наречену» Б.Сметани, «Галь­ку» С.Монюшка і «Сільську честь» П.Масканьї. У трупі були виконавці з прекрасними вокальними даними, зокрема співачка й артистка Олена Денисівна Петляш, за походженням із славетної родини Тобілевичів (племінниця
трьох братів). Вона була чудовою Наталкою Полтавкою, Галькою і Сантуццою. Брали участь у виставах театру й деякі співаки з міського оперного театру. Слід зазначити, що всі виконавці в оперних виставах театру М.Садовського рівною мірою володіли і акторською і вокальною майстерністю.

Оркестром театру керував прибулий з Праги чеський диригент Густав Єлінек.

Коли 1911 року Єлінек пішов з театру, його заступив диригент Олександр Кошиць. Того ж року замість О.Петляш, яка вибула на оперну сцену, була прийнята молода співачка, згодом народна артистка СРСР, Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут.

Слід згадати, що сам Садовський був прекрасним виконавцем українських народних пісень і оригінальним виконавцем народного танцю.

Ось як про виконавську майстерність Садовського згадує Рильський: «...Роки брали своє... А проте згадую одне чудо. Не раз уже говорено мені про М.Садовського як незрівнянного виконавця народної пісні і народного танцю. Але ось про що хочу розповісти. В одному домі, десь під кінець 20-х років, гостював М.Садовський. Було це взимку, артист був дуже тепло одягнений, закутаний аж у два башлики, які він довго розв’язував, покашлюючи у передпокої. Печать самотньої і невеселої старості лежала на ньому, хоч він і бадьорився перед молоддю, яка його оточила. І от раптом після вечері комусь на думку спало попросити М.Садовського заспівати одну з улюблених його пісень — «Ой мала я два садочки...»

— Чим же я буду співати? — одповів-запитав Микола Карпович своїм глухим, надтріснутим, хриплим голосом... А молодь, проте, не відставала від нього, і він таки заспівав... Чим? Справді, чим? Це був не спів у точному розумінні слова, це був і не той «говорок», яким іноді заміняють спів драматичні актори. Це був — іншого слова не знайду — повів, повів величезного ліричного почуття, для вияву якого головним знаряддям було до краю щире слово... Пісня справила потрясаюче враження на слухачів. Микола Карпович це відчув — і розвеселився...»

***

В театрі Миколи Садовського певний період літературною частиною керував Симон Петлюра. І вперше в історії українського театру вистави цього колективу мали достойне оформлення. Художник Іван Бурячок створив багато декорацій, старанно виконаних, пишнобарвних і поетичних.

А машиністом сцени в театрі працював К.Домбровський. Успіх посередньої п’єси «Чарівниця» великою мірою тоді залежав саме від сценічних ефектів. П’єса закінчувалася пожежею та обвалом хати. І пожежа відбувалася без будь-яких світлових ефектів. Проте глядач бачив, як горять стіни, огорнуті найсправжнісіньким димом. Секрет таких ефектів машиніст сцени таїв. Усі знали, що він діставав багато запрошень перейти працювати в інші театри на вигідніших умовах, та він їх категорично відхиляв. К.Домбровський залишався патріотом українського театру. Цей робітник сцени так добре запам’ятовував усі постановки, що в дні хвороби чи відсутності помічника режисера сам обставляв сцену, нагадував артистам, які їм за роллю потрібні речі.

***

Доволі успішно театр працював до початку першої світової війни… Але трагічні події розкидали по світах і акторів театру, і його глядачів.

Уже під час війни багато акторів і хористів були мобілізовані. Більшість із них значилися в Київському гарнізоні. Комендант Київського гарнізону Медер переслідував акторів, які тікали з казарми на вечірні вистави. Адміністраціям київських театрів, зокрема й українських, доводилося хитрувати, аби обійти Медера та його шпигунів. На афішах і в програмах міняли прізвища відомих акторів, які були мобілізовані, і вони виступали під новими іменами.

Коли стався революційний переворот 1917-го, М.Садовський опинився в еміграції (Чехія). Сучасники згадують, яким він був розгубленим, коли наважився залишити Київ, оточений частинами Червоної Армії. Микола Карпович був хворий. Лікар категорично не радив йому виїжджати з Києва, нагадуючи, як лікар Троншен сказав Вольтеру: «Старого дерева не пересаджують». Але Садовського тягнуло у свій «сад» — на українську сцену.

Повернувшись у 1926 році на Батьківщину, він під час зустрічі з Олександром Дейчем пригадав ці слова й додав: «А ґрунт, на який мене пересадили, був брудний, болотний і безплідний…» Він був нервовий, старий, розлючений. На сцені теперішнього театру імені І.Франка тоді ж декілька разів пройшла «Наталка Полтавка», де Микола Садовський грав Виборного, а Панас Саксаганський — Возного. Після багаторічної відчуженості брати на схилі віку помирилися. Київська кінофабрика в той час ставила фільм «Вітер з порогів», у якому М.Садовський виконав свою останню роль — старого лоцмана. «Лоцманом» він залишився до кінця — до 1933-го… В 2008-му — 75 років з дня смерті Садовського, одного з тих митців, хто плекав наш театральний «сад».