Давайте, нарешті, розберемося, хто кого любить - Культура - dt.ua

Давайте, нарешті, розберемося, хто кого любить

11 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 11 лютого-18 лютого

Прихід нової влади сколихнув артистичні кола. Здавалося б, що їм, котрі мають справу з вічним, до минущого Кабміну?..

Прихід нової влади сколихнув артистичні кола. Здавалося б, що їм, котрі мають справу з вічним, до минущого Кабміну? Аж ні. Заворушилися. Ясна річ — хвилюються, як складеться подальша доля багатостраждальної української культури, незалежності, яка так і не настала за тринадцять із половиною років. Усе, що зуміла зробити попередня влада з культурою, — витріпати це слово до цілковитої невпізнанності. Ніби навмисне. І обличчя вже саме кривитися починає, коли долітають до вух фрази «культурна політика» чи «гуманітарна стратегія».

А про все це заговорили надзвичайно активно — за кілька днів мені довелося побувати на двох «круглих столах», присвячених цим вічним українським питанням. Перший — «Політика в галузі культури: партнерство художнього співтовариства й держави» (координатор С.Проскурня), другий — «Як узгодити комерційні інтереси з потребами національної культури?» (організатор Національний університет Києво-Могилянська академія). Питання, винесені на обговорення, як бачите, цілком доповнюють одне одного. Серед запрошених значилися як видатні діячі українського мистецтва, так і найвизначніші бійці культур-політичного фронту — нові, просто з вогню міністр культури й віце-прем’єр із гуманітарних питань, народні депутати.

«Круглому столу» «Політика в галузі культури» не пощастило з високими політичними гістьми, бо проходив він точнісінько тоді ж, коли у Верховній Раді розглядали кандидатуру прем’єр-міністра та список Кабміну. І дуже шкода, бо художня тусовка вийшла на ринг як ніколи підготовленою — було сформульовано конкретні пропозиції як у кожній галузі окремо, так і в плані взаємовідносин держави й мистецтва взагалі. Утім, коли з’ясувалося, що за столом зібралися всі знайомі обличчя, учасники розслабилися та сказали одне одному більш-менш емоційно те саме, що завжди: про жалюгідне становище бібліотек і музеїв, про необхідність підтримати українську книжку й кінематограф, про націоналізацію культури та протекціонізм і, ясна річ, про «культурне гетто», сидіти в якому надалі просто неможливо. Залишалася тільки надія на те, що у владних кабінетах ознайомляться з усіма пропозиціями, викладеними в підсумкових документах, і негайно змінять політику в сфері культури. І передусім механізм фінансування. Треба сказати, що, фактично, учасники не запропонували нічого радикально нового й нечуваного — обговорюється це все вже років десять. Здавалося б, чого простіше втілити ці ідеї в життя: розподіляти кошти на конкурсній основі, орієнтуючись на достоїнства проекту й талант виконавців під невсипущим оком громадськості і незалежних експертів, подбати про підтримку благодійності та про припинення порочної практики бюджетного фінансування урядових концертів.

Утім, попри великі надії й на те, що зібралися «всі свої», атмосфера за «круглим столом» була незатишна. Більшість присутніх говорили рубаними фразами (відгомін революції?), від чого створювалося відчуття, що вони обговорюють свій останній шанс і при тому не обтяжені зайвим оптимізмом. Можливо, через те, що приблизно цим складом вони збираються вже не перший рік, а у владних кабінетах їх так і не захотіли почути?

І коли була надія, що в «прем’єрську п’ятницю» їх послухати просто не змогли, то ця надія розвіялася на наступному «круглому столі» — у НаУКМА. Сюди також не приїхали ані Оксана Білозір, ані Микола Томенко. Утім, чи є сенс перелічувати всіх, кого не було на «круглому столі», присвяченому «комерційним інтересам»? Найсмішніше, що тих, хто має справу безпосередньо з комерційним інтересом, — щедрих меценатів у залі виявилося зовсім мало. Зате тут зібралися всі свої. Студенти збіглися, не полінувалися — гірку правду послухати, на людей подивитися, і, як з’ясувалося, себе показати. Зате майже не було могилянської професури, і сиділа вона переважно по кутках мовчки — чи то рота боялися відкрити при власному президентові, чи то сказати нічого, що було вельми дивно для викладачів такого просунутого вузу, а можливо, їм просто слова не дали. Та й навіщо, якщо є жвавий студент, котрий у фіналі, у вигляді жирної риси під дискусією, оголосив шановним зборам, що жити треба зовсім не так, як тут казали, а зразком для державного устрою має стати Києво-Могилянська академія. Виступ підкріплювався цитатами з класиків, тобто Брюховецького. Загалом, піар хоч куди.

Ведучий «круглого столу» президент НаУКМА В.Брюховецький як міг намагався оживити говорильню — кпинив виступаючих, давав суб’єктивні оцінки особистостям і творчості окремих представників і, викликаючи смішки в залі, зберігав суворість на обличчі. До кінця засідання виникло стійке відчуття, що ми на кухні — великій кухні улюбленця публіки діджея Брюховецького: зібралися, добре посиділи, поскаржилися одне одному, повчили одне одного, нарікнути на неуважність правителів до нас, розумних і талановитих, поговорили ущипливо, похихотіли й розбрелися, звідки прийшли. А хазяїн пообіцяв видати висловлені нами думки окремою книжечкою — у подарунок кожному учасникові. Такий от самвидав: тепер його не ховають від влади, а, навпаки, сподіваються, що та прочитає. Чому б і ні? Адже «той» самвидав відповідні служби читали з великим інтересом.

У сухому залишку від цієї дискусії залишилося мало. Можливо, тому, що за короткий час ця була вже другою, а люди, в основному, ті самі. А можливо, тому, що говорили знову головним чином самі з собою і зовсім не за заявленою темою: власне, як узгодити комерційні інтереси з потребами національної культури, так ніхто й не сформулював. Навіть приблизно. Говорили знову в основному про черствість держави й нерозуміння культурних потреб. А «держава» в цей час, як звичайно, була десь не з нами. Попри те, що в залі були присутні, як мінімум, три народні депутати. Утім. Депутати на таких «круглих столах» уміють так спритно відмежовуватися від влади й лаяти її в хорі з усіма останніми словами, що слухач швидко втрачає орієнтацію в просторі. А здавалося б, із кого й запитати б, чому ми досі жуємо ті самі пропозиції про «негайний порятунок культури», як не в колишнього віце-прем’єра з гуманітарних питань М.Жулинського або беззмінного голови комітету ВР із культури й духовності Л.Танюка? Хоча, коли чесно, у них хоч скільки запитували — зрозумілої відповіді так поки що ніхто й не отримав.

Загалом, цей «круглий стіл» лише загострив незатишне відчуття близького розчарування, сформульоване Олесем Саніним. Напевно, цього почуття могло б не бути, якби не стільки райдужних чекань: от зміниться влада й тоді... Влада змінилася, але говорильнями на тему «як нам врятувати культуру» поки не зацікавилася. І в мене, приміром, не повернеться язик засудити Оксану Білозір, котра, заступивши на посаду, першим приймає непотоплюваного за будь-якої влади О.Злотника, який так доречно написав для неї нову пісню, а не групу ходоків-стратегів від культури. Хто на що вчився, добродії хороші. А вже їхати на якийсь «круглий стіл», присвячений якійсь культурній політиці... На це навіть профільного віце-прем’єра не вистачило. Шкода, звісно. Їм, напевно, варто було послухати, чого чекають від них діячі культури. Можливо, вони ще не знають, що національна культура в занепаді? Так їм очі відкрили б.

Утім, запитання виникали й до учасників «круглих столів», котрі багато казали про недостатню законодавчу базу, вузькогалузеві проблемі, ринок, завалений російським ширвжитком, популяризацію, тисячу-дві книжкових крамниць, гроші, врешті-решт. І ніхто чомусь не говорив про те, що йому не вистачає читача/слухача/глядача. Усім здається, варто тільки поміняти політику в розподілі коштів, як мною, улюбленим, відразу почнуть цікавитися більше, ніж Томом Крузом. Але чи будуть? Звісно, мене можуть звинуватити у вічному журналістському пороці — міцно прив’язуватися до інтересів і смаків шанованої публіки. З усіма наслідками, які випливають, у вигляді «низькосортності» й іншої ницості. Але після чергового «круглого столу», де я в десятий раз почула, що публіка — дурна, мені захотілося заступитися за неї. Хоч слівце замовити. Панове художники-артисти, запитайте вашу публіку, чому вона не споживає ваші геніальні книжки, кінокартини та просто картини. І вже тоді зберемося за черговим «круглим столом» й обговоримо, хто дурень. Адже ми, публіка, хоч і дурна, але це саме ми хаваємо як «їхній» гамбургер із собачатини, так і наш рідний кривавий ростбіф (або протухле сало — як пощастить).

Обидва «круглі столи» утвердили мене в думці, що нема рації сперечатися, із якого кінця гниє риба української культури — із голови чи хвоста, — оскільки вона догнила вже до самісінького черева. Тобто розпочинати реанімацію треба з самої серединки — виховання реципієнта, котрий захоче споживати продукт високого українського мистецтва. Проблема, що стоїть перед українською культурою, набагато складніша й глобальніша, ніж мислиться в рамках «круглих столів», побувавши на яких починаєш щиро вірити: досить прийняти два-три вдалі закони, відшукати трішечки грошенят, правильно їх розподілити, і все піде як по маслу. Ні, у деяких сферах, звісно, піде — із музейних підвалів, приміром, відкачають воду, що, погодьтеся, не так уже мало для музею. Але цього не досить, щоб задовольнити, а головне ініціювати «культурний попит». Такий попит не з’явиться навіть тоді, коли музеї матимуть власних піар-спеців, оскільки музей не піццою торгує, а невловимими субстанціями, котрі виникають у душі не від кількості кольорових наліпок у метро, а в результаті певного виховання. Тому проблемою номер один для української культури є гуманітаризація суспільства, передусім школи. Звісно, простіше списувати всі невдачі національної культури на одвічне «імперське минуле» — і так воно по суті і є. Але справа не тільки й не стільки в тому, що імперія пригнічувала нашу національну культуру, а тому досить перевести всіх добровільно-примусово з язика на мову, і всі проблеми розв’яжуться. Річ у тому, що наша спільна минула імперія пригнічувала культуру як таку. І це зрозуміло, оскільки добротна гуманітарна освіта формує критичність мислення й вибірковість смаку, чого радянська ідеологія не прощала. Ця традиція зберігається в українській школі досі. Утім, як показав «круглий стіл» у НаУКМА, «гуманітаризацію» слід було б розпочати з художньої тусовки. Знаєте, якою була найцікавіша суперечка за цим столом? Хто стояв на Майдані — культура чи бізнес? І нікому на думку не спало відповісти, що не було там ані «культури», ані «бізнесу», а були там люди — просто люди, котрих «дрібно бачать» як представники політичних кіл (що закономірно), так і діячі культури (що дивно), воліючи навішувати на них певні колективні прізвиська, щоб не думати про них, як про людей, котрі чекають і вимагають свого людського як від політиків, так і від художників.

Боязкі спроби привернути увагу до виховання споживача зробили учасники «круглого столу» «Політика в галузі культури» — секція «Музейна справа» внесла пропозицію про створення центру музейної педагогіки, а секція «Кіномистецтво» пішла ще далі, запропонувавши запровадити в загальноосвітній школі предмет «Українське та світове кіномистецтво». Проте загалом про розширення гуманітарної освіти ані в документах, ані на «круглих столах» не йшлося. Учасників більше цікавило питання «любить чи не любить» українське мистецтво держава, а не споживач. І якщо для «круглого столу» «Політика в галузі культури» це ще можна було визнати неминучим (йшлося саме про стосунки між мистецтвом і державою), то для «круглого столу» «Як узгодити комерційні інтереси з потребами національної культури» це було вельми дивно. Адже «комерційні інтереси» грунтуються передусім на споживчому попиті.

А про нього як присутні представники державної влади, так і більшість учасників «від мистецтва» намагалися не думати. Виступ С.Вакарчука, котрий переконував, що можна бути успішним, коли над цим працювати, викликав глухе невдоволення в частині залу, яка репрезентувала «високе мистецтво». Воно й зрозуміло — «високе» стосовно до «масового» завжди трохи поблажливе, адже правдивий художник за визначенням вищий від юрби. А тому й рецепти успіху масового мистецтва представників «високого» не надто цікавлять. Проте особливо «просунуті» учасники — О.Забужко, Р.Балаян — пояснили присутнім, у чому коріння наших лих: у відсутності, власне, масового національного мистецтва хорошого професійного рівня. Того самого «чтива» й «дивива». Але рецепта від цієї напасті не запропонував ніхто.

А либонь питання не пусте: чому масове мистецтво в Україні хоч якось розвинулося в музичній сфері (що, до речі, супроводжується стагнацією інтересу до «високої» музики) й ніяк не розвинулося в інших принципово масових галузях — літературі й кіномистецтві? Можливо, варто все-таки прислухатися до рецептів успішних музичних проектів? Вони якось упоралися — без жодного протекціонізму на свою адресу. Зрозуміло, зняти повнометражне ігрове кіно — це вам не альбом записати. Але видання книжки в «економічному форматі», приміром, не набагато дорожче від музичного альбому. А якщо до альбому приплюсувати витрати на промотур, так і дешевше вийде. Але масова книжка в Україні майже не виходить. Мабуть, тому, що в Україні, за словами учасника одного з «круглих столів» Л.Фінкельштейна, книговидання — це не бізнес (сказав би вже прямо: український видавець — не бізнесмен, це було б чесніше). А українська книжка, відповідно, — не товар. Тому, напевно, і не продається вона навіть у тих 30 магазинах, де на прилавку вона є. Виникає лише одне запитання: навіщо в такому разі відкривати ще ті тридцять тисяч книжкових крамниць, які торгують українською книгою й якої так не вистачає Оксані Забужко, коли масової літератури немає, а та, що є, не продається й у тридцяти крамницях? Просто голова обертом...

Цікаво, а чому учасники обох «круглих столів» так не люблять Вєрку Сердючку й так переконані в тому, що ми, слухачі-глядачі-читачі, всі поголовно аж не тямимося від неї?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво