Дари волхвів в епоху безнадії. Чи розбудить криза українських меценатів?

Колись Станіславський чудово сказав про Саву Морозова: «Він уміє не тільки приносити матеріальні жертви, а й служити мистецтву без самолюбства, хибних амбіцій та особистої вигоди». Так було сказано про людину, яка близько 2% свого багатомільйонного статку віддавала на мистецтво. На потреби Художнього театру. Найкращого театру на межі XIX—XX століть. Два відсотки — наче дрібниця. Але, по суті, ці убогі відсотки великою мірою й визначили подальший шлях розвитку світового театру.

І на нинішній кризовій «межі» пошук таких людей, які, за Станіславським, жертвують на високе «без самолюбства», «без хибних амбіцій» і «без особистої вигоди», — заняття завжди не просте. Інколи ковзнеш захопленим поглядом по окремих представниках із сонму публічних «боготворців» — неодмінно й вилетить злий демон самопіару, кон’юнктурного блефу.

У наш час піар — як двигун амбіцій. Але це не означає, що на цьому «полі» суцільні зарослі. Країна знає героїв, які впевнено продовжують шлях Морозова, Мамонтова, Терещенка, багатьох інших класиків меценатського жанру.

Серед сучасників-подвижників — Сергій Тарута («Індустріальний союз Донбасу»), Вадим Новинський (ІнГЗК), Едуард Шифрін («Запоріжсталь»). Колосальна медійна підтримка супроводжує кожен меценатський рух Віктора Пінчука («Інтерпайп»).

Чимало роблять для окремих культурних проектів Микола Рогуцький («Галицька Ліга Меценатів»), Альфред Праус (генеральний продюсер проекту «Австрія — Україна без кордонів»), Володимир Філіппов (ЗАТ «Інтеко»), із яким ми й пропонуємо інтерв’ю на цих сторінках...

Можна називати інші шановні імена.

І називати їх конче потрібно. Тому що сьогодні, може, як ніколи важлива й потрібна «рука того, хто дає». Бо держава — напівбанкрот. Надій на неї — ну...

І, на жаль, головний рефрен цього нашого чергового «перехідного» (незрозуміло тільки куди) періоду — «Культура гине!» — уже перетворився з тривожного набату на просодію гротеску. Ну «гине!», а «грошей все одно нема!»

Як відомо, злидарюють багато культурних сфер. У провінції особливо. Несолодко як народним промислам, так і художникам-передвижникам. Театрали Харкова, наприклад, уже закидали факсами: «Академічні театри Харкова, за розпорядженням облдержадміністрації, отримують лише третину від встановленої Кабінетом міністрів України заробітної плати. Уже доведені до відчаю колективи...» За цими рядками стоять такі факти. Народний артист країни отримує від 300 грн. до... (добре, якщо до 1000). А головний художник театру — добре якщо 400 (гривень).

Таких прикладів чимало. Бюджет — по швах. Майбутнє — примарне. А основи меценатства в Україні — це, швидше, або чиїсь персональні подвижницькі кроки, або — збір грошей за наказом «згори». Як це й відбувається щодо деяких улюблених будівельних об’єктів вищого керівництва країни.

Як розворушити, як роздобрити, як активізувати добродійність? І як збудувати «школу меценатства» в Україні?

Не можна сказати, що роки незалежності цим питанням приділяли увагу.

Тільки вже настали роки смертельної залежності культури від... ламаного гроша. І добре, якщо хоча б дріб’язок у капелюх кинуть.

Законопроект «Про меценатство» має важку політичну «прохідність» у колективному шлунку депутатського корпусу. Оскільки, очевидно, і сам цей проект не завжди легко засвоюється. Зокрема один із тих, у кого ми беремо інтерв’ю (на цих самих шпальтах) — категорично проти можливої «зеленої вулиці» для меценатів усіх мастей. Тому що і найбільш вдячна ідея легко може бути скомпрометована традиційним «барижництвом», «омиваловом», «кидаловом».

«Кинуть», зрозуміло, державу: одна рука дасть преференції, а друга рука втратить податки… Як відомо, пропонується звільнити від податків усі кошти, які спрямовуватимуться на меценатську діяльність (внески засновників, пожертвування і т.п.).

Тут безліч проблем юридичних і підтекстів моральних. Одна з головних і невирішених проблем — податкова політика в цьому важливому питанні.

Є й інші «невирішалки». Проте… Коли ж вирішувати їх, якщо не сьогодні? Якщо криза — вже не дзвінка метафора з вуст леді Ю або пана Бжезинського... А документальний фільм, який ми не тільки дивимося — в якому живемо.

Не сумніваюся, проблеми порнографії та грального бізнесу важливі для країни, для парламенту зокрема — особливо на цьому витку... І недаремно народ каже: стидно, коли видно.

Тільки для людей розумних — чи залишилися (там, на пагорбах)? — напевно, давно настав час знайти «золоту середину» у проблемному проекті про меценатство. І законодавчо визначити поняття «меценатство», «спонсорство», «добродійність». І вибудувати — виважити — документ так, щоб і держава не втратила, і культура придбала. І конкретні люди залишилися задоволені. Час-час!

Якщо ж ця тяганина триватиме й далі — меценатство стане римуватися вже не з Мамонтовим, а з «мамонтами», видом, який давно й остаточно вимер.

Як у нас?

У проекті «Про меценатство» встановлено мінімальний меценатський внесок — 2 тис. дол. для фізичних осіб і понад 20 тис. дол. — для корпоративних добродійників. Максимальна межа допомоги меценатів законопроектом не передбачається. Чіткого опису системи оподаткування — немає.

Як у них?

Щорічні відрахування на добродійність у США — сотні мільярдів доларів. Близько 70% таких коштів — внески приватних осіб. У США поширена практика заробляння грошей держустановами культури: проведення заходів, відкриття магазинів і т.п.

У 2003 році у Франції введено податкову систему, яка визначає зменшення на 60% податків підприємств, якщо вони надають меценатську допомогу.

Швидше за все, Україні поки що ближчий «канадський шлях». Там благодійників вшановують переважно морально. Увічнюють імена, викарбовують на граніті назви компаній, зазначаючи навіть мінімальні суми добродійних внесків.