Далі йти. Марія Бурмака: «Все було не марно!»

Що можуть нащадки дізнатися про наш час із безлічі пісеньок нинішніх попсових зірочок? Нічого! А в піснях Марії БУРМАКИ закладено не тільки певну інформацію про сьогодення, а й крізь звукове забарвлення вчувається його пульс. Рідкісна річ — тексти її співанок можна читати очима, бо в них є поезія й розум. Можливо, саме такі відчуття викличе в меломанів і новий Марійчин альбом, який має назву «Саундтреки». Його презентація без зайвого галасу відбулася в одному з київських клубів — передусім для друзів співачки, яка сьогодні переважно чаклує над творчістю, а не займається лицедійством на суспільно-політичному кону. Хоча пам’ятаємо, як під час помаранчевої революції вона стояла на барикадах. Проте у велику політику принципово не пішла. Навіть уникає розмов про неї. Вважає, що цінність і актуальність митця визначається мірою художності та патріотизму його творів. Розмова з Марією Бурмакою — це скоріш не діалог, а монологи співачки… Саме в такій формі й пропоную її роздуми, погляди і відчуття.

Монолог перший. Про успіх

— На сцені я майже 20 років — з першої «Червоної рути», отож і думаю інколи: чи не заскочить мене зненацька та сумнозвісна «криза середнього віку»… Але ні. Пісні пишуться (вже є достатньо матеріалу на наступний альбом). Збираюся й для інших виконавців щось писати — ідей багато. Мені приємно, коли комусь здається, що я успішна у своїй кар’єрі. Але коли починають для якихось статей просити «поділитися рецептом успіху», здебільшого відмовляюся. Бо й сама цього рецепту не знаю! Мало того, дуже часто здається, що мені багато чого не вдається, а тому доводиться ледь не «головою пробивати стіни». До того ж я не дуже сильна людина (хоча, знову ж таки, мене якраз вважають сильною жінкою), тому дуже часто «пасую» перед труднощами. Потім, щоправда, примушую себе затиснути волю в кулак... Тільки я знаю напевне, що стоїть за успіхом чи видимою стабільністю. Тим часом мене тішить, що з боку все виглядає успішно, я сприймаю це як комплімент. За весь час мого творчого життя в мене справді було чимало моментів «другого дихання».

А успіх?.. Це коли ти в чомусь перемагаєш саму себе і у чомусь піднімаєшся вище.

Монолог другий. Про революцію

— Напевно, думаєте, що говоритиму про розчарування? Так, дійсно досить болісно шукати відповідь на запитання якоїсь бабусі: «Ми ж стояли на Майдані, ви ж були на сцені, що ж це тепер робиться?».

Так само непросто усвідомити деякі моменти, які тоді, восени 2004-го, сприймались як нереальні. Сьогодні я не є активним учасником політичного процесу. І чесно зізнаюся, можу багато чого не знати з підкилимних ігор, тому оцінок сьогоднішнім подіям я умисно не даватиму. Але водночас я не належу до тих, хто сидить у себе на кухні й бурчить: «І чого вони там такі? Треба ж отак і отак...».

Моя громадянська позиція давно відома. Що ж до питань моральності, духовних орієнтирів, любові до Батьківщини та почуття власної гідності, то вона не змінилася ні на грам.

Скажу більше — багато що в моєму світогляді та характері сформувалося вже на час моєї участі в першій «Червоній руті» і при закінченні університету. Тоді, до речі, я й написала пісню «Ми йдемо», що лунала під час помаранчевої революції. Я хотіла створити патріотичну пісню, де навіть не вживалося б слово «Україна», а всім би й так було зрозуміло: до реальної державності нам іще так довго йти.

Свої перші пісні я писала на вірші поетів Розстріляного Відродження. А після здобуття Україною незалежності почало з’являтися багато легковажних пісеньок, від яких віяло кон’юнктурою та обридлим шароварним псевдопатріотизмом. Тому й захотіла написати таку пісню, яка б поривала не зупинятися, не вдовольнятися картонними декораціями з сувенірними віночками та анекдотами про сало. І, здається, мені це вдалося. Люди виходили на Майдан, об’єднані спільною ідеєю, моральним вибором і почуттям власної гідності. Вони співали «мою пісню». Я завжди знала, що мій народ — гордий, рішучий, сильний. Я вірила в це. І я це побачила. І тепер знаю: він насправді є таким.

Тяжко, звичайно, не розчаруватися людям, які повірили і які не побоялися робити вчинки, свідомо ризикуючи, наприклад, роботою, а вже потім їхні опоненти сміялися їм в очі (я знаю безліч таких випадків на прикладі мого рідного Харкова). І якщо їм здається, що все те було марно, то це не так. Усім хочеться сказати «дякую!» — навіть тепер. За те, що ті події ущент зруйнували міф про хуторянську ментальність українців. І мої пісні — для тих людей, які здатні на вчинки.

Якщо хтось вважає, що їхнього пориву не помітили, їх просто використали, це неправда. Суспільство змінилося. Я змінилася. Люди, які були тоді на майданах, змінилися, зрозуміли, що можуть обстоювати свій вибір, бути нацією. Мало того, люди, які стояли на помаранчевих майданах, так само як і на біло-блакитних (не партійні функціонери), виходили за своїм моральним покликом, бажали країні кращого. А є люди старшого віку, які досі вірять у комуністичні ідеали, виходять на свої майдани підтримувати комуністів. Я з ними радикально не згодна. Але розумію, що їм на схилі життя дуже складно перекреслити все, у що вони вірили, зректися своєї молодості, тому ніколи не дозволю собі зневажати цих людей, давати їм оцінки, звинувачувати. Я завжди поважаю людей ідеї, навіть якщо вони в протилежних таборах.

А те, що розчаровують політики і вся ця політична колотнеча… я б не хотіла зараз коментувати. Я просто співачка, не депутат, не радник, не міністр і маю право деколи на таку аполітичну позицію.

Монолог третій. Про самооцінку

— Музика — частина мого життя. До речі, ніколи не ставила на карту щось одне. Займалась іще журналістикою, вчилася в аспірантурі, захистилася і все ще хочу почати викладати... Можливо, навіть у музиці — через те що не зосереджувалася виключно на ній — десь «не дотягнула». Але я просто жила і живу. Знаєте, я ж пишу не в спеціально відведений для цього час. Пишу скрізь і постійно. Записую ноти і слова на серветках, на документах деколи... Усі події мого досить неспокійного життя відбувались і відбуваються на тлі музики. Або навпаки....

А самооцінка? Вона виникає не на порожньому місці. Не можна знічев’я переконати себе: я — «королева», я все можу, я сильна. Цього аутотренінгом не напрацюєш. Для того щоб відчувати себе сильною, треба бути здатним на вчинки і в них перемагати себе.

Таких вчинків робила багато. Тим часом і кожна людина, яка чогось досягає, може розповісти, що найбільшу радість відчуваєш, коли вдається зробити щось значуще, у що й сам не віриш. Тоді й починаєш себе поважати. Для мене, наприклад, захист дисертації був таким кроком. Тоді якраз мене звільнили з телевізійного каналу СТБ разом із багатьма колегами, з якими робили прямоефірну програму (була однією з ведучих). А це було якраз перед Новим, 1998-м, роком. Зізнаюся відверто, то була перша серйозна криза в моєму житті і дуже болісна депресія. Тоді й вирішила: маю витягти себе з того стану, як Мюнхгаузен — за косичку з болота. Вирішила вчитися! І шукати для себе можливість не залежати від страху: звільнять тебе чи не звільнять? І до речі: чи буде попит на твою музику, чи ти істерично хапатимешся колись за останні крихти популярності? Вирішила вступати до аспірантури, написала автореферат, склала іспити...

Пам’ятаю свій стан після захисту 6 квітня 2004 року. Здавалося, що я найщасливіша людина! Хоча в особистому житті все було сумно: з Інституту журналістики поверталась в орендовану хрущовку з пліснявою на стінах... Але саме тоді й відчула: усе вдасться і стане снаги все перемогти.

Згодом було кілька важливих для мене перемог, за які пишаюсь собою. По-перше, півтора року тому кинула палити. По-друге, врешті сіла за кермо авто, хоча вже не вірила, що це мені коли-небудь вдасться.

Звісно ж, кожна людина неповторна. А я через свою творчість можу показати її широкому загалові. Це може комусь не подобатися, когось залишати байдужим, але я від цього іншою не стану. Залишається писати для тих, хто розуміє.

Спроби «самоідентифікуватися» в шоу-бізнесі полишила давно! Це справа критиків. Що тільки не читала про себе! «Творець авторської пісні», «українська фолк-діва»... Був період, коли мою музику називали навіть українською готикою — через альбом «Знову люблю». В одного з моїх дисків — суто електронне звучання. А є диск «Із янголом на плечі», де, як я їх називаю, «пісні про ангелів». А є «МІА», де естетика звучання живого гурту не втратила актуальності дотепер. Це звідти «Сонцем, небом, дощем» і «Чорні черешні»... Мені самій, справді, цікаво читати про себе. Я можу погоджуватись або ні… Я міняюсь. Міняється світ навколо мене. З’являється багато різної музики, в яку я закохуюсь, і вона, безумовно, справляє на мене вплив. До речі, в моєму останньому диску «Саундтреки» є лемківська пісня «Під облачком» — нині моя улюблена, до речі. Я колись її вже записувала — в 92-му, вона є на диску «Лишається надія», разом із піснею «Ми йдемо». Так-от, минуло 15 років і я записала її знов. З цієї пісні видно, до речі, як я змінилася.

Монолог четвертий. Про шоу-бізнес

— Український шоу-бізнес іще в стадії «початкового капіталізму». Суспільство насичується масовою культурою. Ще й досі триває період накопичення капіталу. Тобто присутнє бажання й намагання — за чималих інвестицій (а запис альбому, зйомка й ротація кліпів це дуже серйозні суми) — максимально швидко ці гроші повернути. Можливо, ще не настав час здорової конкуренції — навіть між масовими проектами, коли виживають не тільки найнахабніші, а найобдарованіші, не схожі на інших. Так відбувалося в усьому світі.

Напевно, проблема також і в нестабільності економіки нашої країни, відсутності середнього класу. Це я до того, що не так багато в нас «некомерційних проектів», іншими словами — музики для нормальних розумних інтелігентних людей різних поколінь. Але я не була би оптимісткою, якби не сказала, що не все так погано! І хто хоче знайти гарну українську музику, той може це зробити! З’являються нові музиканти, гурти. І це не може не тішити. «Залишається надія…»

Але що казати про шоу-бізнесову експансію в Україну музики сусідньої країни... Я взагалі не тільки про музику кажу. Є важливий моральний аспект: українські діти, молодь виховуються на ідеології іншої країни, на цінностях іншої країни. Деякі аспекти схожі, але все ж таки інакші, ніж українські. І майже нічого не робиться для того, щоби люди, які виростають, любили своє і почувалися патріотами своєї країни. В цій ситуації без вибудовування системної ідеології виховання українців не обійтися. Інакше ми матимемо покоління, якому буде байдуже майбутнє. Я взагалі на цю тему не можу говорити абстрактно. Не виходить! Бо це країна, де живу я, де живуть мої рідні й близькі, де виростає моя донька. І мені боляче, коли мою країну порівнюють із банановими республіками, називають «територією корупції та бандитизму», країною третього світу.

І музику я пишу для таких, як я, яким теж боляче. І пишу мовою, якої півкраїни не розуміє і не любить. А я люблю. Та з іншого боку, коли бачу молодих людей, які свідомо й принципово говорять українською, народившись у Центральній чи Східній Україні в російськомовних сім’ях, то розумію, що ми все ще сильні генетично. На такому асфальті деколи травинки проростають! А нам усе анекдоти про хохлів розповідають... Не люблю я цих анекдотів про свій народ. Неправда це все!

Нас у країні вже об’єднує щось інше, ніж «соціалістичний ентузіазм» минулого. У нас значно більше консолідованих музикантів і гуртів. Ми дружимо, підтримуємо чимало заходів одне одного.

От, скажімо, фестиваль Олега Скрипки. Олег кинув клич, усі записали пісні (я — «Ой на горі, на маківці»), пройшов фестиваль, усі працювали безплатно, на ентузіазмі. Лишилися задоволені, як бувають задоволені люди, які зробили щось потрібне й корисне, за бажанням власної душі.

Монолог п’ятий. Про майбутнє

— Шанси молодої обдарованої людини з провінції пробитися практично дорівнюють нулю. Про це власне стільки говорилося, писалося... Усі це знають. Але хіба щось робиться, аби стало якось інакше? Можливо, щось подібне ініціює Міністерство культури і туризму? Мені дуже багато надсилають своєї музики молоді музиканти з маленьких містечок, часто просять бодай моєї оцінки і поради... Думаю зараз, як це все підвести до якогось спільного знаменника. Можливо, засную фонд сприяння розвиткові сучасної музики? Можливо, якийсь центр, щоб задіяти дітей з вулиці, допомагати їм бодай якось розвивати їхні таланти?

Наше суспільство вже є добрим, якщо намагається таких дітей хоча б нагодувати й одягти, я навіть не кажу про їхній духовний світ. А в притулку для неповнолітніх я познайомилася з десятирічним хлопчиком Дімою. Він сказав: «Хочу на гітарі навчитися грати!». І, можливо, цей перший малесенький крок до музики врятує його душу. А скільки ще таких дітей, котрим бракує тепла, розуміння. Я зрозуміла, що мої дії, звичайно, приносять певну користь. Але можна зробити більше! І спробувати навколо такої ідеї об’єднати друзів. Рената Литвинова, одна з моїх улюблених актрис, сказала, що головне в житті — знайти «своїх» і заспокоїтися!.. Я почула цю фразу і здивувалась її точності. Я би тільки сказала «не заспокоїтися», а «знайти сили далі йти».

Марія БУРМАКА народилася 16 червня 1970 року в Харкові. У 1989 році перемогла на фестивалі «Оберіг» у Луцьку, того ж року отримала другу премію на фестивалі «Червона рута». Заслужена артистка України (1998). Закінчила Харківський держуніверситет (спеціальність «філолог»), а також аспірантуру Інституту журналістики (Київ). Кандидат філологічних наук. Була ведучою телепрограм «Кон», «Рейтинг», «Хто там», «Чайник» (канал «СТБ»), згодом — «Створи себе» на УТ-1 та каналі «Київ».