Чужа сім'я — темний ліс ("Серпень. Графство Осейдж")

Несподіване розмаїття лютневого кінотеатрального прокату - фільм режисера Джона Веллса "Серпень. Графство Осейдж" (на основі п'єси американського драматурга Трейсі Леттса). Уже те, що в картині знялися Меріл Стріп, Джулія Робертс, Еван МакГрегор, Бенедикт Камбербетч, - гарантія додаткової уваги до прем'єри.

Звісно, так буває. Хай не завжди, але інколи. Коли в розпал кінотеатральних репертуарних баталій комп'ютерних ангелів Апокаліпсису з кілометровими віями доморощеного Вія на наші екрани несподівано шкрябається, проситься, а потім і пробирається "щось" людське. Сентиментально-щемливе. І з погляду акторського виконання - бездоганне.

Ось "таке", як цей, хай і не видатний, але дуже достойний фільм.

Доки монстри й чудовиська гримають знаряддями масового ураження та довжелезними пазурами в сусідньому залі, ось тут, на широкому екрані, на тлі Пам'яті знімається сімейство.

Хвора мати, тато, який зник, три сестри, суджені, ряжені, нащадки.

Зовні тихий, присмачений акторськими спеціями фільм Джона Веллса на дві години примушує абстрагуватися від блокбастерного безглуздя й пошукати сенс у тому, що поряд.

Хоч як дивно, ця популярна п'єса досить довго чекала екранного втілення. Років п'ять. У Голлівуді люблять просто з жару. А офіційний тріумф Трейсі Леттса випав ще на
2008-й: драматург отримав за "Серпень" Пулітцерівську премію. Перед тим була прем'єра в Чикаго, історію прихильно сприйняли на Бродвеї. Пишуть, дуже добре зробив свій сценічний текст на основі Леттіса режисер Алвіс Херманіс у Європі.

Що ще характерно: у Росію п'єса зайшла не з європейської частини, а з Сибіру. Спочатку її рознюхали-розсмакували в Омську, Новосибірську. Потім поставили в Московському театрі імені В.Маяковського (для Євгенії Симонової).

І ось до чого веду. Відверто жаль, що українські театри як завжди неповороткі. А який же завидний пасьянс можна було б розкласти в київській Російській драмі, з урахуванням її різноголосого жіночого контингенту. (Правда, режисер Роман Мархолія нещодавно ділився зі мною мріями про постановку п'єси "для Роговцевої", але ставить "Живий труп" для іншого).

Складові успіху тексту Леттса, на перший погляд, - на поверхні. І тут час підморгнути нашим: учіться, молоді драматурги.

Учіться, як в одній історії об'єднати шість виграшних жіночих ролей, кілька цікавих чоловічих образів, потім "прошити" ці образи дійовою і двоїстою інтригою.

Не вигадуючи особливих драматургічних віражів, Трейсі Леттс будує "дім" за старими кресленнями. Це "заповіти" Генріка Ібсена, Джона Бойнтона Прістлі, Юджина О'ніла, Теннессі Вільямса. Найбільших авторів театру, які часто "ховали" основний конфлікт (проблему) не в теперішньому, а в минулому.

Вони, як демони, замуровують зотлілі пристрасті в "стіну пам'яті", в "стіну плачу". І, борсаючись серед сьогодення, їхні персонажі раз у раз чіпляються за минуле. За пам'ять. Тільки там - причини, мотиви й наслідки їхніх нинішніх страждань (чи несподіваних радостей).

А ось коли починають порівнювати Леттса з "чеховськими мотивами", така аналогія викликає рішучий протест. В американському "графстві" Чехов не живе. І навіть його мотивів там немає. У цьому випадку тут, швидше, американське передражнювання фабульного відлуння російського класика. Не більше.

Ось проведіть такий експеримент під час перегляду "Серпня". Вслухуйтеся тільки в текст - окремо від картинки на екрані.

І вслухуючись-вслухуючись, навіть "заглиблюючись" у діалоги, чітко усвідомлюєш: розмови - "ні про що". Ні, справді... Тут не те щоб "алогізм", а просто - "ні про що". Чехов у своїх розорених садибах зі своїм багаторівневим дискурсом - 3D формат, а Леттс - діафільм із рухомими картинками й порожніми розмовами.

І тільки сам рух цих "картинок" має підвести до розуміння: основне в п'єсі, як це часто буває, - не в тексті, а...

Ось така ця дивна й успішна п'єса. Де на старті дії несподівано щезає глава сім'ї, старий алкоголік Беверлі Вестон (Сем Шепард). І тоді у великий будинок до його засмиканої дружини Вайолет Вестон (Меріл Стріп) з'являється зграя родичів. Три доньки, одна сестра, інші близькі.

Одна з дочок - Барбара Вестон (Джулія Робертс) - уся в матір: така ж різка й імпульсивна, але поки що все-таки розум диктує її вчинки, а далі - буде видно. Друга донька - втілення легковажності (під руку з бойфрендом). У третьої - шлюб тріщить по швах, а поруч донька-підліток задивляється на дорослих мужиків. Явлення інших родичів вносить додаткові барви в сімейний портрет в інтер'єрі графства Осейдж.

Історія, як і очікується, схожа на щільний клубок, нитки якого розплутуються то повільно, то ривками.

Назовні спливають "слайди" з минулого. Подружня невірність, сестрині ревнощі, відчуженість близьких людей. Але все "це" прошите талановитим авторським швом, і жодна репліка не йде в "пафос", жоден монолог не зривається в мелодраматизм.

Ніби "ні про що" - розмови, суперечки, пристрасті серед спекотного серпня. "Ні про що" - і це життя, яке проходить на очах одне в одного, але кожен ховає камінь за пазухою чи скелет у персональній шафі.

Постановник картини, звісно, добряче почистив текст драматурга задля хронометражу. З нього випало чимало банальностей і додаткових подробиць "ні про що".

Взагалі, режисер Джон Веллс не дуже заморочувався з цим текстом, змирившись у проекті з функцією веденого й віддавши кермо влади та пріоритет ведучих - народним артистам США.

Режисерське завдання полягало в іншому. Створити відповідний атмосферний флер графства: панорами полів, шосе, нескінченних обріїв, замкнених просторів у будинку Вестон. І це вдалося. Простір ніби насичений неймовірною температурою, самі герої - стомлені сонцем. Їхні історії - як скалки дзеркала, з яких складається мозаїка нових відображень.

І ще одне режисерське завдання - точно розподілити головні партії. Але тут навіть без режисера добре попрацювали самі актори. Як у казці Є.Шварца - "А троянди? Троянди виростуть самі!".

Усі в захопленні від Джулії Робертс (Барбара), оскільки вона довго приховувала від людей, що артистка хороша, драматична (це було помітно ще в "Справі про пеліканів" та "Ерін Брокович"). У "Серпні" вона свідомо здирає з себе шкуру царівни-красуні, що прилипла ледь не намертво, й не соромиться у всіх ракурсах постати нещасливою негарною "жабою". Жінкою з пом'ятим обличчям і злими порожніми очима. Зовні нервовою й імпульсивною - як мати. А всередині такою самою поетичною і недозрозумілою - як зниклий батько.

Те, що Робертс за цю роль гарантовано "Оскар", - сумнівів немає. Для патріотичних американців тут справді велика радість успішного акторського "ребрендингу". Операція пройшла як по маслу: красуня перетворилася на чудовисько.

Марго Мартіндейл, Кріс Купер, Еван МакГрегор, Джульєт Льюїс, Джулінна Ніколсон - кожен органічно й переконливо співіснує в ансамблі. Ніби давно злагоджена і добре "налаштована" театральна трупа, а не знімальна група на два місяці.

Зверніть увагу на модного Бенедикта Камбербетча, любимця Британії й усього світу. Він ніби тимчасово повертається до своїх "дошерлоківських" мутних типів (яким колись постав у "Спокуті" Джо Райта) і знову грає зовні милого недотепу, але з якоюсь тривожною червоточиною. Це людина, від якої не знаєш чого очікувати.

І все-таки, хоч би що казали про лідерство Робертс у фільмі, "диригентську" паличку все одно треба залишити в руці Меріл Стріп.

Знову здивувала. А місцями приголомшила. Із часів видатної картини Стівена Долдрі "Годинник" у неї, мабуть, і не було глибшої та об'ємнішої ролі (Маргарет Тетчер не береться до уваги). Стріп знову демонструє дива акторського магнетизму. Від неї неможливо відвести очей. Вона ніби балансує на канаті, ризикуючи завалитися в мелодраматизм, чи трагікомізм, чи істеричність... Але тримає баланс. І створює настільки пронизливий образ ще живої, але вже вмираючої людини (живого трупа), що постійні розмови "ні про що" в цій картині, зокрема й завдяки Стріп, набувають шуканого сенсу. За охами, зітханнями, криками, взаємними викриттями - за всім цим - об'ємно прорізається силует фігурки в чорному, з насунутою перукою. Цієї наркоманки, пацієнтки, екстравагантної фурії. А по суті - дуже самотньої матері... Яка, здається, сама й спланувала "зникнення" чоловіка, щоб зібрати їх усіх. Побачити їх усіх. Розігнати їх усіх. Потім зіщулитися на порозі дому в обіймах вірної служниці-індіанки - і... померти. Але вже "після" п'єси, після "The end" на екрані. Тільки такий внутрішній гіпотетичний злам і пояснює нав'язливі "ні про що" у цьому графстві. Оскільки головне в розумних п'єсах - не завжди в словах...