Чулпан Хаматова: Продираючись крізь утому і безсонні ночі, постарайтеся запам'ятати кожну мить поруч із дитиною - Культура - dt.ua

Чулпан Хаматова: "Продираючись крізь утому і безсонні ночі, постарайтеся запам'ятати кожну мить поруч із дитиною"

4 жовтня, 2013, 18:45 Роздрукувати Випуск №36, 4 жовтня-11 жовтня

Мені потрібен час, щоб придумати роль, барви для цієї ролі, голос героїні. Мені потрібно рухатися в цьому напрямі. Тому часто й не збігаюся з темпами сучасного серіального кіно- і телевиробництва. Для мене кіно — це машина часу і машина простору. 

Не сумніваюся, що в кожного з вас, якби трапилася така нагода, виникло б "сто запитань" до Чулпан Хаматової. Від "Країни глухих" до "Льодовикового періоду", від Громадської палати РФ до репертуару "Современника". Що й казати, вона на очах, на слуху. Без перебільшення, найкраща актриса свого покоління, а можливо, і цього, нового, часу. Оскільки ж про все за годину не розпитаєш, то й окреслив для себе три теми. Її діяльність на ниві порятунку дітей у рамках Фонду "Подари жизнь" Центру дитячої гематології, онкології та імунології. Запуск кінопроекту "Маяковский", у якому вона має грати Лілю Брік. Останні гучні роботи в "Современнику" і Театрі Націй. 

Хаматова, звісно, ці плани підкоригувала... 

— Чулпан, рік тому, пригадую, ви розповіли ЗМІ історію маленької дівчинки Соні П'ятниці, яка проходить курс лікування у Центрі дитячої гематології, онкології та імунології. Це була дуже зворушлива, буквально до сліз, розповідь про дитину, яка і бореться, і чіпляється за життя. І навіть після трансплантації кісткового мозку та чергових "хімій" вона все одно відстоює своє право "жити!" на цьому світі. Вона ходить на ваші спектаклі, дружить із вашими доньками. Отже, минув рік... Що тепер із цією дівчинкою? 

Соня П'ятниця, дякувати Богу, жива-здорова. Усе в неї чудово. Звісно, є певні порушення в розвитку через трансплантацію. Але тепер і лікарі, і близькі радіють кожному прибавленому граму в її вазі, кожному сантиметру в її зрості. Справді, вона практично член нашої сім'ї. Вона вже так довго лікується, що в курсі всіх новин мого творчого життя. Ходить на спектаклі. Бере участь у масовці спектаклю "Три товариші" театру "Современник". 

— Як? Вона бере участь у спектаклі? Їй дозволяють лікарі?

Періодично. Коли добре почувається. І коли з її імунітетом усе гаразд.

Ще рік тому ви озвучили одну цифру: в Центрі, яким ви опікуєтеся і який підтримуєте, одночасно лікується понад 300 дітей, а у вашого Фонду кілька підопічних клінік. Якщо доречно говорити про статистику, то яка вона тепер? Скількох дітей намагаються вилікувати в Центрі? Мені здається, що ця тема менш відома українському читачеві, тому докладніше й розпитую про цей напрям вашої діяльності. 

Почну з того, що Фонд "Подари жизнь" допомагає сьогодні кільком клінікам. Планували його спочатку як Фонд для однієї клініки. Але... Але так сталося, що наш директор — велика жінка Галина Владиленівна Чалікова (яка сама померла від тяжкої хвороби) — зрозуміла й усвідомила ось що: насправді, дітей, котрі потребують допомоги, — не 300 й не 400, а значно більше. І поступово до однієї клініки почали приростати інші, у тому числі й регіональні. 

І якщо недавно нам вистачало однієї суми, то з появою нових лікарень її треба було збільшувати. 

Сьогодні у клініці ім. Дмитра Рогачова 400 дітей отримують допомогу. І це лише ті діти, котрі перебувають безпосередньо в лікарні. Але інші діти можуть жити поруч, у пансіонаті. Або винаймати квартири. 

Зараз ми хочемо побудувати ще один пансіонат, щоб Фонд не винаймав житло і діти могли жити поряд із клінікою. 

Ще один наш напрям сьогодні — налагодити систему діагностики в країні. Часто у регіонах не можуть поставити правильний діагноз (навіть із використанням досягнень сучасної науки). Можуть бути допуски в той чи інший бік. Але ж тут ціна — життя дитини. 

Отож одна з програм — це рання діагностика, щоб збільшити відсоток видужань. І у Фонду сьогодні є й така мета — збір коштів саме на програму. 

Ось, припустімо, надходить дитина... У неї беруть кров, яку потім у спеціальній пробірці "Червоною поштою" відправляють у Москву або Петербург, де є точна лабораторія. І вже там за типуванням або за розкладанням клітини на складові частини можна точно сказати, чи потрібно їхати дитині терміново в Москву на трансплантацію, чи її можна лікувати вдома. І як лікувати. 

Якщо нам вдасться цю програму діагностування втілити в життя, то буде велетенська база даних по всій країні, це допоможе дуже багатьом... 

— Послухайте, при такій колосальній роботі, пов'язаній зі здоров'ям сотень, тисяч дітей, ви якось покладаєтеся на допомогу держави!? Дивитеся у її бік? 

Наш Фонд до держави взагалі не має стосунку. Ми не отримуємо від держави нічого. Крім того, що перебуваємо в тісному контакті із законодавчою базою та намагаємося впливати на її зміни. 

— В акціях Фонду "Подари жизнь" беруть участь чудові артисти — Хабенський, Куценко, Арбеніна... І це тільки ті, про кого я читав. А чи можна, якщо це коректно, назвати імена багатих (або дуже багатих) людей РФ, які вам допомагають частіше за інших, причому безпосередньо, реально — фінансово?

Ну, для цього, мабуть, потрібно б їм самим зателефонувати й запитати? Проте в нас, на жаль, діє епіграф до всієї добродійної діяльності: "Хорошими делами прославиться нельзя". 

— Це ж пісенька Шапокляк із мультфільму про Чебурашку...

Так... Тому багато з людей, побоюючись обуреної реакції з боку різних інших товаришів, і воліють не називатися, допомагаючи нам.

— Скільки років ви займаєтеся Фондом "Подари жизнь"? 

Його засновано у листопаді 2006 р. 

— Як багато часу й сил забирає у вас ця місія — дарувати надію на життя хворим дітям? 

Багато. По суті, у цьому моє життя. І вона невіддільна від усього іншого. І забирає не менше часу, ніж основна робота. А інколи навіть більше. 

— Чулпан, скільки людей на сьогодні у вашій, скажемо так, "могучій кучці" — з числа тих соратників Фонду, кому довіряєте насамперед? 

Складно говорити про
команду. Якщо взяти будь-яку цивілізовану країну й подивитися, як організовано роботу в благодійних фондах, то там якраз помітні напрями спеціалізації. 

Припустімо, є Фонд, що займається тільки фандрайзингом — процесом залучення коштів та інших ресурсів. Є фонди, які займаються соціальною допомогою. Є й ті, чиє завдання — донорство. 

Що стосується Фонду "Подари жизнь", то половина працівників шукає клініки за кордоном, вони перебувають у тісному зв'язку з лікарями, курирують питання закупівлі ліків, укладання договорів, питання з митницею, донорські програми, соціальну допомогу. 

А ось друга половина — фандрайзинг. 

На сьогодні у Фонді близько 80 осіб. Половина їх безпосередньо стежить за процесом лікування дітей. Бо тут же не просто "захворів-вилікувався", це цілий шлях. Починаючи від ранньої діагностики, продовжуючи правильним лікуванням у правильних умовах. Далі, після того, як дитину вилікували, її треба виходжувати. Правильне харчування, правильний одяг, правильне дихання, правильний прийом ліків. Це ціла система. Інколи процес може тривати роками. Але й потім, коли дитина цілком видужала або перебуває в ремісії, її треба повернути в суспільство. До таких самих дітей, як вона. Потрібна адаптація. Ну й потрібна статистика щодо всіх цих дітей. 

— А якщо дитину не можна врятувати... 

Якщо дитину не можна врятувати, то вона має залишати цей світ в умовах, достойних для будь-якої людини. Вона не повинна відчувати болю. Вона має знати, що поруч — мама. І ця мама — не втомлена і змучена, а в неї вистачає часу на дитину. 

Справді, ми маємо справу з такими хворобами, які далеко не завжди можна вилікувати... 

— З якого віку надходять дітки у ваш Центр? 

З народження і до 18 років. Але й далі дуже складні історії... 

— Як ваша особиста душевна організація приймає й пропускає таку кількість дитячого болю через себе? Я ж бачу, ви навіть тепер, у розмові, емоційно включені в цю тему, не можете бути відсторонені від цього? 

Втручатися в долю людини — марно. Ми ж не боги. І лікарі не боги. Але навіть відведений відтинок часу, який залишився, має бути для дитини справді щасливим. Дитина має бути огорнута любов'ю. І один із наших девізів — не хочемо, щоб діти були предметом жалощів, а хочемо, щоб вони були предметом замилування. Це ж їхнє дитинство, їхній час. Тут і тепер. 

Вибачте, і на мене теж завтра може впасти цеглина. Як на будь-яку іншу людину. 

Але боротися треба до останнього. 

І навіть якщо фіналу ніяк не скасувати, все одно намагаємося зробити все можливе, аби простір, даний дитині на землі, був наповнений світлом та любов'ю. 

Ну ось... Власне кажучи, після всього цього я вже не встигаю ні рефлексувати, не страждати. І не запитую себе: "Ну чому діти?". 

Тому... Тому що нам під силу змінити багато що... Але не все... 

— Чулпан, одного разу ви сформулювали чудове визначення — "сценотерапія". Лікування сценою. Можливо, саме сцена щовечора і позбавляє вас цих запитань, на час "перемикає" з одного болю на інший — творчий? 

Просто я займаюся своєю професією. І щаслива в цьому. Навіть проект на основі творів Марини Цветаєвої та Белли Ахмадуліної, який ми привезли до Києва, теж народився з потреби бути щасливою. З потреби висловити те, що тебе лікує. Уявіть, усе це виникло з нізвідки. З мого перебування у стані радості — у доторку до текстів Цвєтаєвої й Ахмадуліної. Їхні тексти самі почали диктувати мені "умови". Не я якось намагалася вибудувати цю програму, а, швидше, Цвєтаєва й Ахмадуліна "вибудовували" мене. Творилися неймовірні чудеса, поки ми це репетирували з колегами. 

— Цветаєва, як відомо, ваша любима поетеса. 

Але я довго не могла до неї доторкнутися. Вийти з її творами на сцену. 

— Багато чудових актрис звертаються до спадщини великих російських поетів. Як ви, наприклад, сприймаєте виконавську манеру Дороніної або Демидової, коли вони виходять на сцену з читанням творів Цвєтаєвої чи Пастернака? 

А ще Аліса Фрейндліх... Це великі актриси. І, можливо, можуть виникнути якісь спірні моменти, коли мені здасться, що вони рухаються "не в той" бік... Але це ж така величезна територія! 

Я, правда, не могла собі уявити, що читатиму Цвєтаєву зі сцени і якось за це відповідатиму. У мене колись був єдиний вечір у Будинку актора (мене вмовили). І вся програма складалася з того, що я робити люблю, але не вмію. 

— Це як? У чому виявляються ваша любов і ваше невміння? 

— Ну ось, наприклад, я люблю співати, але не вмію це робити. Люблю танцювати степ, але все-таки не вмію. Те саме і з Цвєтаєвою. Я люблю її, але "не вмію" читати. Ось на Youtube з'явилися якісь насмикані уривки під шапкою "Хаматова читає Цвєтаєву". Але, грубо кажучи, так можна читати в душі або на кухні... Правда, на сцені я читаю не поезію Цвєтаєвої, а її прозу. З Белли Ахмадуліної — "Сказку о дожде". Ці тексти внутрішньо взаємозалежні. Сама Ахмадуліна освідчується Цвєтаєвій у любові. 

— Що їх ріднить, на ваш погляд? 

— Дуже багато в них спорідненого. Відчуття "безшкірості", щирості. Оголеності нервів. Кожна з них не збігається зі своїм часом. Внутрішньо вони рухалися "проти течії". І ніколи не вливалися в загальне русло. 

— Якщо згадали великих поетів, то все-таки, у рамках можливого, що вже можете сказати про "Маяковського" — фільм, над яким працює ваш чоловік режисер Олександр Шейн, а ви були заявлені на Канському фестивалі як продюсер проекту? 

— Що про це казати? На сьогодні немає актора на головну роль, незважаючи на неймовірний кастинг. Є схожі, але вони мілкуваті душею. 

— Наскільки ви наблизилися до особистості Лілі Брік? Є відчуття цього образу чи тільки віддалена його проекція? Ви ж зустрічалися з її невісткою — Інною Генс-Катанян. 

— Я знаю багато про Лілю Брік. Але про роль поки що говорити рано. Поки що — каламутний колодязь. І я відчуваю, що ще не можу дозволити собі доторкнутися до такої особистості, до такої героїні. Надто велика відповідальність без повної впевненості в тому, що ти це зробиш. 

І взагалі, на сьогодні говорити на цю тему не хочу. Не впевнена... 

— А у своїй Марії Стюарт ви вже впевнені? Адже коли вас вводили на роль королеви Шотландської у спектаклі Рімаса Тумінаса "Граємо Шиллера!" (після Олени Яковлєвої), репетицій було небагато, а постановка за десять років встигла стати легендою. 

Чулпан Хаматова
фото: sovremennik.ru

— Спектакль "Граємо Шиллера!" прекрасний тим, що він не про історичний контекст. Там зовсім інший зріз. І ось цей зріз і ця тема спектаклю — все це мене надзвичайно захоплює. Раніше цієї теми зовсім не було. А сьогодні вона зазвучала. І спектакль уже про інше. 

— Можу вгадати, про що "інше"? Мабуть, ваша Марія Стюарт більш чіпка до влади, ніж героїня, колись чудово зіграна Яковлєвою? У вашій Марії Стюарт, мабуть, кохання й політики порівну? Можливо, ви "транслюєте" те, про що сам Тумінас казав на репетиціях, — "Она вЕдьма, вЕдьма…"? Проте це так — фантазії-припущення. 

— Послухайте, але ж артисту важко відповідати, "як" транслюється те, що закладаєш в образ. І які цей образ згодом породжує передчуття, відчуття. А вже "як" у звареному бульйоні цей флер доходить до глядача, мені взагалі сказати важко. 

Деякі глядачі зчитують те, що я граю. Мені приємно. Деякі — ні. Однак мені азартно. Уявіть, я вводилася за чотири дні в жорстко скроєний спектакль. І в мене практично не було репетицій з іншими артистами. Я не в усьому була згодна з попереднім малюнком образу, хоч і приймала його, суголосно природі акторки. Але мені — з моїми уявленнями, з моєю психофізикою — було б нецікаво туди занурюватися. Мені був потрібен свій малюнок. При тому, що зовнішній малюнок не змінився, але внутрішнє наповнення — моє, і воно зовсім інше. Повторюю, у мене є азарт грати цей спектакль, попри неймовірну відповідальність і постійні порівняння з Оленою Яковлєвою та Мариною Неєловою. Саме перебування на сцені у спектаклі Тумінаса перекриває будь-який страх. 

Чулпан Хаматова
фото: sovremennik.ru

— Напередодні спектаклю, перед роллю Марії Стюарт, виникає у вас якийсь "особливий" стан? Відмінний від станів напередодні зустрічі з іншими образами з вашого репертуару? 

— Звісно. Досі трепет. Бо ввестися за чотири дні! У мене трепет навіть у тому, щоб партнерів не підвести і текст не переплутати. 

— Доньки ваші, які часто бувають у театрі і навіть грають там, уже бачили Стюарт? 

— Дівчатка не дивилися, але дуже хочуть. 

— А чим вони вас найбільше здивували за останній час?

— Старші дівчатка — Аріна й Ася — так швидко виросли... Все це так стрімко сталося, що,
їй-богу, дивно! І в цьому мій подив. Молодша — Ія-Настасія, їй 3,5 рочку. 

Знаєте, я дуже стараюся бувати з ними якнайчастіше. І закликаю всіх людей на землі, включно з прекрасною Україною, всіх тат і мам цінувати це життя й насолоджуватися кожною секундою зі своїми дітьми. До дитини треба пробиратися крізь свої недоспані ночі, крізь свою втому й запам'ятовувати ці чудесні хвилини поряд із нею. Тому що не встигнеш моргнути, а дітей уже не можна обняти! Не можна потягати за ніс. Звісно, кожен вік по-своєму чарівний, та все ж складно встигати за їхнім дорослішанням. 

— Не можу не запитати про Галину Борисівну Волчек. Під кінець року в неї ювілей. Колись вона відкрила вас для себе у програмі "Взгляд", а потім запросила в "Современник". І цей театр став частиною вашого життя. Загалом, багато формулювань-запитань можна придумувати на тему "Волчек". Але скажіть про неї те, що думаєте, і те, що вважаєте за потрібне. 

— Важко говорити про близьких людей, яких любиш без слів, без контексту, коли перейдено межу суто робочих стосунків, а ці стосунки ще й людські. Знаєте, я її відразу полюбила за одну рису, яку вона досі у собі несе. 

— Яка ж це риса? 

— Романтична наївність. Інколи в неї вона зашкалює чи не в бік максималізму. Але при цьому все нормально з характером. У цій романтичній наївності є пропорційне співвідношення одного й іншого. І, безумовно, це те, що передав їй колись батько, чудовий кінооператор. І прекрасні люди це їй передали, ті, з якими вона росла, а потім дружила, а потім робила перші кроки в
театрі. І, звісно, є риси її особистості. І вона дуже тверда в цьому, в цій романтичній наївності, інколи навіть жорстка. Так усе це в ній зацементоване, непорушне навіть. Це як скеля з висунутими алюмінієвими списами. У кожній людині є маса позитивних і негативних рис. І Галина Борисівна Волчек — така сама жива людина, як і всі інші. Але ось ці її риси, вони такі непристосовані до сьогодення... Особливо мене це вразило, коли я щойно починала в "Современнике". Наприкінці 90-х — мода на цинізм, на іронію. Коли на саму згадку про "справжню дружбу" в деяких людей починалися блювотні рефлекси. Та й "справжня любов" теж не всім була цікава. Все їм треба було вивернути... 

— Швидше — обстібати.

— У цьому почасти виражався стан протесту. І це виражала молодь, законодавці театральної моди. Це було піднято на прапор, і навколо цього всі скакали. Але потім зрозуміли: все-таки в мистецтва є й повинна бути велика мета і висока місія. Можна бути модним, багатим, але "справжня дружба" і "справжня любов" — це назавжди. 

— Ви хочете сказати, що тепер зживається колишній вірус цинізму з 90-х? І це в розпал дискусій про життєстійкість чи реорганізацію репертуарного театру? 

— Усе-таки мені здається, що "заперечення справжнього" — минає. Попри тимчасові явища. Багато що вгамувалося, люди подорослішали. Вона ж, Галина Борисівна, як "Титанік", як криголам, я навіть не знаю, як це назвати. Вона своєю особистістю проривала кригу ненависті, яка сковувала простір навколо неї. За "Трьох товаришів" Ремарка її знищували, причому несправедливо. А цей спектакль — про дружбу, про любов. Про справжнє. 

Чулпан Хаматова_2
фото: sovremennik.ru

— Ну, то ще був і камінь у город шістдесятників, яких намагалися вивести з себе або висміяти їхні ідеали. 

— Отож, уже п'ятнадцять років "Три товариші" в репертуарі. Люди в залі б'ються в екзальтації, встають. Повторюю, справжня любов — це те, що хвилюватиме завжди. І, можливо, не всі розуміють, наскільки їй сьогодні важко... І які треба мати силу й сміливість, щоб ось так відкривати людям свою душу. Це, до речі, те, про що писали і Цвєтаєва, і Ахмадуліна. Тому для мене Галина Борисівна — особлива людина в долі. Вона наївний романтик, але вона й дуже сильна людина. 

Чулпан Хаматова_3
фото: sovremennik.ru

— Нині, як відомо, театр "Современник" опинився без директора, а це завжди соратник художнього керівника. Мені деякі артисти казали, буцім московське начальство бачить на посаді директора актора Ярмольника... А з іншого боку, ви самі не хотіли б випробувати себе як театральний адміністратор? 

— Ні, я не хочу. Дай Боже, щоб Галина Борисівна випустила прем'єру спектаклю "Гра в джина" з Лією Ахеджаковою та Валентином Гафтом — доки без директора. Але я впевнена, що все буде гаразд. 

— Чулпан, останнім часом ви цікаво працювали з театральними режисерами "нової хвилі" — Алвісом Херманісом, Томасом Остермайєром. "Оповідання Шукшина" та "Фрекен Жюлі" в Театрі Націй у Євгена Миронова. Чий режисерський почерк вам ближчий? З ким із них вам комфортніше, скажемо так? 

— Мені, звісно ж, дуже добре було і з Томасом, і з Алвісом. Але все-таки з Алвісом комфортніше. Там і тема була інша — Шукшин. І сам він по-людськи інший. А Томас усе-таки ще молодий режисер, у нього немає дітей, він ще інакше насолоджується цим життям і творчістю. Алвіс для мене як великий, справжній, трохи грубий рибалка у светрі грубої в'язки, але при цьому дуже вишуканий. Він по-своєму любить людей, по-своєму розуміє мистецтво. Але якщо Томас колись покличе ще в одну роботу, то я радо піду. А якщо Алвіс — це навіть не обговорюється. 

— Кажуть, дівчатка ваші часто ходять на спектакль "Оповідання Шукшина", в якому ви граєте з десяток жіночих образів. Але завжди тікають за лаштунки, коли починається фінал, — дуже драматичний і пронизливий. 

— Так, вони йдуть перед цим фіналом. Вони навіть плачуть, переживають. 

— Попошукавши по Інтернету, я зрозумів, що на цей час у вас практично немає нових кінопроектов у роботі. Власне, крім "Попелу" екс-киянина Вадима Перельмана, де ви знову разом із Євгеном Мироновим. 

— З кіно — затишшя. До того ж у мене стільки театру, що я нічого не встигаю. Та й немає поки що таких кінопроектів, які були б мені цікаві. 

Мені в кіно цікаво "поринати", як і в будь-яку іншу серйозну роботу. А так, як це роблять у серіалах, — згадують текст під час гримування, — цього не вмію й не хочу. Може, хтось і володіє цією серіальною властивістю феєрично й майстерно? Та ось я впадаю в ступор. Мені потрібен час, щоб придумати роль, барви для цієї ролі, голос героїні. Мені потрібно рухатися в цьому напрямі. Тому часто й не збігаюся з темпами сучасного серіального кіно- і телевиробництва. Для мене кіно — це машина часу і машина простору. Це як у дитинстві, коли ти граєшся в "дочки-матері" й мусиш миттю вжитися в чужий персонаж, у чужу людину... 

Чулпан Хаматова_1
фото: sovremennik.ru

— Дивно, однак, невже життя вас не загартувало й не примусило ставитися до цих "кінотехнологій" прагматичніше? 

— Я так не вмію. Не можу.
І не хочу. 

 

З ДОСЬЄ: Чулпан Хаматова. Народна артистка РФ. Лауреат Державної премії Росії. Провідна акторка московського театру "Современник". Народилася в Казані. У дитинстві займалася фігурним катанням. З восьмого класу навчалася в математичній школі. Згодом вступила у Казанське театральне училище, а потім — у ДІТМ (рос. ГИТИС). Знімалася у фільмах: "Время танцора", "Страна глухих", "Лунный папа", "Дети Арбата", "Доктор Живаго", "Гудбай, Ленин!", "Гарпастум". У 2007 р. разом із фігуристом Романом Костомаровим стала переможницею телешоу "Льодовиковий період". Зайнята в спектаклях "Современника" — "Враги: история любви", "Три товарища", "Скрытая перспектива", "Играем Шиллера!".

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво