«Что такое хорошо и что такое плохо?» Культурний 2010-й: «сухий залишок» - Культура - dt.ua

«Что такое хорошо и что такое плохо?» Культурний 2010-й: «сухий залишок»

24 грудня, 2010, 15:48 Роздрукувати Випуск №48, 24 грудня-29 грудня

Каннська планида українського «Щастя» і хронічне вітчизняне малокартиння. Лакейські теленовини і ТБ-перевиробництво вкупі з кризою ідей...

Каннська планида українського «Щастя» і хронічне вітчизняне малокартиння.

Лакейські теленовини і ТБ-перевиробництво вкупі з кризою ідей.

Дві прем’єри від Євгена Станковича і рейдерські атаки на Спілку композиторів.

Патронат ЮНЕСКО над історичним центром і варварське нищення його нуворишами.

Зростання кількості арт-інституцій і розмите «обличчя» актуального мистецтва.

Гастрольні «окупанти» і співвітчизники-«неповерненці».

Глядацький бум у театрах на тлі втрати їхньої сценічної кваліфікації.

Преміальні преференції для літераторів і убогий «пайок» для читачів.

І це — ще не все…

Традиція зобов’язує: під завісу року робити чергову «міну» при чудовій грі. При цьому зметикувавши на трьох, на сімох (чи скільки нас там у компанії?) таку собі фінальну сцену культурного року: всі кланяються, герої перемогли, негідники посоромлені. Постійні автори «Дзеркала тижня», а також друзі нашої газети, — у світлі традицій «итожить, что прожил» — намагаються відповісти на давнє дитяче запитання від Володимира Маяковського: що таке добре, а що таке погано? Природно, у переломленні на рік 2010-й — на сферу прекрасного й інколи потворного.

ТБ-паразити, клони-каліки плюс Арфуш

— НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕЛЕБАЧЕННІ помітно погано те, що сталося з новинами після зміни влади, — вважає Отар ДОВЖЕНКО («Телекритика»). — За рівнем маніпулятивності, за кількістю порушень стандартів інформаційної журналістики, за замовчуванням значущих подій і тем сучасні новини мало чим поступаються тим, які створювалися за темниками з Банкової у 2002—2004 роках. Єдина різниця: тепер замість конкретних рекомендацій редактори новин отримують загальні установки — обожнювати владу і не шкодити їй. Звідси особлива обережність, яка робить новини беззубими й вихолощеними.

Добре те, що ця тенденція охопила поки що найбільш рейтингові телеканали, залишивши острівець нецензурованої інформації. І частина журналістів усе-таки намагається протистояти перетворенню ЗМІ на засоби агітації та рупори влади. Приклад Wikileaks засвідчив, що в інформаційну епоху «система» може програти одній-єдиній людині. А в Україні людей, котрі все ще не зреклися місії вільної журналістики, не одиниці, а десятки, навіть сотні. Це вселяє надію.

Погано те, що під приводом «утоми від політики» закрилися деякі якісні політичні ток-шоу. Добре, що хоча б деякі залишилися, — чинній владі цього достатньо, «щоб дурість було видно».

Погано, що телеканали, діючи за принципом «якщо одну програму дивляться добре, то потрібно зробити три точно такі самі», перевантажують свою аудиторію десятками однотипних розважальних проектів. Глядачам пропонують інколи більше, ніж потрібно, «окремого продукту», більше, ніж глядач спроможний засвоїти... Попередній результат — охолодження до певних форматів. Показники деяких талант-шоу падають. І тільки скандали — наприклад, «вигнання-повернення» Кривошапка з «Х-фактора» — здатні помітно стимулювати глядацький інтерес.

Добре, що ТБ демонструє прагнення не тільки паразитувати на чужих ідеях (купуючи певні формати або ж невдало «мавпуючи» навколо них, як це сталося на «1+1» із «ГПУ» — клоном-калікою російського проекту «Прожекторперісхілтон»), а й... А й шукати власні ключики до сердець глядачів. Погано лише те, що з усіх прикладів такого пошуку («Рабіндранаттагор» на ТВi, «Українська мрія» на ICTV, «Розбір польотів» на «Інтері») все одно стирчать вуха впізнаваних першоджерел!

Погано те, що Першим Національним керує Валід Арфуш, а в прайм-таймі канал демонструє мордобій... Добре, що в української аудиторії все-таки є великий вибір, крім Першого Національного…

«Малолітражний» Жадан проти Забужко

— ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС у році, що минає, відзначений низкою приємних несподіванок і не дуже «позитивних» явищ, які, на щастя, не формують заданих тенденцій, — упевнений літературний критик Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО. — Наприклад, пальма першості у виданні закордонних авторів перейшла зі Сходу на Захід. Львівська «Кальварія» із найбільш знакових видань нинішнього року потішила тільки перекладом «Фатальних стратегій» Жана Бодріяра (у перекладі Леоніда Кононовича). А Наталка Сняданко спромоглася видати свій переклад «Абетки» Чеслава Мілоша» не у своєму регіоні, а в новому харківському видавництві «Треант».

Харківське «Фоліо» упевнено заповнює свою ж нову серію «Карта світу» (уже вийшли твори Харукі Муракамі, Ерленда Лу, Пітера Естерхазі і навіть «Пригоди кепського дівчиська» нобелівського лауреата Маріо Варгаса Льоси). Вперше в Україні в цій же серії перекладено нові книжки російського постмодерніста Володимира Сорокіна «День опричника» і «Цукровий Кремль». З такого приводу письменник — знову-таки, «вперше» — вирушив у всеукраїнське турне.

Також виключно нові твори (а не перевидання відомих авторів) на кшталт «Ворошиловграда» Сергія Жадана, «Хвороби Лібенграфта» Олександра Ірванця і «Садівника з Очакова» Андрія Куркова з’явилися цього року на «фолійному» сході... Тоді як наші західноукраїнські видавництва більше надихали хіба що компілятивними збірниками: «Ботакє» Прохаська («Лілея-НВ»), «Затонулі в снігах» Галини Пагутяк і «Від Джойса до Чубая» Василя Габора (обидва — «Піраміда»).

Хіба що львівська «Піраміда» трохи здивувала чудовими романами — «Капелюх Сікорського» Володимира Даниленка і «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового. Останній, між іншим, навіть номінувався на премію «Книжка року Бі-Бі-Сі».

Втішно, що в рамках деяких премій — наприклад, вищезгаданої «Книжки року Бі-Бі-Сі» — природа читацького інтересу, так би мовити, бере своє... І у фіналі цього ж року важкезне «твориво» Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» — всупереч шанованому журі — легко відступило перед натиском «малолітражного» роману Сергія Жадана «Ворошиловград».

Жаль, звісно, що особливого ажіотажу навколо наших премій, як і раніше, не помітно! Оскільки вибір автури щорічно практично один і той самий. І до суспільного резонансу, як це сталося на недавньому «Русском Букере» (коли присудили першу премію маловідомому автору язичницького еротичного роману «Цветочный крест»), у нас не доходить.

З одного боку, це прикмета більш-менш стабільного вітчизняного літературного життя: з кількома випробуваними авторами (серед яких — «європейський» Андрухович або «ворохобний» Жадан...).

З іншого боку, погодьтеся, для розвитку вітчизняної літератури в якому-завгодно напрямі — українському чи європейському — це не найкраща новина.

PinchukArtPrize у «зоні лиха»

— СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО В УКРАЇНІ, його позитивні тенденції, тобто «добре», — це насамперед інституціональне зростання, — каже арт-критик Ксенія КУРІНА («Українська правда»). — Ці процеси спостерігаються й за межами Києва — відкриття проекту «Ізоляція» в Донецьку, новий майданчик «Я — галерея» у Дніпропетровську. У Києві — рестарт Центру сучасного мистецтва, запуск онлайн-журналу «Коридор».

Якщо розглядати змістову частину, то найцікавіше — те, що відбувалося 2010 року в Центрі візуальної культури Києво-Могилянської академії. У Києві нарешті з’явився простір для інтелектуальних дискусій. Поки що тільки юніорів і політично лівий. Але з цього середовища виходитимуть люди, які вже років через п’ять визначатимуть інтелектуальний порядок денний.

Взагалі, приємно впродовж року спостерігати на дискусіях і лекціях зацікавлених молодих людей.

Що ж до конкретних арт-проектів, то, на мій погляд, найбільш своєчасним виявилася «Україна» Сергія Браткова в PinchukArtCentre.

З недавніх подій — присудження премії Малевича художникові з Херсона Станіславу Волязловському. Сподіваюся, визнання та підвищення інтересу до його творчості не зменшать драйву.

«Погано» — ставлення до піару. У деяких учасників як арт-, так і кінопроцесу сформувалося уявлення про піар як про «найважливіше з мистецтв». З іншого боку, є цікаві події та персони, котрі опиняються поза увагою медіа і, як наслідок, не доходять до всіх зацікавлених саме через невміння чи небажання користуватися піар-інструментами.

Розчаровує якість деяких подій. Особливо лекцій... Наприклад, Льва Мановича. Гадаю, організаторам, які запрошують закордонних лекторів, годилося б їм (лекторам) бодай натякати, що в Україні живуть... не тільки дикуни. Це, до речі, загальна тенденція: професори західних університетів «видають» у нас лекції на рівні лікнепу для школярів.

Розчарувала виставка номінантів PinchukArtPrize. Тобто вибір художників і власне культура експонування. Якщо це вибір «кращих із найкращих» молодих обдарувань нашого часу, то можна лише повторити вслід за Бенксі: «Сучасне мистецтво — зона лиха. Ніколи ще в історії так багато не було зосереджено в руках такої малої кількості людей для того, щоб сказати так мало».

Рейдери, Станкович і смерть мрії Євгенії Мірошниченко

— «СЕРЙОЗНА МУЗИКА» 2010-го багато в чому зобов’язана Шопену, — впевнена Юлія БЕНТЯ («Коммерсант-Украина»). — З його мазурок і вальсів розпочалася концертна серія «Класика і джаз», запущена компанією Jazz in Kiev. Йому ж у рамках спільного проекту Польського інституту і Ансамблю Nostri Temporis 24 молодих композитори України, Росії, Білорусі та Польщі присвятили «Транскрипції нашого часу», які, своєю чергою, стали темою першого засідання Українського клубу Нової музики.

Ця команда ентузіастів планує проекти, щоб підтримати молоде українське мистецтво, виштовхнути його на світові орбіти. Концерти, просвітницькі лекції-дискусії, інформаційний сайт і т.п.

Що ще хорошого? Наприклад, світова прем’єра (концертне виконання) опери «Біг» Валентина Бібіка: практично, «подвиг під керуванням» Романа Кофмана. Напередодні запланованої (на травень) прем’єри диригент серйозно захворів. Але після одужання завершив розпочате. А тепер планує ще й видати запис.

У композитора Євгена Станковича відбулися дві помітні балетні прем’єри: «Княгиня Ольга» у Дніпропетровську і «Владика Борисфену» в Києві. Композитор каже, що тема Київської Русі для нього закрита, відтепер — тільки сучасність.

Що поганого? Думаю, чергові рейдерські атаки (Пушкінська, 32) на приміщення Національної спілки композиторів України з чудовим концертним залом на другому поверсі. Його нарешті почали використовувати з належною інтенсивністю. Погано — повна відсутність рецензій на концерти весняного фестивалю «Музичні прем’єри сезону». Жахливо — марні спроби Мінкульту відродити журнал «Музика» (і не тільки це видання!), що вже рік як не виходить. Нічого не чути про новий зал для Національного симфонічного оркестру. Все погано з Малою оперою — мрією покійної Євгенії Мірошниченко.

Якщо малі проекти ще якось виживають завдяки ентузіазмові та безкорисливості їхніх творців, то великі, котрим потрібен державний захист, виявилися банкрутами. Можна, звісно, сподіватися на будівництво «з нуля». Але в мистецтві так не буває: «прогалини» і «простої» нинішнього року ми відчуватимемо ще дуже довго...

Чиновники приховують ініціативи ЮНЕСКО

— АРХІТЕКТУРНИЙ ОБРАЗ СТОЛИЦІ за останній час спотворений помітно, — каже мистецтвознавець, член Спілки художників України Михайло ДЕГТЯРЬОВ. — Таку кількість протиправних будівництв у історичному центрі столиці навряд чи знайдеш десь у світі. Ці споруди всім відомі, вони як більмо на оці, як нагадування про час розгулу, коли історичний центр перетворили на суцільний будівельний майданчик. На відміну від Європи, де історичні центри більше схожі на музеї просто неба! Де вже тут у нас шукати «хороше»?

Проте є певна надія на активізацію діяльності ЮНЕСКО. Експерти уважні до Києва. Помітні навіть деякі зрушення (завдяки їхнім зусиллям) у сфері охорони пам’яток. Експерти насамперед піклуються про збереження буферних зон об’єктів ЮНЕСКО — Софія Київська, Києво-Печерська лавра... Але втішно, що й у судах приймають рішення про заборону деяких масштабних будівництв у центрі міста. Звичайно, далеко не всіх... Пейзажна алея, здається, врятована від емзеесних забудов, адже там парк і сквер для дітей. Сподіваюся, садибу Мурашка на Малій Житомирській вдасться відстояти. Є надія, що все-таки остаточно заборонять одіозне будівництво на вулиці Гончара... На жаль, необоротні процеси сталися у зв’язку з будівництвом жахливого монстра під сорок поверхів на Кловському узвозі. Це зруйнувало історичну панораму столиці, її «візитну картку».

Не меншу тривогу, як і раніше, викликають і схили Дніпровської набережної, і територія заповідника «Стародавній Київ».

До речі, за моїми даними, ЮНЕСКО пропонує включити наш історичний ландшафт до реєстру всесвітньої спадщини... Але деякі місцеві чиновники цю пропозицію від громадськості приховують! І все ще плекають надію забудувати схили Дніпра — тобто зруйнувати їх! Усе задля інвесторів-олігархів і самих чиновників, які на таких будовах казково збагачуються.

А тим часом чергове погано: приходять в аварійний, у жахливий стан національні святині (Михайлівський собор Видубицького монастиря, церква Спаса на Берестові, трапезна Золотоверхого Михайлівського монастиря). Жодної копійки на їхню реставрацію.

Тим часом із бюджету міста виділяється 11 млн. гривень на спорудження нібито найбільшого в Європі собору — на Либідській... Пригнічує і ситуація з територією перед стадіоном «Олімпійський». Здається, то був єдиний випадок, коли вдалося довести антизаконність будівництва великого торговельного центру перед входом на стадіон. Раптом... Уже нинішнього року починають роїтися версії, буцімто після Євро-2012 на тому ж майданчику буде знову споруджено торговельний центр! Панове, якщо це правда (дуже не хочеться вірити), то ваш стадіон втратить статус міжнародного!

І ще про ЮНЕСКО... Ця організація пропонувала внести до списку всесвітньої спадщини Андріївську та Кирилівську церкви. Проте через нескінченні новобудови в цьому районі, на жаль, такий крок неможливий.

Не було б «Щастя», та нещастя допомогло

— КІНЕМАТОГРАФІЧНА Україна, як і раніше, перебуває у площині якогось неозорого «майбутнього», — така думка кінокритика Ольги КЛІНГЕНБЕРГ. — Про кінопроекти частіше почуєш, ніж побачиш їх. Змінюються кіночиновники (Ганну Чміль замінила Катерина Копилова), але в програмній стратегії кіновиробництва, у виробленні чіткого концепту «українське кіно», здається, не змінюється нічого! І це — погано.

Проте в 2010-му під нашим прапором на Каннському фестивалі прозвучав фільм Сергія Лозниці «Щастя моє». Це незаперечне досягнення українського кінопродюсерства. Персонально — в особі Олега Кохана (та його компанії Sota Cinema Group). Саме вони й підняли на, здавалося б, недосяжну висоту планку копродукції з вітчизняною участю.

Що стосується режисера Лозниці, це ще й дивовижна, давно забута на батьківщині своєчасність, актуальність художнього кінотвору. З потужною авторською провокацією. Вираженою хоча б у символічній назві. «Щастя моє», всупереч розгорнутій кампанії «російський—український» і неодноразово згадуваній «емігрантській» долі режисера, — все-таки фільм без національної конкретики. Це з однаковим успіхом і Росія, і Україна, і Білорусь разом із цілим азійським «блоком» нашої колишньої соцімперії. Тим більш хвилююче, що це, поки що недооцінене (не представлене широкому глядачеві, тобто безпосередньому адресатові сюжету), художнє і громадянське слово про стан суспільства та про його нинішні моральні категорії все-таки стало можливим — тут і тепер.

Утім, я не плекаю ілюзій, що прокат фільму підірве свідомість. Проте благородна справа українських медіа — говорити про нього. Бо це — добре. Без лапок.

У 2010-му Берлінський кінофестиваль уже вдруге заявив про участь українського кінорежисера в короткометражному конкурсі. Режисер виявився той самий, що і в 2009-му, — Мирослав Слабошпицький. Проте його фільм «Глухота», що в якійсь одній кінематографічній «молекулі» перетинається з Лозницею), виявився на порядок вищим від його ж попереднього «Діагнозу».

Про зростання якості, про добре в Україні доречно згадати й у зв’язку з фестивальною парадигмою... У розкрученої «Молодості» з’явився професійний конкурент — Одеський міжнародний кінофестиваль. Йому ще належить довести свою спроможність. Проте й не оцінити масштабності та вражаючої організації першої такої спроби компанії «Артхауз-трафік» було б снобізмом. З найкращих фільмів року (суб’єктивний вибір) — згадане «Щастя моє» (Сергій Лозниця), «Чорна Венера» (Абделатіф Кешіш), «Вихід через сувенірну лавку» (Бенксі), «Вівсянки» (Олексій Федорченко), «Початок» (Крістофер Нолан), із найгірших — «Стомлені сонцем-2» (Микита Михалков), «Убивця всередині мене» (Майкл Уїнтерботт), а також багато-багато інших.

«Рекорд» Нетребко і тріумф Хенкока

— КОНЦЕРТНЕ ЖИТТЯ у 2010-му пам’ятне не тільки черговим «прощальним» концертом Поплавського в БК «Україна», а й деякими справді статусними подіями, — розмірковує мистецтвознавець Ольга КІЗЛОВА. — Хоча візит до столиці справді знакових музикантів сучасності не завжди можливий: «мало яка птаха долетить до середини Дніпра» без достойного гонорару. Тому навіть виступи у філармонії ансамблю «Київські солісти» чи Національного симфонічного — повсякденно-звично-професійних і добротних — сприймається громом серед ясного неба. Так захоплювалися б Віденським філармонічним чи гастролями La Scala...

Утім, поодинокі «світові величини» все-таки залітають до України. У 2010-му був чудовий концерт дуету піаністів Миколи Луганського і Вадима Руденка.

У Національній опері оркестр Маріїнського театру (на чолі з маестро Валерієм Гергієвим) викликав захоплення слухачів.

Окремі російські оркестри під керівництвом В.Співакова і Ю.Башмета давно «пристосувалися» до київських умов життя і, як передвижники з театральних антреприз, заробляють «мікрофонними» концертами в антиакустичній «Україні» або залі МЦКМ (Жовтневому).

На одному поприщі з ними й «піаніст-стахановець» Денис Мацуєв, який щороку дає втричі більше концертів, ніж його розважливі колеги (при цьому грають у нас ще й на поганих інструментах).

Київ і Одесу наприкінці року ощасливила оперна діва Ганна Нетребко. Ціни на квитки на її концерт сягнули рекордної позначки в 2010-му — близько 6000 гривень. Засмучує, що останнім часом співачку ідентифікують із «попсою»: її дивний дует із Кіркоровим зіграв співачці «на кишеню», але явно не на імідж.

Тим часом фінансування «чистого» мистецтва в усьому світі лежить або на плечах держави (у Франції ним опікується міністерство культури), або існує на пожертви громадян, як у США. Або розумно поєднує обидва види забезпечення, як у Німеччині.

Проте й там бувають «бунти» ущемлених оркестрантів (хоча «їхні» й «наші» зарплати несумірні, як і в будь-якій іншій сфері). Тому чимало тих, хто може добре співати, грати й танцювати, у 2010-му відчайдушно втікали з України — у Росію, на Захід, у багаті країни Сходу. Наприклад, колишній киянин, соліст Лондонського королівського балету Ковент-Гарден Іван Путров, брати-піаністи Олександр і Олексій Гринюки, їхні колеги Ліліан Акопова та екс-харків’янин Олександр Гаврилюк (який дає близько сімдесяти концертів на рік на престижних сценах із найкращими оркестрами та диригентами світу), а ще екс-львів’янки сестри Зоряна (солістка Віденської опери) і піаністка Олена Кушплер, скрипалі Валерій Соколов (Харків—Лондон) і Дмитро Ткаченко (Київ—Лондон), джазовий композитор і піаніст, випускник і викладач знаменитої джазової школи Берклі Вадим Неселовський (Одеса—Бостон) і багато-багато інших...

Усі вони, якщо не сьогодні, то вчора, — далеко від Батьківщини.

Але і вдома дехто не сидить склавши руки. Відзначу організований піаністом Артемом Ляховичем перший російсько-український фестиваль пам’яті Івана Карабиця. Успішно популяризують нову музику ансамблі «Рикошет» і Nostry Temporis.

Другий сезон працює щотижневий недільний цикл камерних концертів у Фонді сприяння розвиткові мистецтва на Фролівській, організований віолончелістом Олександром Пирієвим.

Подією стало виконання надзвичайно складної партитури «Весіллячка» Ігоря Стравінського (диригент Володимир Сіренко).

Навесні традиційно вирували пристрасті навколо усталеного, у певному сенсі передбачуваного, конкурсу піаністів пам’яті Володимира Горовиця. А восени — Другий конкурс симфонічних диригентів імені Стефана Турчака, журі якого роздвоювалося у виборі переможця між київським і московським обдаруваннями Сергієм Голубничим та Олексієм Богорадом. І все-таки з мінімальною перевагою присудило перемогу українцю.

У сфері джазу в Україні відбувається помітний прорив. У цьому сезоні в нас грав «сам» Хербі Хенкок. Його концерт у рамках фестивалю Jazz In Kiev став дуже яскравою подією року, що минає. Піаніст і його партнери грали дивовижно: витончено, вишукано, міцно, напористо, розмаїто і бездоганно професійно. Як і личить володарям дванадцяти премій Grammy, справжнім артистам...

Чого не скажеш про деяких «дорогих академічних» гастролерів, які інколи дозволяли собі стосовно київських слухачів частку поблажливої недбалості: мовляв, і так зійде.

Найкраще — ворог «хорошого»

— У ТЕАТРАЛЬНОМУ МИСТЕЦТВІ, як у жодному іншому, 2010-го було виключно «все гаразд». Держава відкрито байдужа до ефемерного манірного явища «театр». І слава Богу. І це дає можливість керівникам державних установ (при помірних держбюджетних вливаннях) робити все що завгодно. Верстати репертуар, часто потакаючи бульварній ненажерливості невибагливої публіки. Своїми керівними головами не «думати», а буквально «ходити» на них, третируючи привиддям контрактів-вироків «кріпосних акторів». Облаштовуючи державні театральні стіни як персональні покої (перевірити б «власників» цих кафе і ресторанів при багатьох українських «храмах», та хто це зробить!).

Дуже добре, що я, наприклад, не зміг відвідати (через відрядження) двох грудневих гастрольних привидь зі Львівського Національного імені Заньковецької («Сватання на Гончарівці» і «Дама з камеліями»). Про які колективний розум київських театральних профі складає рецензії-трилери... Страшніших за «цих» — звіра немає! А так — не бачив і спиш спокійно. Погано, звісно, що над цим, свого часу славетним, а тепер напівзруйнованим (погляньте хоча б на стіни!) театром поки що не взяла «шефство» енергійна Ірина Фаріон. Адже вона — філолог. А була б театральний діяч — ми б відразу помітили зміни!

А хіба погано, ні, «добре», що легіон столичних артистів, отримуючи «тисячі» в національних, стабільно нагулює жир, коли пасеться на луках бездарних серіалів, ТБ-муві... При цьому (також стабільно) втрачаючи кваліфікацію. Зате — при цьому — у нас абсолютно немає «голодних художників»! Це чудово.

Гаразд, набридли тобі великі держтеатри, ці гектари абсурду, то можеш сміливо шукати — дачну ділянку. Маленькі цікаві театральні організми. Такі теж поки що сяк-так тримаються на плаву. Недавно випадково зазирнув у Центр імені Курбаса — зал місць на сорок... До того ж чудово на своїй «дачній ділянці» трудилися акторки Валерія Чайковська і Галина Стефанова, розігруючи історії Марлен Дітріх та Лені Ріфеншталь, що зразу й захотілося порекомендувати це видовище вам, читачам...

Зовсім чудово: місто і мер усе-таки не добивали кувалдою в 2010-му в деяких районах уцілілі театри студійного напряму (у підвалах тощо). Наприклад, вигнали, з огляду на «жирне місце в центрі столиці, — з вулиці Шовковичної хороший Театр на Печерську (художній керівник Олександр Крижанівський). Але все-таки виділили йому інший куток, на тому ж таки Печерську. А так могли взагалі послати туди, куди послав Людмилу Гурченко — співак Борис Моїсєєв (у програмі «Нехай говорять»).

Або — «Гоголь-фест». У «Мистецький Арсенал» не пустили, зате запустили на кіностудію імені Довженка. І фестиваль відбувся — з досить цікавою програмою.

Також «дуже добре», що ювілейного чеховського року (150 років із дня народження) вусе-таки не «всі підряд» у нас ставили Антона Павловича. Тому й вийшло лише два-три поганих спектаклі. А якби «всі» — та в колективному ювілейному чаду?! Було б гірше. А так — може бути.

Дуже добре, що в Україні, як і раніше, активно й публічно трудяться іноземці Шустер, Кисельов, а також російські серіаловиробники. Вони — одна з незаперечних причин нинішнього театрального буму. Зали переповнені навіть на відвертій «мурі». Глядач, як втікач в однойменному фільмі з Харрісоном Фордом, утікає від серіального мила та політичної гільйотини — світ за очі... У театральний зал, наприклад... Де його чекає... Ні — не завжди жах-жах. Наприклад, найактивніші експерти київської «Пекторалі» вже ставлять «плюсики» навпроти спектаклів: «Грек Зорба» у театрі імені Івана Франка (у головній ролі Анатолій Хостікоєв), «Місяць у селі» в ТЮГу (у головній ролі внук Богдана Ступки — Дмитро), «Льовушка» у Театрі на Подолі (режисер Ігор Славинський), деяких інших — столичних.

А якщо про провінцію... Добре, що львівський «західняк» Олексій Кравчук їде у східний Луганськ режисерувати «Гамлета»: цей спектакль показують на «Золотому Леві», він подобається.

Ще краще, коли «донецькі» — балеруни — приїздять із візитом ввічливості-єднання до Івано-Франківська, а потім ридають на спектаклі «Нація».

Катарсис — найважливіша річ на театрі.

Справжній катарсис, до речі, багато хто пережив і на театральному триптиху від трьох прибалтійських метрів: їхні спектаклі «прокатували» в різні місяці 2010-го, але щось невидиме поєднує «їх»... Як що? Теж мені, мудрую, ідіот якийсь... Мистецтво, ось що! Це — «Ідіот» від геніального Еймунтаса Някрошюса, це «Дядя Ваня» від Рімаса Тумінаса, це «Оповідання Шукшина» від Алвіса Херманіса. Найкращі спектаклі року. Якщо, згідно з легендою, «гуси врятували Рим», то, виходячи з реальності, пострадянське театральне мистецтва від ганьби і розкладання нині рятують постановники з прибалтійською пропискою. Погано це чи добре? Мені однаково: аби постановки були хороші.

Одне слово, якось прожили на театрі й цей — фатальний «нульовий»… Наче до Шекспіра прислухалися: «Прагнучи до найкращого, ми часто втрачаємо хороше!» До «найкращого» — все ще — не прагнули, а «хорошого» — поки що — не розгубили. (Олег ВЕРГЕЛІС).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво