Чорнильниця. Автоматичний твір на вільну тему. Присвячується ювілею «ДТ»

Ну ось що б таке написати? Сиджу, чай п’ю, думаю. Писати — начебто просто. Як каже один із моїх численних родичів: «Ой, мені б таку роботу!» Всівся, чоло поборознив розумовими зморщечками, натиснув на одну клавішу, другу — пішло-поїхало. Їздиш на цій машині, тобі ще й гроші платять. Це якщо під замовлення. А якщо без нього — автоматичним письмом називається. Включаєш роботу підсвідомості, термосиш її, і...

Здається, цей автоматизм відкрив ще Антон Павлович, котрий Чехов. В одному зі спогадів про нього письменник зиркає на чорнильницю й каже: «Хочете, завтра буде оповідання — «Чорнильниця»?» Хочу... Отже, таке оповідання буде. Інакше кажучи, не треба чекати химери натхнення, просто сідай і просто пиши. Ось тільки в Чехова це виходило, а в багатьох інших — чомусь ні.

Так, але чим була та сама чорнильниця? Символом освоєності навколишнього світу. Первісна людина відчувала світ як незнаний та ворожий. Сто років тому здалося: світ вивчений, пізнаний, приручений, як домашній собака. Можна навіть в автоматичному режимі описувати. Тому що він у тобі, він на кінчику твого пера — досить вмочити його в чорнильницю. І якщо трапляються ще якісь труднощі, то лише тому, що пізнавальний механізм людини недосконалий. Ну та з допомогою Фройда й це можна виправити. Поговориш із психоаналітиком, покопирсаєшся в собі, якісь гайки підкрутиш — і все гаразд.

Ні-і, сто років тому життя здавалося чудовою штукою. Так воно, власне, й було. Люди бажання загадували, чітко їх формулювали. Наприклад: «У Москву! У Москву!». Насолода полягала в тому, щоб у ту ж Москву не їздити. Ну її на фіг! Хочу у Нью-Йорк, хочу цю жінку, хочу з’їсти кіло шоколаду — і за холодну воду не взятися, щоб що-небудь розпочати в бажаному напрямі. Тому що усвідомлюю неістинність маніфестованих бажань. І потім, як сказано іншим класиком, самі прийдуть і все дадуть. Не треба метушитися. Адже навіщось я себе пізнавав стільки століть, знаю: найнебезпечніше — потурати своїм примхам. Тоді й відбувається неузгодженість тебе й світу. Найкраще — залишити свої бажання у світі фантазій і снів. А в найгрубішій реальності просто нести свій хрест. І, наскільки змога, вірувати. Не сподіваючись на здійснення прожектів. Тому що ось воно як: нести хрест — одне, а вірувати, вірити, любити й бажати — інше. Два процеси перетинаються іноді, але рідко.

Чи не в цьому внутрішня сюжетика чеховських п’єс? Ось «люди обідають, просто обідають» (за формулою самого письменника), а тим часом усередині в них киплять пристрасті, бажання загортаються в якісь раціональні конструкції, словесні візерунки й висуваються назовні. Відразу все загострюється. Хтось, як дядя Ваня, виявляє раптом, що життя він прожив даремно, Астрову страшенно хочеться затягти у свій барліг професорову дружину, професор же мріє продати маєток і на виручені гроші змінити свою особисту дійсність. Репетують, бігають, стріляють із пістолетів... Розстрілюють патрони, витрушують із себе у вигляді гільз ті самі сім пудів любові. А потім усі заспокоюються. Далі вони сідають і обідають, просто обідають. Ховаючи те, що відбувається в них усередині, від споглядання ззовні.

Любов — штука препогана для травлення. Тут хрест нести особливо важко. Секс корисний для здоров’я, але все, що додається до цього, — суцільне бузувірство. Тим паче історія одного кохання мало схожа на іншу. До того ж жінки — істоти тоталітарні, вони прагнуть заволодіти чоловіком зі всіма його тельбухами і душевними фібрами, проте в нього сили не безмежні, та й спроможності концентруватися зовсім не ті, що в жінок. Ми, як правило, розпорошуємося в просторі та часі, і якби не жіноча половина світу, все б давно розлетілося космічними периферіями.

Цілих сто років людство намагалося прослухувати тексти Чехова. Нюхом чуло, у «десятку» вцілив. І все одно час від часу починало сприймати бажання і сни (називайте їх міфами чи як завгодно) за дійсність, починало битися за те, щоб їх матеріалізувати. Ну не повинно бути щілини між фантазіями та реальністю, не повинно — давайте закриємо, замастимо ті тріщини, інакше будиночок наш вселенський звалиться в нікуди. Усе навпаки — як тільки, то відразу. Вже скільки разів твердили світу: не змішуйте, а віз і нині там.

І яка віра в те, що мрії та сни збуваються! На ній намагалися будувати соціалізм із комунізмом. Все інше обзивалося ненависним словом «міщанство» — от воно якраз мріями не тішилося, фантазіям волі не давало. Таке життя вважалося темрявою, чимось рослинним. Так жити не можна! — скільки разів за останнє століття ми чули такі заяви. А як можна? — переймався здогадами бідний міщанин зі своїми рослинними прагненнями. Адже його з дитинства люто навчали робити життя, беручи приклад зі світочів духу, із тих, хто кличе в далечінь світлу. Буржуазні ідеали не для нас, ситість теж не для нас придумано. Ми взагалі живемо, щоб світу давати уроки. Принаймні так воно було, доки ми жили й ідеологічно збуджувалися у складі великої Російської імперії. Нині дух цей потроху вивітрюється. Хоча звикнути важко: як це ми нікуди не йдемо, нікому нічого не проповідуємо, а просто рутинно несемо хрест і тихенько, про себе віруємо? Щось тут не так...

Ще недавно герої Олександра Довженка дивувалися (у фільмі «Щорс»): отже, чого тільки побажаєш — усе збувається. Хочеться, щоб журавлі пролетіли, — летять! Хочеться, щоб кулі лякалися твого тіла, — і дивися, десь вони осторонь пролітають. І тільки шалені бажання зробити життя казкою оберталися жахливими історичними трилерами. Покоління, яке прийшло в шістдесяті, озирнулося й вирішило, що річ в ідеалах, а може, і в нас самих. Світ такий, яким є я. Якщо ми погані, нікудишні, то й світ погань. Треба створювати всередині себе храм, і тоді протопчеш стежину до храму справжнього, істинного.

Потім були сімдесяті — рослинно-застійні. Так не могло тривати довго. І вибухнула велика Перебудова. І знову почало вважатися: ось воно, близько. Треба покаятися, треба почистити авгієві стайні, у собі насамперед, — і світ перетвориться. Скільки років, скільки зим минуло, і що ж? У нас знову відчуття, що все буде, все виправиться, щойно ми спорудимо парочку грандіозних розумових конструкцій. Інакше не буде чим жити — передусім інтелектуалам. Просто так нести хрест нецікаво. Доки донесеш — і життя скінчиться. Просто сидіти та обідати нецікаво теж. Нехай наша хата скраю, але ми повинні, ми зобов’язані повернути собі тонус. Повернути спроможність мріяти і вірити. Геть травні ідеали! «Ніколи, ніколи не бути Вкраїні рабою» таких світоглядних зразків...

Хочете, завтра буде розповідь — «Чорнильниця»? Точніше сказати, «Комп’ютер». Нутро їх усе одно не проглядається. Ми не знаємо, що, власне, нами пишеться. Можемо лишень здогадуватися, хто нами пише. Хоча краще не намагатися. Кожен пише, як він дихає. Склад повітря змінюється, а наше чорнило те ж саме.