Чоловіча поезія. Жіночий переклад - Культура - dt.ua

Чоловіча поезія. Жіночий переклад

26 квітня, 2013, 18:45 Роздрукувати Випуск №16, 26 квітня-17 травня

Прагнення зберегти український дух віршів І.Павлюка — не самоціль для перекладача: і Є.Більченко, і Л.Лібуркіна, і Т.Гордієнко нерідко вносять у пропоновані ними варіанти емоційні барви, притаманні кращим зразкам російської поезії, зокрема творчості С.Єсеніна та М.Рубцова.

Хай патріотично налаштований читач в Україні дарує мені певну "ностальгію за минулим", але, гадаю, не гріх згадати часи, коли зі шпальт республіканських та всесоюзних часописів можна було довідатися про творчі здобутки письменників, які мешкали на просторах "єдиного й непорушного". Пригадуються серія видавництва "Дніпро" під назвою "Романи і повісті", загальносоюзна "Роман-газета". Про такі видання, як київське "Сузір'я" чи московську "Дружбу народов", я вже й не кажу…

Нині чимало явищ красного письменства на теренах Співдружності Незалежних Держав стали менш доступними для читачів. І все ж знаходилися й знаходяться ентузіасти, які, слідуючи пастернаківському заклику "Поверх бар'єрів", відкривають, скажімо, українські літературні факти читачам, як заведено нині мовити, "з близького закордоння".

На моєму письмовому столі — книга лірики відомого українського поета Ігоря Павлюка "Исповедь последнего волхва", що вийшла цьогоріч у Санкт-Петербурзі. Це перше видання його творів у російських перекладах, виконаних Євгенією Більченко, Любов'ю Лібуркіною й Тамарою Гордієнко.

Здійснюючи мандрівку у власне дитинство, давню історію народу, аналізуючи реалії сучасного життя, І.Павлюк ще і ще раз наголошує: все, що відбувається навколо нас, ми заздалегідь програмуємо своєю похмурою фантазією, а тому прагне пробудити нас із дрімоти стереотипів:

Нестерпно бути
мертвим за життя.

Бо вічний сон
нам вічно буде снитись.

У перекладі Євгенії Більченко це звучить так:

Невыносимо хоронить живьем: 

Ведь Страшный Суд
нам будет страшно сниться.

Євгенія Більченко становище раба "марноти марнот" порівнює зі станом не просто померлого, а й похованого за життя, а рядки про Страшний Суд переконують нас, що вищезгадане рабство є гріхом, за який доведеться відповідати на останньому Суді. 

Варто відзначити уважне ставлення перекладачки до змісту і настрою віршів І.Павлюка. Наприклад, інтерпретуючи поезію "Сніг чадить…", вона намагається зберегти її український колорит. Знаючи, що притаманне українській мові дієслово "чадит" існує як варіант і в мові російській (окрім "дымит"), вона розуміє, що саме йому місце в перекладі. Тому, мабуть, і Л.Лібуркіна віддає перевагу "канарке" перед "канарейкой" і "злоту" перед "златом". Та й Т.Гордієнко, перекладаючи "Мамая", визнала за доцільне зберегти у власному варіанті українське слово "характерник", подавши його давньоруські відповідники ("волхв") у відсилачі. А у вірші "Село ХХІ. Глибинка", пам'ятаючи про "стареньке світло Місяця над ставом", перекладач схиляється до українізму "ставок" замість, здавалося б, характернішого для російської мови "пруда":

Вірною собі залишається пані Тамара й перекладаючи присвячений Т.Шевченку вірш "Одкровення". Вона зберігає українське слово "жито" ("Спит земля на зелёном жите"), тоді як Євгенія Більченко перекладає його традиційно по-російському: "Спит зима во зеленой ржи". Та якщо Т.Гордієнко орієнтується більше на "букву" згаданого твору, зберігаючи і ритмічний образний лад, то Євгенія Більченко прагне передати його дух, творячи і власні, але співзвучні за настроєм тропи.

Однак прагнення зберегти український дух віршів І.Павлюка — не самоціль для перекладача: і Є.Більченко, і Л.Лібуркіна, і Т.Гордієнко нерідко вносять у пропоновані ними варіанти емоційні барви, притаманні кращим зразкам російської поезії, зокрема творчості
С.Єсеніна та М.Рубцова. Вловивши у згаданій уже елегії "Я цією ранньою весною…" настрої, співзвучні ліриці названих вище російських поетів, Любов Лібуркіна посилює щемливу ноту, ніби матеріалізуючи для читача світлий смуток, який охоплює людину при прощанні з юністю і є зрозумілим як для українця, так і для росіянина:

Этой раннею, невинною весною 

Среди сада яблонь и коней 

Распрощаюсь, юность,
я с тобою. 

Ты меня любила всех сильней. 

Та не менш відповідальним завданням для всіх трьох перекладачок під час роботи над "Исповедью последнего волхва" було передати мужню енергетику його віршів, яку відзначив у передмові до книжки видатний український поет Борис Олійник, так і назвавши її — "Чоловіча поезія". Можна подумати, що Є.Більченко, Л.Лібуркіна та Т.Гордієнко як жінки взялися за непосильну для себе справу. Ба ні, в передмові першої з названих майстринь бачимо осягнення граничної
задушевності лірики поета. Йдучи від Пастернакового "великий поет — це трішки жінка", Є.Більченко доходить висновку: "У великому поеті жіноче начало, так звана
Anima, — це чуття й ніжність матері, чистота и душевність цнотливиці, іронічна мудрість бабусі, архаїчна всеохопна космічність буття Землі… Жіночність у її злитті з вищою бездоганною мужністю воїна — боротьби, але не насилля, війни, але не бійки, смерті, але (й) — безсмертя…" 

Цього синтезу мужності воїна й ніжності поета перекладачам якраз і вдається досягти. Ліричний герой І.Павлюка постає як Вояк Духу, для якого битва — стан свідомого подолання стереотипів і заміни їх власною картиною світу, — і то лишень до тієї миті, поки вона не переросте в шаблон. Тоді — нове подолання, і як наслідок — нове відкриття незвичного у звичному.

Те, що митець (як і кожен із нас) має любити свою Вітчизну, — аксіома, але патріотизм не повинен зводитися лише до декларативного пафосу. Любов до Батьківщини — це насамперед глибока народність і людяність (бо ж народ — це люди, мільйони "Я", як писав В.Симоненко). Інтимна (та й пейзажна) лірика, якщо вона по-справжньому бере за серце, нерідко виявляється патріотичнішою за будь-які "слава!", "хай живе!" й дошкульнішою за мітингові "ганьба!" і "геть!". Так, Микола Рубцов дав шанувальникам його таланту, та й загалом любителям поезії, чудовий урок розуміння патріотизму. Любов поета до рідного краю невіддільна від любові до матері, яку поет (як і Ігор Павлюк) втратив дуже рано, дівчини, природи… Тісно переплетені громадянський та інтимний мотиви і в ліриці нашого Василя Симоненка: літературознавець Анатолій Ткаченко якось підмітив, що вірші поета про Вітчизну і про кохання подібні навіть ритмічно та метрично, й подекуди важко навіть визначити, хто адресат його любові — кохана жінка, мати чи Україна ("Може, ти зі мною надто строга…" та ін.).

Творчість Ігоря Павлюка вкотре підтверджує умовність поділу лірики на громадянську та інтимну. Й хоча йому належить збірка "Україна в диму", поезії якої визначено як власне соціальні , але і в цих віршах неминучим є потужний ліричний сплеск, а "чисте", на перший погляд, оспівування природи таїть у собі глибоку гуманістичну філософію.

Когось, звичайно, можуть збентежити згадки про "поліських відьом", "волхвів", хтось може закинути поетові надто вільне поводження з сакральними образами-символами, загравання з язичництвом тощо. Проте у творах І.Павлюка, як і у старовинних апокрифах, увага зосереджується не на догматичному збігові описуваних подій та постатей з біблійними текстами, а на їх духовній відповідності. Вже мовилося про схильність письменника до екзистенціалістського осмислення життя. Звідси — апокаліптичні мотиви, як-от у вірші "Христос", у якому Спаситель удруге приходить на Землю, де Його фізично не розпинають, але катують байдужістю, кепкуванням, з'ясовуванням Його політичних (!) позицій.

Що ж до розмаїття дохристиянських асоціацій, це яскраве свідчення того, що не можна викреслити з історії краю найдавніших його сторінок. Така вже специфіка східнослов'янської (й зокрема української) ментальності, де православ'я тісно переплелося з народними віруваннями (трансформація язичницького бога Велеса у християнського святого Власія, Масниця, Зелені свята, ворожіння на Андрія чи на Водохреща тощо). Схожий синкретизм спостерігається в японців, де мирно співіснують традиційні вірування (синтоїзм) із далекосхідною формою буддизму. Більше того, синтоїстську богиню Сонця Аматерасу багато буддистів Японії сприймає як одне з втілень космічного Будди — Вайрочани. Та й нечисленні тамтешні християни, певен, почуваються часткою саме японської культури, з усім багатством народних традицій. І щось не чувати там (принаймні нині) про конфлікти на релігійному грунті…

"Исповедь последнего волхва" — перше російське видання творів Ігоря Павлюка. Хочеться сподіватися, що не останнє. Гадаю, на черзі — переклади прози, або, як поет сам її називає, "проезії". Віриться, що, успішно заявивши про себе в Україні й на Заході, він так само успішно освоюватиме й східні креси.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво