Член Євросоюзу. Жолдак — Ющенку: «Прошу мене працевлаштувати На батьківщині»

У мене для вас новина. Нарешті гарна. Театральна, євроінтеграційна. Режисер Андрій Жолдак висунутий на престижну європейську премію New Theatrical Realities («Нова театральна реальність»). За великим рахунком це євроаналог «Оскара», тільки сценічного. Дуже почесна нагорода. І суто для обраних, для строго «відсіяних». Для тих, хто знає, якими шоковими хитромудрощами лоскотати розслаблену бабцю-Європу. Нещодавно, скажімо, цю премію здобув модний режисер-прибалт Алвіс Херманіс (мав щастя бачити його «Соню» за Т.Толстою — і ця штука, скажу я вам, буде сильніш за інше — різне).

Жолдак же — людина пробивна і «куленепробивна» — шокотерапевтичними «верлібрами» своїх сценічних дискурсів теж догодив Старому Світові. І чого вже тут нам морщитися — краще привітаємо людину... Сам я загалом не палкий шанувальник багатьох його параноїдально-естетських дослідів. Та з другого боку, «мій» улюблений театр вже давно грає на Байковому, тож тепер що, у монастир? А тут, бач, до «Євросоюзу» (театрального) прийняли — без волинки та фейс-контролю. Отже, порадіймо.

Жолдак днями був проїздом у Києві (курсує між Москвою та Берліном). І в ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» напередодні New Theatrical Realities не лише відповідав на мої каверзності, але ще й багато про що розпитував. Бо птах він перелітний — і не завжди «в курсі справи», що коїться під крилом літака — на батьківщині його театральній.

— Андрію, від різних людей знаю: твоя московська «Кармен» (із Машею Мироновою) знову «електорат» посварила. Одні виходили. Інші досиділи — і були щасливі. Була навіть рецензія з красномовною назвою «Провал Жолдака» чи щось у цьому дусі.

— Було десять рецензій. Дев’ять — захоплених. І одна, про яку ти кажеш. Навіть не знаю, хто написав! Я не знайомий з цією людиною... А те, що виходили, — так, це правда. Я не приховую. Та це було на прем’єрі — в залі театру імені Мосради. На 1200 місць. 600 осіб стали сперечатися та обурюватися — просто під час перегляду. Решта 600 почали їх заспокоювати, проганяти: «Ідіть, не заважайте нам дивитися!» Лемент, свист, усе таке. Тепер спектакль йде в залі на 600 місць, це театр Ками Гінкаса. І «Кармен» знайшла свою аудиторію.

— Зрозуміло, це інша «Кармен», ніж та, яку пам’ятають у Києві, — із чудовою сценографією Марії Левицької, за участю Хостікоєва та Спесивцевої. Єдина люстра, що домінує над пустельним узбережжям... Диво яке...

— Начебто рано їй це грати. Хоча дивлячись яке режисерське рішення.

— Ну так... Отже, Ленком зачекає. Але Марк Анатолійович був на моїй «Кармен». І після перегляду підійшов до мене, сказавши напівпошепки досить дивну фразу: «Андрію, бійтеся України... Бійтеся...». В мене мурашки побігли по шкірі.

— Що він мав на увазі? Якого «сірого вовка» варто тут боятися? Чи це після гастролей Ленкому в Києві Захарову щось про тебе нашепотіли?

— Не знаю. Втім, знаю... В Україні європейський театр поки нікому не потрібен.

— Може, тому що найважливішим із мистецтв сьогодні є кіно? У вигляді дубляжу.

— Це безглузді розмови! Скільки часу пішло на те, аби пробити мій сценарій «Корова» на кіностудії імені Довженка? Чого вони тільки не вигадували! І те, що Жолдак шкуродер! І те, що в образі корови він бачить... Україну, яку треба розчленувати! Та інша маячня. Ну, так де ваші «нові фільми», які були б цікаві міжнародним кінофестивалям?..

— На Банковій... Чи на Грушевського? Там постійно знімають якесь кіно. Але це точно інша тема. Краще про театр.

— А що розповідати? Треба дивитися. Треба подивитися моє «Життя з ідіотом» (за Єрофєєвим) у Національному театрі Румунії. Мабуть, це найкращий спектакль за всю мою кар’єру. Прем’єра відбулася рік тому. І сьогодні в цього спектаклю велика гастрольна географія. Попереду — Сеул, Дублін... Можливо, і в Києві коли-небудь покажемо? Автор прийняв цю постановку з наснагою. Будуть нові проекти й у Москві, і в Берліні, і в Санкт-Петербурзі. Без діла не сиджу.

— За час, який минув після показу «Федри» на сцені Російської драми, тобі хтось телефонував із Києва? Пропонував постановку? Чи проект якийсь нестандартний? Адже Київ теж не лише хліба жадає, але й видовищ. Та й гроші тут крутяться не менші, ніж у Бухаресті.

— Ніхто не телефонував.

— Але Юрій Богуцький — колишній міністр культури, а нині заступник Віктора Балоги — він же пропонував тобі офіс у Києві як певний центр креативного театрального проектування?

— Це заглухло. Як і ідея Сергія Тарути, котрий хотів, щоб я переобладнав якусь убиту фабрику під сучасний театральний простір.

— Тоді поговоримо про сучасний простір... Є нині в театральному світі популярний Лепаж — спектаклі-ребуси, спектаклі-атракціони. Є Марталлер, із постановок якого також одні виходять дружними рядами, а решта мліють...

— Так, із Марталера в Москві також виходили, як і з мене.

— Отож на свій досвід, смак, страх і ризик спробуй ємко сформулювати, в чому, власне, особливості сучасної театральної мови, якою намагається розмовляти театральна «каста». Чи є сьогодні якісь «формули» — те, що особливо цінують в авангардному театрі?

— А поруч — у Гаазі — мабуть, Нейолова? І від неї також можна «підживитися»?

— Нейолова — далі. Але однаково світ відкритий. Світ розчахнутий настільки, що немає перепон і забобонів для будь-яких театральних фантазій. Їдь куди хочеш. І вигадуй, поки вигадується. Тому так важлива для сучасного режисера ця відкритість світу. Інакше він сидітиме у своїй конурі, не відаючи, що коїться навколо в його ж професії. Сьогодні в європейському театрі, і це не лише моя думка (чи моя «формула»), багато чого ретранслюється через трагічне... Важливий трагічний корінь, трагічне звучання. Важливе трагічне відчуття світу. І багато європейських режисерів саме про це говорять. І багато хто, виходячи з цього, моделює свої театральні світи простору. Не для каси! А для того, щоб виник емоційний та енергетичний відгук на ті трагічні ноти, які сьогодні «співає» людство. Але при цьому художникові, я уточню, важливо і самому бути фінансово незалежним...

— Ти в цьому плані незалежний?

— На Заході, аби жити, режисерові потрібно ставити два-три спектаклі на рік. Якщо один спектакль — то людина вже не проживе. Але дорогий режисер потребує дорогої «оправи». Коли ставлю в Москві, мені наймають квартиру за чотири-п’ять тисяч доларів на місяць. Для них це нормально. Це вже європейські бюджети та гонорари. І, скажімо, в «Кармен» не один «власник» (Театр Націй), а є ще й діамантова компанія, й одна швейцарська фірма...

— Вони охоче гроші дають, зважаючи на все?

— Я скажу чесно... Знайти гроші на театральний проект у Москві неважко. Щоправда, спочатку навіть від такої думки в мене був шок. Інша річ, що в них вічна проблема ідей. У Києві з чого починаються будь-які переговори? Знайти б гроші, потім поставити! А для тамтешніх продюсерів нині важливе лише питання якості та конкуренції. Все! У Києві я не раз зустрічався з великими чиновниками, із мільярдерами. Думаєш, про що розмовляли?

— Про політику?

— Якби. Про гроші. Виключно. Ніколи про ідеї. Але, повторюся, мені вже 45. І я ставлю в різних країнах. І мені ніби й незручно говорити про гроші... Раніше міг просити. Був молодший — і було начхати, до кого йти на уклін. Та тепер мені легше зателефонувати Маші Мироновій, обговорити з нею якісь теми... А гроші начебто й самі знаходяться.

— Так у чому ж річ? У Києві надто бідні? Чи надто жадібні?

— Не знаю.

— А я здогадуюся.

— Я днями спілкувався в Москві на предмет майбутнього проекту з однією даун-зіркою...

— Це ще хто? Баба Броня?

— Не має ваги... У принципі «даун-зірки» сьогодні дуже популярні в Європі. Це як в Україні Вірка Сердючка. І з цими стар-даун можна робити цікаві речі... Отож цей «даун» питає: «Андрію, скільки потрібно грошей? Півмільйона? Не питання...» Я сторопів! Причому це не Алла Пугачова і не Діма Білан...

— То що ж ти відповів на запитання «скільки»?

— Відповів: «Треба подумати». А була нещодавно зустріч із двома українськими мільярдерами. Вони кажуть: «Ми б профінансували твій проект, якби він був про красу і красивість. Нам потрібна гармонійна історія про нас у цьому світі...» Гаразд, але ж ми всі помремо, а час мине. І майбутнє покоління, розглядаючи наші «доробки», так і не зрозуміє, в чому ж суть наших рефлексій на початку XXI століття. В «красивій красивості»?

— У трипільських черепках. Так мені здається.

— Але мистецтво — це сьогодні і зараз. Це саме рефлексія художника з того чи іншого приводу. І ми маємо чесно робити свої рефлексії, а не викаблучуватися на «замовлення». В Москві багато хто це зрозумів. Тільки ми навіть не можемо уявити, що таке бути мільярдером, який вирішує долю твого проекту. В них же у мізках вже давно мутації відбулися! Що таке для них виділити порошинку чи крупинку на один спектакль — із сотень своїх мільйонів? Заради українського театру, власне? Всі столиці світу — Париж, Прага, Москва, Лондон, Бухарест — пишаються своїми театрами. Ці театри впливають на суспільство і на його світогляд. А от скажи мені, наші національні театри впливають якось на політичне, економічне, соціальне чи на сексуальне життя країни?

— Мені відповідати?

— Так!

— Не впливають. Хоча, як і в кожному правилі, є окремі винятки. Театр здебільшого став місцем відпочинку. Теж непогано. З другого боку, немає сьогодні на землі й таких, як Товстоногов, котрий свого часу постійно міркував, що важливіше в спектаклі — «відповідь» чи «запитання»... Виявилося, важливіше «забава».

— Коротше, запиши зараз, а потім надрукуєш моє звернення до президента Ющенка, до прем’єра Тимошенко, до міністра культури й до мільярдерів: «Я, Андрій Жолдак, театральний режисер, маючи великий сценічний досвід у Європі, готовий очолити у Києві театр...»

— Це який іще?

— Я загалом готовий. Тому що в мене є програма. І є серйозні наміри створити відкритий театральний простір, до якого могли б увійти різні креативні люди. Навчальний центр, із котрого, як бджоли з вулика, вилітали б талановиті люди. Так, як це відбувається в різних містах. Коли зібрати всіх режисерів України й пронумерувати їх (у Берліні, наприклад, пронумероване кожне дерево — і нічого), а потім їх усіх відправити за польську територію (а не лише за українську), то я переконаний: якщо бодай один із них знайде серйозну роботу за контрактом, це буде дуже добре. І важливо, звичайно, щоб вони там працювали не офіціантами, не асистентами, а ставили спектаклі. Мені кажуть в одному українському театрі: «У нас ставить режисер із Мюнхена» — «Це хто ж?» — «Марк Нестантинер!» — «А нічого, що цей режисер із Мюнхена вже п’ятнадцять років отримує там допомогу як емігрант...» Тобто потрапити туди в серйозний театр за контрактом практично нереально. І те, що я потрапив до Берліна у театр Volksbuehne, це...

— Виняток із правил?

— Виняток без правил. Тому не будемо казати про неймовірну затребуваність українських театральних режисерів... В Україні і з кінорежисерів сьогодні лише один великий — Кіра Муратова. За думкою і за якістю. Її знають у світі. До неї ставляться всерйоз. Розумієш?

— З огляду на медійні зведення, всерйоз ставляться й до деяких наших літераторів. От, скажімо, Андруховича не хотів би поставити в Берліні — з метою популяризації української словесності на Заході?

— Андруховича в Німеччині друкують. Але того ж Сорокіна та Єрофєєва друкують більше. В них є агенти, які чітко відстежують тенденції ринку. Хоча, погоджуся, сучасна українська література успішніша, ніж театр чи кіно. Вони пишуть... Це принаймні можна читати. А щодо постановки? Розумієш, яка ситуація? В них у театрі система цікава. Є інтендант театру — як креативний менеджер. У нього є партнери — банки, міністерства. Вони ретельно вивчають процес. Вони знають, в якому ключі працює той чи інший режисер. І от, наприклад, той чи інший інтендант західного театру, не пожлобившись, запрошує тебе в дорогий ресторан, пригощає, розмовляє. Потім пропонує: «Мені здається, настав час попрацювати над текстами Міллера чи Селіна... Чи Лимонова — «до» його політичної діяльності». Тобто він ніби «замовляє музику». І не боїться, що «публіка не готова» і всього такого в цьому дусі, про що постійно говорять у Києві: у нас не Париж, у нас на це не піде народ! Але ходять же на «Гамлета» в Харкові донині — і повні зали. А колись сто осіб було на прем’єрі. А тепер мої «Сни» цей театр годують. Та однаково я вдячний Харкову по життю. Це був певний етап. Він закінчився. Тепер інший етап. Тепер у мене інтерес до кіно. Інтерес до слова. Мені цікаво, про що розмовляють люди в п’єсах. Хоча раніше мене це не зав­жди хвилювало. І Рената хоче «зі словом». І Нейолова. Це ж серйозні акторки, а не маріонетки. Навіщо ж їх запрошувати в проекти, якщо не чути їхнього голосу. «Без слів» можна взяти будь-яку манекенницю... І ставити з нею якісь капусники, як це сьогодні в Києві відбувається.

— Де жорсткіша конкуренція — в Москві чи в Берліні?

— В цілому Москва іноді програє за сценографічними рішеннями й за режисерськими трактуваннями. За акторами — не програє. Актори геніальні.

— Навіть молодше, серіальне, покоління?

— Там також багато хороших артистів. Вони взагалі найкращі у світі! І не треба плакати, що після «великих» нікого не з’явиться. Ця трава обов’язково виросте, хоч би скільки її косили. І в Україні, не сумніваюся, також прекрасні актори. Тільки нема садівників, які поливали б їх лійками. От я приїхав до Києва і запитую тебе: «Які нові імена відкрили в українському театрі за останні кілька років?»

— Кілька імен назвати можна. Але широкій аудиторії вони мало що скажуть.

— Гаразд. Тоді хто з відомих артистів по-новому тут розкрився за останні сезони?

— Думаю, Сумська Наталя — дива перевтілення в одному з останніх спектаклів. І, якщо на мій смак, то Петро Панчук — без перебільшень, видатний український актор на теперішній день.

— Це ж треба, Петя так виріс? Він же в мене колись в «Ідіоті» грав, коли ми по місту ходили — в церкву, в старий дім. Але я вісім років нічого не ставив у Києві! Тому й не знаю, хто виріс, хто не виріс! Ну от чому я не потрібен українській драмі — якщо це один із найважливіших театрів країни?

— Це вже ваші особисті стосунки.

— У мене немає «стосунків»! Я просто хочу ставити. І в Російській драмі хочу ставити, тому що я «напівучень» Рєзниковича. Але він не кличе. А я хочу лише один спектакль — не для себе, для країни. Поставити й піти. Ці люди, керуючи великими театральними концернами, про що взагалі думають...

— Кожен про своє.

— Ну от хто сьогодні з відомих режисерів ставить у Рєзниковича? Хто? Про що він думає?

— Як кожен художній керівник — про репертуар, про зарплату... В конкретному випадку, гадаю, думає, як би зайняти в 115-й ролі акторку N... Хіба це велика таємниця?

— Але хто прийде слідом за ним на цю сцену? Де спадкоємець?

— Хто треба, той і прийде. Актор Кашликов, якщо тобі цікаво, пробує себе в режисурі. Можливо, і прийде, нікуди не йдучи.

— Ну а Ступка?.. Невже в нього знову так розписані плани, що немає місця для постановки?

— Ступка — хороша людина... І ні на які твої провокації не збираюся піддаватися! А ставить у нього твій же «напівучень» Білозуб. Уже п’ятий спектакль підряд.

— Білозуб — не режисер! Я так вважаю. Він гарний асистент, чудовий візуаліст. Але для цілісного твору йому не вистачає смаку та досвіду. І однаково я не знаю, які потрібно покласти на стіл медалі, аби дали на батьківщині єдину постановку?

— Та у рідному місті немає європейських бюджетів і гонорарів. Чи за безплатно — на благо батьківщини?

— Коли дуже хочеться і коли є ідеї — знайдуться й гроші. А в Центрі Курбаса щось відбувається?

— Відбувається. Щось.

— А Дімі Богомазову вже побудували театр?

— Земля в Києві вже майже розпродана. Будувати-то нема де.

— А от у Москві новий театр Петрові Фоменку збудували! Йоси­пові Райхельгаузу нову будівлю Чубайс споруджує. Миронову Жені дають півмільярда на масштаб­ну реконструкцію Театру Націй. Сергієві Женовачу відкривають новий театр...

— Скільки можна озиратися на Москву? Час би змиритися: це інша країна, це інша політика, це інші товарно-творчі відносини...

— Але якщо там є гідні приклади, чому не озиратися? Принаймні у питанні театрального будівництва. В них залишилося одне незжите «купецьке» бажання — мати свій театральний будинок. І будь-якого олігарха, напевне, тягне провести рукою по шорсткій стіні театрального будинку — «моє!». Не забрати ж за собою в могилу всі гроші! А так хоч пам’ять про людину залишиться — театр! Адже що після нас від усіх залишиться? Життя змінюється постійно! Які п’єси будуть цікаві завтра? Які сни ми побачимо через десять років? Про це також потрібно думати в театрі. Коли мені телефонує після прем’єри режисер Кирило Серебренников і каже: «Вітаю! Ти молодець... Тримайся...», то я розумію: і в стосунках між колегами щось змінюється. А не лише одвічний київський поділ на «правий» і «лівий» береги. Коли мене виживали в Харкові, не зателефонував ніхто — жоден режисер українського театру. А може, наспів час закрити всі театри в Україні? А?

— І що залишиться?..

— Залишиться естрада. І ще літаки — за кордон, для багатих. А театри взяти й закрити — роки на два! В плані експерименту. А потім відкрити їх і усвідомити: за відсутності цієї «любові» у світі так нічого й не змінилося.