Чи замовляє музику той, хто платить? - Культура - dt.ua

Чи замовляє музику той, хто платить?

22 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 22 квітня-6 травня

Після всіх епохальних змін, які випали на нашу долю за останні півтора десятиріччя, можна позначити принаймні одну невтішну тенденцію, котра досі залишається стійкою...

Після всіх епохальних змін, які випали на нашу долю за останні півтора десятиріччя, можна позначити принаймні одну невтішну тенденцію, котра досі залишається стійкою. Йдеться про дедалі більшу необлаштованість академічних музикантів, про їхнє поступове витиснення із зони економічної та соціальної стабільності. Тим із них, хто не зраджує «святу до музики любов», найчастіше доводиться вибирати між животінням та еміграцією. Держава, намагаючись розв’язувати свої політичні й фінансові проблеми, вписуючись у контекст глобалізації, потроху забуває про те найменше, чому немає ціни і без чого все інше виглядає жалюгідною марнотою. Цим найменшим є душа, чи, якщо завгодно, певна сфера побутування людського духу. Незрима межа подільності цієї сфери — та сама загадкова субстанція, котра знайшла притулок «між серцем і легенями», носієм якої є особистість. І не настільки маловажно підтримувати цю субстанцію в належному порядку. Інакше в наших душ виростуть потворно довгі вуха та хвіст, як це трапляється зі здичавілими породистими собаками. До чого це я? А до того, що позначена проблема вже встигла стати «палицею з двома кінцями». Зневажливо ставлячись до музикантів, наша держава вже дістала негативний результат — помітне падіння слухацької культури, перекіс у пріоритетах і естетичних уподобаннях нових поколінь. Про негативний потенціал цього явища можна написати товсті томи. Але суть не в її філософському аналізі, а в зміні ставлення до самої проблеми. Адже розмови на цю тему досі зазвичай сприймалися як стогін «гнилої інтелігенції», котрій на роду написано бути незадоволеною будь-якою владою і будь-яким станом справ. Здається, що час змінювати і тон розмови на цю тему, і адресацію всіх можливих претензій із цього приводу.

Для початку потрібно взяти до уваги, що культура нації — це не кіоск на площі Толстого. Вона не може приносити щоденний і стабільний прибуток із першого ж дня свого існування. Зате у разі недогляду чи прорахунку збиток буде негайним і неминучим. Яким ж є соціальне позиціонування проблеми? Воно до прикрого невигідне. Представники інтелігенції старшого покоління мають більше можливостей порівнювати «те, що було» і «те, що стало». Для них ця проблема — більш кричуща й очевидна, ніж для молоді, чия повсякденна інтелектуальна діяльність має інші акценти, темпоритм і структуру. Тому виникає спокуса пояснювати падіння інтересу до класичної музики своєрідним конфліктом поколінь: духовний досвід старших списується на консерватизм і їхню відсталу схильність до того, на чому вони виховувалися. Важливо зауважити інше — сьогодні як ніколи настав час зберегти чи пробудити в душі людини священний трепет перед класикою. Ту «схвильовану готовність» душі, котра в потрібний момент поведе її шляхами, що ведуть до набуття істинних скарбів духу. Загартована в цих хвилюваннях душа вже не буде здатна до деструкції. Вона назавжди залишиться неспокійною, і неспокій цей буде прагненням до милосердя, до набуття гармонії, вічним нагадуванням про те, що «душа зобов’язана трудитися».

Утім, проповідницького тону тут недостатньо. Давайте просто звернемося до фактів. Будь-який школяр може без запинки перелічити чимало імен тих, хто боровся за збереження та примноження української культури. Всі ці імена матимуть стосунок переважно до далекого минулого — наприклад, до позаминулого століття чи до періоду репресій, або ж, найпізніше, до періоду «шістдесятництва». Потім у свідомості виникає певний обрив, й у віддалених куточках розуму ворушиться липке крижане побоювання — а чи не пішли прахом зусилля всіх тих, хто трудився на благо української духовності? Бо чим ми можемо похвалитися сьогодні? Тим, що вже не засилаємо в табори геніальних поетів і не цькуємо художників за їхню вперту несхожість на адептів соцреалізму? Що ж, за нашими мірками це чимале досягнення. Але, укріпившись на цій сходинці, час піднятися на наступну. А от цього й не відбувається! Навіть за найретельнішого розгляду не вдасться побачити ті «семимильні кроки» у розвитку нашої культури, що були б співрозмірні динаміці політичного зростання України. Нам знадобилося так багато міністрів культури, так багато нескінченних призначень і перепризначень. Але в результаті головний театр країни — Національна опера — випускає усього по одній прем’єрі на рік і зовсім не ставить українські опери. Провінційні філармонії перебувають у запустінні і зовсім не можуть запросити артиста зі столиці своєї ж держави, не кажучи вже про закордонних зірок. Навіть виконання хрестоматійної симфонії Бетховена місцевим оркестром стає непересічною подією, на яку люд (слава Богу!) валить валом і, зрештою, слухає концерт стоячи, аби причаститися до чуда, іменованого «живою музикою». А недавно у переходах дивом з’явилися касети із записами Козловського, а хлопчики, котрі продають їх, уже не вміють вимовити його прізвище без запинки. Ну не чули вони його, ну не дивилися вони Центральне телебачення СРСР 30 років тому! А Іван Семенович, як на гріх, більшу частину свого життя провів у Москві. Але чи означає це, що його посмертний шлях у рідну Україну має бути настільки тернистим? Адже ні Козловського, ні Петрусенко, ні Гмирю в школах усе одно ніколи проходити не будуть, в екзаменаційних білетах про них не згадають. Їхні імена мають проникати у свідомість якимись іншими, незбагненними шляхами...

Знаєте, у Москві є одна визначна пам’ятка, про котру ніколи не розповідають. Це «бабці-лемешистки» у капелюшках із вуальками, які досі приходять послухати філармонійні концерти. Деяким із них уже по 90 років. Але вони так само до кумедного непримиренно ставляться до «козловісток». А були ж іще й «гмиряни», і багато інших негласних об’єднань слухачів за симпатіями. Це уламки тієї слухацької культури, котру ми безповоротно втрачаємо. Нині набирають сили якісь нові порядки, несумісні з тим духом наївного ентузіазму, що панував у середовищі пересиченої музичними втіхами публіки радянських часів.

У зв’язку з цим згадується один показовий епізод. Під час останнього приїзду Ірини Архипової до Києва мені довелося спостерігати таку сцену: за лаштунки Національної опери проникли дві жінки похилого віку, щоб підстерегти Архипову після концерту і взяти в неї автограф. Хоча, по суті, у таких випадках автограф — лише привід на мить наблизитися до артиста, який подарував стільки приємних переживань. Отже, у порожньому коридорі вони буквально з тремтячими від хвилювання руками очікували свого кумира. Відчувалося, що вони належали до числа завсідників знаменитої старої артистичної «кімнати з ліхтариком» Київської філармонії. Тієї самої, де колись Архипова до знемоги роздавала автографи після кожного свого київського концерту. І от з’явилася примадонна, котра гордо простувала в легендарну 102-гу гримерку нашого театру. Жінки кинулися до неї з усмішкою обожнювання на обличчі. Але тієї ж миті були відтерті двома дужими охоронцями, покликаними оберігати співачку (від кого?!). На цьому всі спроби заговорити з Архиповою закінчилися. Та й сама Ірина Костянтинівна чомусь навіть не глянула на жінок, хоча ніякої загрози її життю та безпеці вони явно не становили. Звісно, цей концерт проходив за участі якихось місцевих спонсорів. І вони, певне, вирішили забезпечити співачці «чисто конкретну» охорону «а ля Пугачова». Та саме таке зіткнення атавізмів колишньої слухацької наївності з метастазами повсюдної капіталізації видалися мені занадто вже непримиренним...

Давайте ж разом із оновленим штатом Міністерства культури спробуємо подумати — як відновити колишнє ім’я Києва, котрий за всієї скромності своїх концертних залів зажив слави найбільшого філармонійного центру? Як реанімувати філармонічне життя в провінції? Що можна зробити для нечисленних оперних театрів нашої країни, аби перетворити їх на ще більш дійові центри музичного просвітництва, де неодмінно буде і «п’янкий Россіні», і сучасний український репертуар?.. Не буде нічого поганого в тому, що ми спробуємо стати трохи уважнішими стосовно академічної музики. Держава не програє від того, що музиканти відчують себе більш затребуваними, а публіка, котра приходить на концерти, буде характеризуватися більшою «соціальною амплітудою». Не варто занижувати планку духовних і інтелектуальних потреб нації, не варто боятися пропонувати українському слухачу нові можливості, відкривати перед ним нові горизонти. Саме безмежна довіра до слухача зробить його більш освіченим. У нас же поки виходить так, що до «проривів» у галузі меломанії черга все не доходить і не доходить. Уперед увесь час вириваються політика й економіка, а культура ледь відвойовує свої п’ять відсотків газетних площ і півтори хвилини в телевізійних випусках новин. Здається, наші співгромадяни мають право на більше.

Нині в Україні чимало змінюється. Є всі підстави сподіватися на те, що зміни торкнуться і тих хитких матерій, від яких залежить доля класичних музикантів у нашій країні. Закономірність таких перетворень грунтується на простому і давно відомому принципі: державні театри та філармонії (тим більше зі статусом національних) потребують державних дотацій, які виділяють на постійній основі й у достатній кількості. Саме в достатній! Тобто в такій, що дозволить не тільки підвищувати зарплату артистам, а й випускати нові спектаклі. А ціни на квитки залишити в межах розумного максимуму, доступного хоча б тому поки ще примарному прошарку суспільства, умовно іменованому «середнім класом». Примарний він тому, що на сьогодні у наявності лише два типи, які, користуючись прикладом, можна вивести з наведеної вище історії — це субтильні бабусі та вгодовані охоронці. Риси третього, «середнього» прошарку поки тільки вимальовуються. Хотілося б, щоб майбутні представники цього прошарку стали свідомими відвідувачами концертів класичної музики й оперних спектаклів. Які можуть заплатити зароблені гроші за квиток і не залишитися при цьому без шматка хліба. Нам дуже потрібен такий прошарок. Він і сформує обличчя постреволюційної України. На нього вся надія...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво